• +38 (048) 777-60-68
  • ‎+38 (095) 638-61-79

Переможцi 2019

Наталия Цюпящук, 16 лет, с Положево, Шацкий район, Волынская область

Наталия Цюпящук, 16 лет, с Положево, Шацкий район, Волынская область

 
ЛАВАНДА І ЛЮПИН НА ПОЛОТНІ
 
Мій і так ненадійний світ зруйнувався, тільки-но я зустріла його уважний, впевнений погляд сірих, як небо восени, очей. Мов легенький літній вітерець, він вмить, без особливих зусиль знищив мій картковий будиночок, який я терпляче будувала і спокійно могла величати життям. Мабуть, саме з того моменту його існування стало моїм повітрям.
Моє ім’я Лаванда. Дивно?
Аж надто.
Моя улюблена бабуся, в якої я зараз гостюю, вмовила батьків, що бігають за ілюзією сучасності, назвати мене саме так. Не здогадуюсь, що керувало нею в момент мого народження, але я їй дуже вдячна. Це краще, аніж Магдалена або Мілана, як пропонували батьки. Лаванда — це мовби витвір вуличного музиканта.
Коли я була маленька, мріяла зустріти не принца на білому велосипеді, а саме музиканта з чарівним голосом і незмінною гітарою. Але все склалося не так.
Я покохала художника.
Він винаймав будинок, сусідній з бабусиним. Саме тоді я його зустріла. Можна сказати, зловила на втечі до річки з мольбертом. Не знаю, скільки йому років, але він був найгарнішим і найзагадковішим з усіх, кого я знала.
Я також бігала до річки і безцеремонно розлягалася серед пурпурових квітів з невідомою мені назвою. Любила спостерігати, як він зосереджено водив пензлем на полотні. Кидаючи на мене мимовільний погляд, чарівно усміхався, а потім на його янгольське обличчя падала тінь глибокої задуми. Саме тому, через неуважність він замість того, щоб фарбувати пензликом воду в склянці, часто вимивав його у термосному кухлі з холодним чаєм. Це виглядало так кумедно, що я дзвінко сміялась. А потім бігла додому, по дорозі нарвавши синіх волошок. В такі моменти я любила весь світ!!!
Любила сонце, яке заплутувалось у волоссі.
Любила небо, яке хвалилось безмежною синявою над лугом.
Любила дивні квіти біля річки, які дарували свій приємний аромат.
І безмежно любила його!
Він ніколи не показував мені своїх картин. Ми розмовляли з ним про все. Про книги, музику, рослини (до речі, ті загадкові пурпурові квіти звуть люпином!). Інколи він приносив альбоми з полотнами відомих художників і показував, чим відрізняється той, чи інший стиль малювання. Так непомітно, але гармонійно пролетів тиждень мого перебування в селі.
Коли ми повертались додому, він зібрав букетик ніжно-фіолетової лаванди (як символічно!) і подарував мені. Мабуть, тоді я була схожою на яскравий цвіт маку, який вирізнявся на тлі зелених пшеничних колосків.
Зайшовши до будинку, відразу відчула: щось не так. Забігши до вітальні, з жахом побачила бліду бабусю, що лежала на дивані і ледве дихала!
Далі все відбувалось, як в страшному сні. Тремтячими руками набравши номер “швидкої”, я назвала адресу. Медики прибули за п’ятнадцять хвилин і, вклавши бабусю на ноші, доставили в автомобіль. Один із лікарів, зауваживши мій стан, взявся дзвонити батькам, котрі обіцяли завтра приїхати.
«Швидка» помчала, а я ще довго стояла біля відчиненої хвіртки і дивилась, як сутінки повільно огортають село. Потім хтось тихенько обійняв мене за плечі й відвів до хати. Зараз понад усе мені хотілось заснути, щоб прокинутися в своєму щасливому світі.
Але я не мала сил дійти навіть до своєї кімнати, тому вляглась на дивані. Він накрив мене теплим пледом і вже хотів іти, та я зупинила його:
— Залишся, будь ласка...
Не хотілося бути зовсім самій в порожній хаті. Без бабусі було чомусь страшно, як і в дитинстві, коли я боялась темряви, тому вона залишалась зі мною всю ніч.
Він, тихенько зітхнувши, ліг біля мене, обійнявши за плечі. Я поклала голову на його плече. Приємне тепло і відчуття спокою розлились тілом. Страх відступив. Мене вже майже зморив сон.
«Я тебе люблю». Мабуть, я це сказала вголос, оскільки він шумно видихнув і шепнув: — Засинай…
І я, нарешті, провалилась в царство Морфея.
Прокинулась від голосів у передпокої. Місце біля мене було порожнє. Напевно, він пішов додому ще до приїзду батьків, розмову яких я почула. З її уривків стало зрозуміло, що в бабусі серцевий напад, але зараз стан стабільний. Вона в центральній лікарні. Це означає, що мене заберуть додому. Батьки перемістилися в кухню, а я тихенько прослизнула на вулицю й побігла до сусідького будинку.
Він завершував картину. Я зазирнула через плече і ахнула. Та це ж я! В світлій сукенці тримаю букет лаванди і мило всміхаюсь. А навколо — безмежне море квітучого люпину й блакить річкового плеса.
— Ти їдеш. — Це було не питання.
— Так, — ледве видихнула.
— Перед від’їздом забереш — вона твоя, — вказав на полотно.
Я мовчки кивнула.
— Тобі краще піти, — зітхнув він.
Я знову кивнула, але, схаменувшись, міцно його обійняла. І він теж відповів на мій порив.
— Я обов’язково повернусь, — пообіцяла нам обом.
Він усміхнувся і тихо, без сумніву, сказав:
— Я знаю. І чекатиму.
Квіти на лузі загойдались від подиху вітру.
 

Категорія

Проза, 1 место
Поділіться в мережах: