•   +38 (048) 777-60-68
  • +38 (095) 638-61-79

Победители 2020

Іванна Банга, 17 лет, Закарпатская область, Межигорский район, с. Колочава

Іванна Банга, 17 лет, Закарпатская область, Межигорский район, с. Колочава

***

Поцілуй мене ще один бажаний, пристрасний раз,

І втопи у водоймах зелених очей на світанку.

Нехай грає в сусідній квартирі так голосно джаз,

Щоб від голосу Армстронга тихо гойдались фіранки.

Поцілуй мене так, щоб комети пливли по губах,

І волосся заплуталось, як астрономи в сузір`ях.

І Чумацький, ледь вивчений людством замріяний Шлях,

Нам по спинах стікав, по руках, по щоках, підборіддях.

Поцілунком веди у поля теплих жовтих кульбаб,

Там залиш, загуби мене, втрать і уже не відшукуй.

Я прийду, коли вижене звідти мене листопад,

Щоб на плечі тобі опустити ослаблені руки.

Поцілуй і на шию вдягни намистинки з білих хмарин,

І все небо, і космос, повільно, а можеш одразу...

Поцілунок я хочу, нехай і єдиний-один

Й поруч бути з тобою під тиху мелодію джазу...

***

Душа мандрівного поета, як тиша,

Спокійно, пестливо бринить крізь вітри.

І чим крики люду звучать голосніше,

Тим нижчі тональності творчої гри.

Тим звуки холонуть і тліють жвавіше,

Тим аркуші списані краще горять.

Не чути між днів неосяжності віршів

І янголів неба болить благодать.

Долоні в замок і на голову шапку,

Поет йтиме далі повз гугняву й шум,

Залишить поезію людству на згадку,

Що битиме кожного в серце, як струм.

І твори, посаджені в землю, мов зерна,

Зійдуть від захоплень чужої сльози...

Поетів великих нам час не поверне,

Та їх проти вітру звучать голоси...

***

Як замело…засипало Карпати!

Тоненькі штори, вицвілий плацкарт.

Сиджу, дивлюсь... Засип, сніженьку, втрати,

Бо втратила вже навіть список втрат.

Хитається вагон в обидва б́о́ки,

Циганська спить гітара голосна.

Хотіла б їхати ось так, ось так аж доки,

В моїх горах не виросте весна.

Допоки ліс шафраном не візьме́ться,

Туман не вколе плоті ялівця,

Свободи вперше не відчує серцем

В цнотливім полі молода вівця.

Та зараз сосни білою фатою

Убралися, і сяють, мов святі.

Старі бори безсмертного розвою

Все виглядають чи не йдуть зяті.

А я сиджу, молюся і благаю,

Прошу́, щоб в списку втраченому втрат

Було усе, що варте навіть раю,

Лиш не було засніжених Карпат.

 

***

Листочок багряний спустився до ніг

І прокинувся в серці засмучений трепет -

Ти поїдеш, а зграя далеких доріг,

Мене вчитиме знов засинати без тебе.

І холодні вітри на подушку твою

Ляжуть тихо, візьмуться мене обіймати.

Почуття невимовної туги й жалю

Стиснуть юні вуста й розлетяться по хаті.

Самота, наче мати, погладить чоло,

До черемхи у сад відведе на коліна.                               

І я там, між живих білоцвітних колон

Навесні тебе, серце, нарешті, зустріну.

Ну, а поки зима надсилає тривог,

Бо з розлукою скоро прибудуть кортежем,

Ми піде́мо гасити підошвами вдвох

Під ногами багряні осінні пожежі.

***

Струсивши з вій нічний, геть сонний  пил,

Ковтнувши промінь раннього жовточка,

Я споглядаю чисте диво з див,

Із болем й щастям обійнявшись мовчки.

Дивлюсь – світанок в росах йде наверх,

Дивлюся – майорять далекі груші,

І, вистоявши в дикій купі черг,

Калюжі сохнуть, їх вже сонце сушить.

І ластів`ячі гнізда, мов кліщі,

Вчепились в дерев`яні стріхи хаток,

А ластівки, що мріяли вночі,

Лише поснули – мріяли багато...

Так пахнуть медом квіти під вікном,

Кохаються листочки з пелюстками,

Вагітні вишні вже давним давно

Чекають ледь рожеве слово “мама”.

І я дивлюсь, я плачу, я тремчу,

Немає болю – випили зозулі.

Погладивши віконце по плечу,

У літо йду – в дитинства дні минулі.

***

Ми їли повидло з троянд, вечір обіймав місто...

Падав дощ, по драбині ніяк бідоласі не злізти.

Небо зле, бо ніхто не збудує так високо сходи,

Бо дощі помирають через дикий порив до свободи.

 

Ми їли повидло з троянд, пахло маминим садом,

Квітниками і клумбами, айстрами і виноградом.

І ховались під вікнами змучені пуп`янки льону,

Нізащо не хотілося їхати знову додому.

 

Ми їли повидло з троянд, прокидалися зорі,

Ти читав свої вірші, співав неземні колискові.

І заплющені очі чекали на сон ще годину,

Сонце спало, здавалося, тихо в траві, під дверима.

 

Ми їли повидло з троянд разом з ранком на ліжку,

Нас чекала дорога в буденність, час з гоміном вийшов.

І лиш в серці ці спогади досі жевріють, як свічка

Гріють тіло, малюють усмішку на наших обличчях.

Категория

Поэзия, 1 место, Море талантов
Поделиться в сетях: