•   +38 (048) 777-60-68
  • +38 (095) 638-61-79

Победители 2020

Данил Балжи, 17 лет, Донецкая область, г. Мариуполь

Данил Балжи, 17 лет, Донецкая область, г. Мариуполь

Чарівна мапа

 

«Куди помандруємо сьогодні?» - Емілі тягне мене до столу, де вже розкладено чарівну мапу. «Ну? - сестра нетерпляче смикає мене за руку, - Давай швидше, несила чекати!»

Ми обидва схиляємося над мапою. Ми обидва — це я - учень шостого класу звичайної української школи та моя молодша сестра — першокласниця Емілі. 

 

З того дня, як біля старої хати, що раптом потрапила мені в очі, я знайшов справжній скарб, ми з Емілі постійно подорожуємо. По обіді я швидко виконую домашнє завдання (Емілі в цей час відпочиває, бо першокласникам зазвичай нічого не задають). Потім гуртки або спортивні секції — кожна, навіть зовсім мала, дитина знає, що спорт та творчість — це дуже корисно та приємно. Ми з сестрою звичайно ж це теж знаємо, тому ніколи не пропускаємо заняття. І тільки потім, подякувавши мамі за смачну вечерю, ми мчимось до кімнати.

 

«Ну, чого забарився? Кидай вже! - Емілі смикає мене за рукав, - Або я сама це зроблю!»

 

Я знімаю з полички пару підручників, дістаю схований за ними кубик. Ми обидва нахиляємося над мапою. Мала  бере мене за руку та заплющує очі. Відчуваючи, як тримтять маленькі пальчики, стискаю її долоньку міцніше. Дівчатам тільки дай похвилюватися. Нарешті я випускаю кубик, який, зробивши декілька обертів у повітрі, падає на мапу. Цієї ж миті ми з Емілі опиняємося в незнайомому місті. Справа в тому, що ми ніколи не знаємо, в яке місто на мапі впаде кубик, куди ми потрапимо і що на нас чекає. Це завжди несподіванка і завжди захоплююча пригода. 

 

Дивлюсь навкруги, переводжу погляд на сестру. Вона все ще стоїть з заплющеними очіма: «Ну як воно? Не страшно?» - питається тихесенько. «Все в порядку, вовки втікли, - жартую я, - не хвилюйся, ми у дуже гарному місті». «А вовки?» «Ані вовків, ані тигрів, навіть павуків немає, тільки маленьке руде кошеня, дивись». Емілі розплющує очі та дивиться спочатку на мене, потім на кицьку. «Яке гарне маля! Може візьмемо його із собою?» - сестра благаючи дивиться на мене. Кошеня подобається мені не менше, ніж їй. І я вже майже зголосився взяти його, але ж тут перед нами невідомо звідки з'являється дівчинка, така ж руденька, як кошеня: «Муруся, ось ти де! Не можна втікати, ти заблукаєш! На силу тебе знайшла». Пригорнувши до себе кошеня, дівчина йде. Емілі ще довго дивиться їм услід. «Гарна,- зітхає сестра, - Муруся. Як думаєш, мама дозволить?» «Так, гарна, - відповідаю я, згадавши довгі руді коси...

 

Але час не чекає. Чарівна мапа дає нам тільки годину на подорож. Потім вона повертає нас додому, у нашу дитячу кімнату, залишаючи нам на згадку купу незабутніх вражень. Дуже хочется побачити як найбільше, тому ми з Емілі завжди поспішаємо. Адже в Україні такі гарні міста та селища, що було б дуже прикро щось прогавити!

 

Тож ми роздивляємось навколо себе. Сьогодні ми, здається, у великому промисловому місті. Позаду нас будівля театру. Ліворуч вдалині бачу заводські труби. Праворуч видніється велика водойма. Емілі теж її бачить і захоплено кричить, смикаючи мене за рукав: «Дивись, Данило, море! Це ж море? Я ще жодного разу не бачила море! Біжимо скоріше!» Емілі тягне мене в бік моря. Ми біжимо вниз все швидше й за декілька хвилин опиняємося на березі. Піщаний пляж, чайки над водою, що простягається до самого обрію. Дивовижне безкрає море...

 

-Що це за море, Данило? Чорне чи Азовське? - питається сестра.

 

Дивлюся уважно на морську гладь й намагаюся згадати уроки географії. Чим відрізняються одне від одного моря України? Чорне більш глибоке та солоне, вода в ньому прозора й блакитна. Азовське не має великої глибини, вода в ньому прогрівається швидше. Воно не таке солоне та має зеленуватий відтінок. Опускаю руку у воду. Море лагідне й тепле, навіть незважаючи на те, що зараз ще не літо. Зеленувато-жовте, не дуже прозоре, але таке приємне. 

 

-Здається, Азовське, - відповідаю сестрі, - І здається, я вже знаю, куди ми сьогодні завітали! Але час повертатися додому, - беру за руку Емілі й ми обидва заплющуємо очі.

 

За мить ми опиняємося у своїй кімнаті. 

 

-Ось ми і вдома. Знаєш, Ем, про що я думаю після кожної подорожі? А що, якщо нам це просто здалося? А що, якщо ми увесь час залишалися вдома?

 

Емілі мовчки дістає щось з кішені й простягає мені. Маленька мушля, що й досі пахне морем. Доречі, а ви зрозуміли, в яке місто перенесла нас сьогодня чарівна мапа?

Категория

Проза, 2 место, Море талантов
Поделиться в сетях: