Юлия Перегуда, г. Киев, «Казка про Кришталевого Оленя»
Десь далеко, в тихім краї,
Де Весна пісні співає,
За лісами край долини
Примостилася хатина.
Біла хатка невеличка,
А жили в ній три сестрички.
Старша – гарна, господиня,
По мереживу майстриня.
Друга – теж вродлива краля,
Працьовита знана ткаля.
А найменша їх сестриця
Старшим двом за помічницю.
Біле личко, чорні брови,
Наче квіточка ранкова.
Щось співає, щось малює,
А працює – мов танцює!
З часом буде сестрам зміна.
Звати наймолодшу – Ліна.
Якось влітку три сестриці
Зібралися по суниці.
Недалечко в ліс пішли,
Дві галявини знайшли.
Перегукуються тільки.
Леле, ой же ягід скільки!
Наче килим, навіть три...
Привідстали дві сестри.
Ліна ж все собі співає,
На тваринок поглядає.
То із білкою пограла,
То пташа в гніздо поклала,
Зайченя знайшла сіреньке.
А суничок – тільки жменьку.
Старші сестри чують Ліну,
Та й наповнюють корзини.
ІІ
Раптом... Що це? Мов дзвіночок
На стежині дзеленькоче.
Виглядають з-за кущів,
Бачать – диво серед див!
Підійшов до джерела
Олень з кришталю чи скла.
Весь сріблястий і прозорий,
Очі сині наче море.
Під промінням сяє він,
З-під копит лунає дзвін.
Прогудів – немов сурма.
Тільки був – і вже нема!
Здивувалися сестрички –
У обох поблідлі личка,
Сіли поряд і мовчать,
Не повірили очам.
А отямились – за мить
Вже сестра до них біжить:
- Що тут сталося, дівчата?
Старша мовить: – Що й казати...
Видалось, немов я сплю –
Був тут Олень з кришталю!
Лінин сміх іде луною:
- Ви жартуєте зі мною?..
Каже й друга: – Диво з див,
Олень чарівний ходив.
Та не вірить Ліна тому.
Повернулися додому.
ІІІ
Час іде, проходять дні,
Старші сестри все сумні.
От одна з них і говорить:
- Як там Олень той прозорий?..
Хоч три літа проживи –
Не виходить з голови!
Сумно їсти, тоскно пити –
Тільки б диво знов зустріти!
Білу свитку одягла
І пішла до джерела.
День минув, нічна пора –
Не вертається сестра.
Ранком тільки сонце встало,
Друга в ліс іти зібралась.
Каже Ліні: – Що зітхати,
Я піду її шукати.
Подивлюся край води.
Ти ж нікуди не ходи.
Синю стрічку заплела
І пішла до джерела.
День проходить, три минає,
Вже обох сестер немає.
Ледь не плаче Ліна тихо,
Серцем чує – сталось лихо!
Запропали десь дівчата.
Але як їх виручати?..
То побігла до села,
Де рідня у них жила.
Прибігає, і з порогу
Просить в дядька допомогу.
Той і каже: – Не журись,
Може й вернуться колись...
А дівча йому на те:
- Може, хоч Сірка дасте?
Дядько – це не те, що тато...
Але пса дозволив взяти.
Ліна каже до Сірка:
- Ось жупан, два чобітка,
Сукня, пара рукавичок...
Поможи знайти сестричок!
Той послухав її слів,
Все понюхав – і повів.
Помахав хвостом рудим,
В ліс біжить, і Ліна з ним.
IV
Стежка в хащі повела,
Між кущів та джерела,
Хоч звивалась довго й дивно,
Вивела на поле рівне.
Понад ним висить туман.
І доріжки вже нема.
З-під серпанку невимовно
Камені блищать коштовні.
Кришталевий скарб безцінний
Так і проситься до Ліни.
Та заплакала мала:
- Не за скарбом я прийшла!
Чарівний пухкий тумане,
Ти даремно блиском маниш,
Не візьму нічого я.
Якщо ласка є твоя,
Стережи свої скарбниці.
Десь пішли мої сестриці,
Їх сліди ведуть сюди.
Зглянься, білий, відійди!
Ліна сльози витирає,
Бачить – а імли немає!
Тільки пагорб, а на нім
Дивний кришталевий дім.
А навколо тій будівлі
Квіти в кришталі застиглі,
В кришталевих все осколках –
Гострі скалки, гострі голки.
Де не де криштальні брили,
Що від часу побіліли.
Сяє все до сліпоти,
Та у дім не увійти!
Пес поглянув на дівча,
Сів, і тихо заскавчав.
V
Тут із хащі на дорогу
Вийшов Олень срібнорогий.
Весь прозорий, неймовірний,
Сині очі мов сапфірні,
Тіло – чи кришталь, чи лід,
Дзвін лунає з-під копит.
Все як сестри говорили.
Олень підійшов до брили,
Став і засурмив печально -
Сльози полились криштальні.
А на брилі – синя стрічка...
Тут була її сестричка!
- Де ж вона, либонь в біді?
Маю я піти у дім!
Олень роги опустив –
Ліні шлях загородив.
Та і каже: – Олень милий,
Я, здається, зрозуміла:
Небезпечні скалки гострі,
Дім між них неначе острів.
Не тримай, та не тужи,
А пройти допоможи!
Чом зарадити не хочеш?...
Той лише відводить очі.
Трохи відійшов, одначе,
Все сильніш сурмить і плаче.
Не бентежиться мала,
Дім по колу обійшла,
Та й замислилася в тиші.
Всюди скалки – менші, більші...
Справді справа нелегка
Звести щось на кшталт містка.
Та не засмутилась Ліна:
- Буде в дім мені стежина!
Назбирала хмизу в лісі,
Вибрала пологе місце,
Мостить серед брил доріжку,
Щоб безпечно стала ніжка.
Просувається потроху,
Далі й далі, крок за кроком.
Олень дивиться здаля
Як дівча несе гілля,
Став і сам зривати віти,
щоб під ноги їй стелити.
І Сірко дотямив се –
Палички дрібні несе.
VІ
Працювали без спочинку,
Та й пробились до будинку!
Ближче дівчина підходить.
Бачить – довгі білі сходи,
Кам’яні блакитні леви,
Далі – брама кришталева.
Двері замкнені, але
В них віконечко мале.
За віконечком – ключі
Сяють мов зоря вночі.
Хоч руками не дістати –
Та чи це складна загата?..
Пошукала трішки Ліна,
З хмизу витягла лозину.
- Не підем на манівці!
Мить – і ключ уже в руці.
- Відчиняйся, дивний дім.
Милий Оленю, ходім!
Олень на поріг ступив,
Збив крихкий криштальний пил,
Озирнувся несміливо...
Дзвін пішов – і сталось диво.
Дах засяяв, вікна, стіни,
Світло звідусюди лине,
Дім здригнувся, спали чари,
Й все розтануло мов хмари.
Бачить Ліна наче в снах:
Замість Оленя – юнак,
Замість кришталю довкола –
Квіти, ягоди і поле!
А криштальні білі брили
Разом всі замерехтіли,
Кожна брила похитнулась
Й на людину обернулась!
Тут і хлопці, і дівчата,
Бідний хтось, а хтось багатий.
Сном смертельним кожен спав
Той, хто Оленя шукав.
VІІ
А юнак і каже Ліні:
- Дякую тобі уклінно!
Не чекав вже порятунку...
Тут колись жила чаклунка.
В короля, у мого тата,
Трон хотіла відібрати.
Лиха скоїла немало,
Але військо не здолала.
Як прийшли останні дні,
То помстилась на мені.
Так промовила пропаща:
- Житимеш тепер у хащі,
Був ти сином королеви,
Будеш – Олень кришталевий.
Поки в дім не увійдеш,
Це закляття не спаде.
Схочуть люди молоді
Помогти тобі в біді.
Але, думаю, нікому
Не дістатись мого дому!
Відьма згинула, але
Все жило прокляття зле.
Той, хто Оленя стрічав,
Спокій з розумом втрачав.
Тільки ж кришталю торкався –
В білу брилу обертався.
Тільки ти у добрий час
Всіх урятувала нас.
Всі ми звільнені тепер!
Бачить дівчина й сестер,
Обняла їх у пориві!
Всі радіють, всі щасливі,
Що позбулися біди.
Й розійшлися хто куди.
Королевич йде до Ліни,
На одне стає коліно,
І запрошує в сім’ю
Рятувальницю свою.
Де палацу пишні зали
Сім років його чекали.
Щастю краю не було!
Королівство все гуло,
Влаштували гарне свято,
І гостей було багато.
Я на святі теж була,
Пляцки їла, мед пила.
Чула я не все, на жаль,
Про сестер, і про кришталь.
Що ж дізнатися змогла –
Те вам і розповіла.
