• +38 (048) 777-60-68
  • ‎+38 (095) 638-61-79

Переможцi 2019

София Шиян, 14 лет, г. Черкасы

София Шиян, 14 лет, г. Черкасы

Промінь надії
 
 Понад рік недужає моя найліпша подруга – Марі. У неї виявили серйозну хворобу: вона прикута до ліжка. Щодня пишу їй, що робиться у школі: як побилися Максим і Вадим, як проводилася тренувальна евакуація, як я вперше чергувала у їдальні. На вихідних прихожу до Марі у лікарню. Подружка посміхається, дякує за гостинці. Ми довго говоримо, але, як тільки маю йти додому, на її обличчі з’являється смуток. Мені також важко, бо скільки не просила у батьків залишитися з нею, вони не дозволяють. 
   Того вечора я спускалася сходами і побачила маму Марі – Сніжану, що втомлено сиділа у холі. Вона завжди чергувала у лікарні. До Сніжани підійшли привітатись мої батьки. Я вирішила послухати, про що говоритимуть. 
Сніжано, як Ви? – почав розмову тато.
Погано. Донечка втратила інтерес до життя. Вона погано їсть, майже не спить та постійно плаче. Кажуть, щоб урятувати її, вона сама повинна повірити в одужання. Тільки після відвідин Ані Марі почувається краще. Аня – її останній промінь надії, – відповіла Сніжана.
   Вдома я зачинилась у кімнаті та плакала, бо вважала себе причетною до того, що хвороба так розрослася.
Тривала підготовка шкільної команди по баскетболу до змагань. Марі – центральний гравець на полі. Перед вирішальною грою Марі постійно кашляла після тренувань. Вона до останнього благала мовчати про це. Я, розуміючи, яким важливим є для неї баскетбол, погодилась. Тепер усвідомлюю – це було найгірше рішення у моєму житті. Справді, завдяки голам Марі, її команда стала абсолютним чемпіоном. Тоді всі раділи. Але наступний ранок виявився жахливим: стрімко піднялася температура, кашель посилився. Марі відвезли до лікарні, де невдовзі поставили страшний діагноз. З того дня вона не встає, а для мене почалися сірі та жахливі дні. 
   А сьогодні я довідалася, що Марі помирає. Чому я не розповіла про кашель? Чому не переконала найкращу подругу не брати участі у змаганнях?
   Від думок ставало все гірше. Я порозкидала одяг, книги, іграшки. В кімнаті запанував хаос, я була у відчаї, як раптом… Побачила дитячі малюнки, на яких ми з Марі разом. 
Переглянувши малюнки, почала розглядати фото  – енциклопедію нашої дружби. На цій нам 5 років – граємось у пісочниці. На тій  – тримаємось за руки та йдемо до школи. У нас величезні букети -не видно голів. День народження у парку атракціонів. А ось Марі позує. Раптом з’явилась ідея. 
  У величезний рюкзак я згребла наше багатство: малюнки, фото, подарунки, іграшки. 
   Тепер треба придумати, як вибратися з будинку. Я одягла наплічник, зв’язала простирадло з напірником у найміцніший морський вузол. Закріпила імпровізований канат за шафою, відчинила вікно - гайнула на вулицю. 
На щастя, політ був приємний, посадка – м'якою. Міська лікарня розташована в 30 хвилинах від дому, та я впоралася за десять. Коли добігла до палати, побачила тата Марі – Олега:
Аню? Де твої батьки?
Мені треба негайно поговорити з Марі! – перебила його.   
Це погана ідея: вона тільки заснула. Почекай, зателефоную твоїм батькам. 
 Олег пішов по телефон, я розкрила двері до палати. Стисло горло: , неначе зачарована лежала Марі. Я дістала наше добро та почала говорити.
–  Привіт, Марі. Згадай, яке гарне життя. Дивись, тут ми разом відпочивали у Туреччині. Одного вечора з'їли стільки морепродуктів, що потім нас нудило. А ось ти вперше стала на ролики. Ми разом впали у кущі, пообдирали коліна. На цій світлині Максим подарував тобі квіти, вас ще тиждень дражнили: «печені – наречені». Це малюнок акрилом.  
Раптом усвідомила, що Марі не реагує на мене і важко дихає. 
Я кинулась до неї:
– Подруго, не залишай мене! Ніколи собі цього не пробачу!  
Аню, що ти робиш? – голос Олега позаду. Помітивши стан Марі, він негайно покликав лікаря, той без пояснень забрав її до операційної. 
Не було сил, я обперлася об ліжко і плакала. Потім втратила свідомість. Коли отямилась, побачила, що з руки стирчить крапельниця, а батьки стоять поруч. 
Що з Марі? З нею все добре – закидала рідних питаннями.
Марі на операції. Лікарі докладають зусиль аби її врятувати, проте… Ніхто не може дати гарантій.
   Що було далі –  не пам'ятаю. На ранок батьки розповіли,  що мені вкололи заспокійливе: стався нервовий зрив. Місяць маю лишатися вдома та відвідувати психотерапевта. 
Батьки не розповідали нічого про Марі, а коли я питала, то переводили на інше. Нарешті лікар дозволив піти до школи. 
   Про мої проблеми знали тільки вчителі, однокласники вважали, що я просто хворіла. Та я боялося запитань про Марі. 
Добігав до кінця робочий день, у двері постукали. На порозі кабінету стояла дівчина з русявим волоссям і зеленими, неначе аґрус, очима - Марі! Ми кинулись в обійми одна одній та обнялись так сильно, як ще ніколи до цього. 
Я вважала, що ніколи тебе не побачу! – проговорила я, не стримуючи емоцій.
Як я могла залишити мій промінь надії?!

Категорія

Проза, 2 место
Поділіться в мережах: