• +38 (048) 777-60-68
  • ‎+38 (095) 638-61-79

Переможцi 2019

Эльвира Мельгунова, 16 лет, г Херсон

Эльвира Мельгунова, 16 лет, г Херсон

Нічого неможливого

 

"14.02.

… Віка це гарно придумала – я радий, що взяв участь... Печиво дійсно було смачне – не дивно, що його розкупили швидко."

 

"18. 03.

Заходила Віка – каже, м'язи болять нестерпно. Навіть не змогла воду принести. Я обійдуся, а сусідка молодчинка – таки виборола перше місце!"

 

"28.08.

Речі складені. Віка допомагала їх купувати. Невже я увійду сюди через півроку власними ногами?"

 

Це – сторінки щоденника мого сусіда. Знаю, що погано вчинила, прочитавши кілька сторінок. Але блокнот був розкритий, і я помітила своє ім'я. Не втрималася – поцікавилася.

"Він" -  це мій сусід, і він – інший. Ні, Олег не темношкірий і не трансгендер. Він інвалід, прикутий до візка внаслідок аварії. Стегнову кістку зламано у трьох місцях, лікарі констатували, що ходити вже не зможе. Ліву руку ампутували до ліктя. Кар'єру монтажника спецобладнання, звісно, прийшлося покинути. Вдома він – диспетчер таксі. Взагалі йому не щастить з дитинства – рано лишився батьків, ріс у сиротинці… Може, він народився під нещасливою зіркою?

Молодий хлопець – лише 25! - майже не виходить з дому: в ліфт візок ледве втискується. Моя мама постійно ходить до нього, допомагає і мене гукала. Але хіба це цікаво? Я більш хотіла "посерфіти в неті", погуляти. До «недолюдини» мені було байдуже. І що мама у ньому знайшла? Чого часто сидить там? У мене навіть ревнощі були - здавалося, що йому приділяється уваги більше, ніж мені, власній донці.

І ось мама їде на курси підвищення кваліфікації. «Найстрашніше» те, що тепер мені потрібно приглядати за Олегом. Я мовчки слухала настанови про розпорядок дня "недолюдини", обурювалася: "От навіщо воно мені?!"  

Мама поїхала… По розкладу йшов сніданок. Я понесла Олег яєчню. Мені було зовсім нецікаво, як у нього справи - тому "сиділа в телефоні" і навіть не піднімала очі, поки не згадала мамине: "Будь чемною дівчинкою! Поспілкуйся…". Задала банальні питання про життя-буття. Він відповідав односкладово. "Цікавий співрозмовник…" – подумки посміхнулася я. Переступаючи через лінь та некомфортну спекотну погоду я повезла Олега у магазин, втишаючись: "Купимо щось таке, щоб завтра не треба було "опікуватися". 

Олег цілу годину водив мене по відділах, а потім мені довелося тягнути тяжелезні торби! Але я була «чемною дівчинкою» і, стиснувши зуби, догоджала сусідові, щоб домовитися, що завтра я вільна. На питання він відповів: "Навіть через два дні нічого не буде потрібно…" Я зраділа – два вільних дні!

 

Дивно – через день мені згадувались сумні сині очі Олега… Дозвіл "не приходити" дзвенів у голові. Пішла - бачу, що він сидить біля вікна з фотоальбомом. Розглядає знімки, де він ще здоровий. Стало по-справжньому жаль хлопця, і щоб відволікти, знаходжу тему розмови. За вечерею Олег розповідає мені про своє життя до аварії, про те, як все змінилось. А я - сама не знаю, чого це! - про свої проблеми. 

 

Я почала все частіше знаходити  вільний час –заходила до Олега "у гості". Це було навіть краще, бо за допомогу він завжди пропонував гроші. Так пролетів місяць - мама нарешті вдома. Боже, як же я скучила! Коли вона почала збиратися до Олега, я зупинила: «Відпочинь, я піду сама». Бачили б ви вираз здивування на її обличчі! І це я ще не розповіла, які в нас з Олегом є спільні ідеї. 

 

 Восени я рідше заходила до Олега, а коли вдавалося - ми готували смаколики або він допомагав мені з "точними науками". Як і кожного року, в школах міста почалася акція «Від серця до серця». Діти і дорослі продають солодощі, іграшки, книжки, щоб отримані гроші віддати організації, що допомагає людям.  Я долучила до справи Олега - ми робили наші фірмові кекси, печиво з кокосовою стружкою. 

Після чергової ярмарки я доповідала: 

- На всіх не вистачило! Наші солодощі продані у перші ж хвилини.

Олег радів - це було видно по його щирій усмішці і світлу в очах. 

У березні я інформувала сусіда:

- Беру участь у благодійному марафоні.

- Радий за тебе! Я  теж колись… - і в Олега зіпсувався настрій.

- Не сумуй, ти ще зможеш.

- І як ти собі це уявляєш?! – майже нагримав він на мене.

- Я в тебе вірю.

У мене вже була ідея, як допомогти гарній людині з нелегкою долею. Я вже знала, що відновити ногу можна, зробивши кілька операцій у Німеччині. Грошей на це назбирати було просто неможливо, а головний приз у марафоні – волонтерська допомога.

У день забігу я хвилювалася – мені просто необхідно перемогти! Тож бігла з усіх сил, не дивлячись, що коле у  боці і піт заливає очі.

Тоді я перемогла! Тепер Олег у Німеччині, а я поливаю його квіти... Бачила по скайпу його обличчя, коли він вперше підвівся на ноги: крізь біль було натхнення. 

    Я впевнена: щоб змінитися, людині потрібно небагато часу. Мені вистачило тижня. Я потоваришувала з гарною людиною і тепер, згадуючи слово «недолюдина», дуже соромлюся. Вважаю, що немає нічого неможливого, якщо це стосується відносин між людьми! 

Категорія

Проза, 2 место
Поділіться в мережах: