Абаза Марина 16 (Татарбунары)
Зорі наших надій
Мене завжди ваблять зорі, їхня довершеність і таємнича краса…
Осіннім вечором сидимо з бабусею на лавочці в садочку. Дерева, загорнені в сутінь, уже не співають нам зелених пісень, як весною чи влітку. Напівголі віти труться одна об одну, ніби намагаються викресати бодай трішки тепла. Інколи якась гілочка скрапне жовто-золотою сльозою й знову снує свою осінню журбу.
Ми з бабусею, закутані в теплу затишну ковдру, очікуємо зорепаду. Це дивне явище інколи трапляється восени. Ще не дуже темно, і ми продовжуємо хатню бесіду тут, на вільному повітрі.
- Ось скажи мені, бабусю, чи можна замінити слово «бюджет» українським відповідником?
Бабуся пильно глянула на мене, ніби зважуючи, чи зрозумію її, відповіла:
- Бюджет – це кошторис прибутків і видатків держави, області, району, міста або села, підприємства і навіть окремої сім’ї на певний період. Це дуже важливий фінансовий план, що передбачає кошти на розвиток і забезпечення життєдіяльності всіх сфер суспільства. Це – різновид офіційного документа. Тому й назва його, за загальноприйнятими міжнародними нормами, - «бюджет».
Я ще раз переконалася, що моя бабуся-вчителька все знає й може пояснити. Недарма ж вона – депутат районної ради.
- Бабусю, чому бюджет цього року називають Народним? А раніше він не був таким?
Моя мудра бабуся посміхнулася, трохи помовчала, а потім відповіла:
- Справа, онучко, не в назві, а в принципах формування бюджету. Наведу приклад із своєї практики депутата. Раніше проект районного бюджету розробляли фахівці: економісти, фінансисти. Потім він обговорювався на комісіях райради й затверджувався на сесії. Доводився до відома керівників різних рівнів і мешканців району через пресу. За таким принципом формувалися й бюджети сільських рад, обласний.
Уяви, Маринко, столітній дуб: ошатна крона, могутній стовбур й заховане під землею міцне, переплетене коріння. Виріши логічну задачу. Що важливіше для дерева: розлога крона, кремезний стовбур чи непомітне коріння?
- Ясна річ, коріння: воно живить і стовбур, і віти.
- Ось за таким принципом – знизу – формується вже другий рік поспіль бюджет. Наш губернатор Матвійчук Едуард Леонідович і голова обласної ради Пундик Микола Володимирович – керівники нового типу мислення, запровадили, як на мене, дуже важливий проект щодо формування головного фінансового документа з урахуванням думки громад. За їхньою задумкою, державна й виконавча влада області тісно співпрацює з органами місцевого самоврядування, враховуючи інтереси громад, кожної родини й конкретної людини. Це є тим корінням, з якого починається життя. При цьому йде чітке розмежування планів на майбутнє: щось можна здійснити за рахунок місцевих бюджетів, а щось – за рахунок обласного, а також державного.
Бабуся зробила паузу. Я, перейнявшись почутим, продовжую допитуватись:
- Це зрозуміло, як планувати бюджети сільських і районної ради. Бо хто ж, як не люди, місцеві мешканці, знають свої нагальні потреби. Але що ми, татарбунарці, можемо знати про потреби всієї Одеської області?
- А для цього є депутати обласної ради, які представляють інтереси жителів усіх районів Одещини. Вони присутні на зборах, сходках громад, слухають людей, враховують їхні пропозиції, визначають пріоритетні потреби регіону й складають бюджет області. І він таким чином по-справжньому є народним.
- А що є пріоритетним для Одещини? Адже наша область широко простягнулося з півдня на північ, зі сходу на захід?
- Ось, Маринко, ти й сама відповіла на одне з питань: нам усім потрібні дороги, якісні дороги, що об’єднали б всі села й міста області в єдине ціле. Зараз у проекті – магістраль Одеса-Рені, яка проляже й через наш район.
- А ще які проблеми й плани?
Бабуся посміхнулася й мовила:
- Поки ми з тобою ведемо розмову, вже й ніч уповні. Дивися: визоріло…
Я підвела голову вгору й мало не захлинулася від захоплення: в оксамитовому склепінні неба таємниче виблискували, мерехтіли діамантами міріади зірок. Боже, яка неперевершена краса! Яка велич і безмежжя! Здається, вічність у цей час промовляє до нас…
- Дивись, дивися, ба, зірка покотилася!
Через усе небо блискавичним розчерком промайнула зоря…
- Зараз, онуко, почнеться справжній зорепад…Загадуй бажання: і щоб дороги в нас були, і щоб газ провели в наші південні райони, щоб безперебійно працювали заводи в містах і жито колосилося в полях… Щоб побудували обласну лікарню для онкохворих дітей…
Моя мудра бабуся якось особливо помовчала й додала вагомо:
- До всього треба докласти зусилля людського розуму, доброї волі й рук. А керівників маємо професійних і досвідчених. Гадаю, конструктивний діалог влади з людьми дасть результат: станемо жити заможніше, цивілізовано в нашому благословенному краї …
Я вірю кожному слову своєї найближчої людини. Вірю владі, що радиться з народом і працює для нас. Мені зразу ж пригадався новий комп’ютерний клас, який ми отримали в цьому навчальному році, яскравий і зручний шкільний автобус. Нові водоводи в селах району, чарівні перетворення в рідному місті: різнокольорова тротуарна плитка й фонтан у центрі, відновлений майданчик перед Будинком культури, затишні освітлені вулиці й парк…
А в небі розпочався справжній зорепад: то там, то тут блискавично спалахують летючі зорі. Життя їх коротке, але яскраве й благовісне.
Ще довго ми з бабусею милуємося дивовижною картиною. Тісно обнявшись, міркуємо про народний бюджет задля процвітання рідної Одещини. Це – наш час великих сподівань та очікувань.
Малюю в уяві широкі, стрімкі магістралі доріг із півночі на південь, як київське шосе, яким подорожувала позаторік. Як наяву, бачу живильні артерії водоводів на півдні області й вогники блакитного палива в кожній оселі. Бачу дорідні пшеничні лани й щасливі обличчя землеробів нашої хлібодарного краю. Зведені корпуси обласної онколікарні для хворих дітей. Найсучасніші інформаційно-комунікаційні комплекси в кожній школі…
- Маринко, Маринко, ходімо додому: холодно й пізно вже, - бабуся торкнулася моєї руки.
Востаннє я підвела голову й тихенько прошепотіла зорям: «Нехай усе, усе справдиться…»
Наче назустріч моїм думкам і надіям яскравим спалахом відповіло нічне небо.