• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2017

Мищенко Фрол 16 лет (Херсон)

Мищенко Фрол 16 лет (Херсон)

Прибулець з Нового некрополю
 
Дідусь, по материній лінії, полюбляв розповідати мені про херсонське старе Нове Кладовище, розташоване у центрі міста, яке колись знесли і на його місці збудували заводські корпуси, стадіон та комплекс житлових будинків. Нині про нього нагадує лише Старе Кладовище, в якому досі залишились історичні пам’ятки: воїнські поховання греків двохсотлітньої давнини, захисників Севастополя та братські могили військовополонених часів Кримської війни, пам’ятники відомим людям. Одного разу я був там – нерівні ряди поховань, дивні та якісь загадкові образи жінок у вічній позі смутку, що плачуть над вбитими; на надгробках різноманітні написи, іноді на інших мовах. Усюди відчувається подих нескінченної історії, що заростає травами і лозою, і від того буває дивне почуття захоплення і тривоги. Наразі питаєш себе: «Якщо це Старе Кладовище, то яким було Нове?» Нажаль, ми вже не дізнаємося: залишилася нам лише мала доля стародавньої історії українських земель.
Відверто кажучи, коли дід зі мною говорив на тему Нового Кладовища, частіше за все він не стільки розповідав, скільки обурено звинувачував тих, хто затвердив рішення про знесення історичної пам’ятки. Кожного разу, як заходила мова про кладовище, він ледве не кричав: «Дениско, на кладовищі повинні бути ті, хто помер, а не ті, хто живе!»
Батько називав дідуся божевільним. Тому я нечасто бачив цю взагалі-то лагідну та чемну людину. Не сказати, що я хвилювався з цього приводу, але було якось неприємно, коли замислювався.
Втім, це не заважало жити. Мені тоді було тринадцять, і я не мав звички замислюватися над тим, що роблю я та оточуючі. Життя текло, як молоко в кухоль, – лагідно і розмірено. 
Можна сказати, я був звичайним хлоп’яком. Не дуже товариським, не мав відмінних оцінок у школі, не цікавився нічим, що не було пов’язано з комп’ютером. Звичайні наслідки, коли зростаєш у родині програміста-атеїста, що заохочував до техніки, але не мав часу контролювати навчання.
 Проте я мав одну не дуже буденну звичку. Удома була комора, в якій більшість речей, як і в будь-якій іншій коморі, були непотребом. Усе, окрім одного старого дзеркала, зазвичай накритого простирадлом – таким самим старим і нікому не потрібним.
Мати дуже сварилася, коли дізнавалася, що я сиджу у тій коморі перед дзеркалом. Але, на щастя, і мати, і батько вертались з роботи пізно, тому я мав змогу після школи проникати у царство мороку та пилової мряки.
Ось і того дня, прогулявши додатковий урок, я прийшов додому та одразу, не перевдягаючись, поліз до улюбленого місця. Оминаючи старі книжки, покриті павутинням та товстим шаром пилу, пролазячи під  складну драбиною, що вже ніколи не могла скластися через зламаний «суглоб», я нарешті дістався протилежного кута комори. Я стягнув гидку від бруду тканину (павучок з явним незадоволенням впав на підлогу) і з трепетом зустрів погляд каламутної поверхні старого дзеркала, що була занурена у дерев’яну раму з дивним орнаментом. Поверхня, як я не намагався її протерти, нічого не відображала. З першого погляду могло здатися, що це від пилу. Але я вже звикся з думкою, що це не те дзеркало, яке може щось показати, крім муті скла.
Коли я питав про цей «раритет», мати з бурчанням відповідала, що це дзеркало купила її ненька на якомусь маловідомому аукціоні. Але це, напевно, був максимум, про який я міг довідатися, бо бабуся померла задовго до того, як я виявив її дивне придбання.
Не знаю, чого мене так зацікавило це дзеркало. Але щоразу, як я дивився у нього, мені здавалося, що я щось бачу. І кожного разу я все силкувався розгледіти неясне метушіння всередині скла. Дивна річ – іноді мені це вдавалося.
Я бачив чиюсь руку. Не так, наче хтось притискав її до поверхні зсередини. А так, наче я дивлюсь через скло у якусь іншу кімнату… де хтось мені махає, наче вітається. У перший раз я дуже злякався – навіть не накинув на дзеркало простирадло і стрімко вилетів з комори, перевертаючи та обрушуючи все на своєму шляху: і книжки, і якісь коробки, і, до того ж, спромігся остаточно доламати драбину. Наскільки пам’ятаю, ще декілька тижнів не міг набратися сміливості, щоб повернутися. Але якось вдалось себе переконати, що це лише гра моє уяви.
Після цього я роздивлявся дзеркало не з острахом, не сприймаючи його всерйоз. Дивився як на щось, що є тільки у моїй уяві. Звичайне незвичайне дзеркало, що зовсім не дзеркало, хоча у моїй родині його так тільки і називали: «Може, нам продати оте гидке дзеркало?», «Та хто це купить? Хіба що у чохлі його продавати, як кота в мішку», «Ні, не впевнена, що хтось його так купить», «Тоді хай стоїть. Дзеркало не людина, їсти не просить».
Кожного разу, коли я бачив дивне помахування, я сприймав його як видовище, створене моєю уявою. Але у той самий день, коли прогуляв той урок, я оминув старі запилені книжки, проліз під драбиною та в черговий раз стягнув простирадло і зустрів його погляд. Погляд дзеркала.
- Хлопчино, – дзеркало говорило дуже тихо, старечим голосом.
- Так, дзеркалу? – відповів я, стараючись тримати у голові: «Це гра уяви. Лише гра. Лише буденна дивна гра».
- Чого ти мене дзеркалом кличеш, хлопче?
- Вибач, а хіба ти не дзеркало?
- Ні. Яке я дзеркало? Очі не бачиш хіба, чи що? Ось рука моя, ось шия. Яке я дзеркало, чорт тебе дери?
Очі я бачив. І руку бачив. І шию бачив. І навіть впізнав оті худорляві пальці, які мене налякали у перший раз. Але це лише гра.
- Бачу усе, але ти… Ви – дзеркало.
- То що ти, з дубу рухнув? Яке я тобі дзеркало, собача ти кров?! – мій співбесідник, хто б він не був, явно починав обурюватися. 
- Але ж Ви у дзеркалі.
- То що? А ти у кімнаті. Мені тебе кімнатою кликати?
Я замислився. Це було дуже слушне зауваження. Але мене ще тримав шок, тому я знову прошепотів:
- Але ж ти дійсно дзеркало. Ти не можеш бути не дзеркалом, бо ти дзеркало. 
- У тебе біс вселився?! Я – Панас, яке до чорту дзеркало?!! – невідомий Панас зірвався на крик.
По його лицю було видно, що він дійсно впевнений у своєму існуванні як окремої особистості, і моє ставлення до нього завдає образи. Хоча, мабуть, тоді я був частково правий – якщо в дзеркалі з’являється бородата особа похилого віку, а в тебе немає бороди та зморшок на лиці, то логічно припустити, що це дзеркало, а не щось інше. Але, про всяк випадок, я вирішив змінити стратегію:
- Ти говорив, що я у кімнаті… а ти в дзеркалі? 
- Ні, – відповів Панас з якимось полегшенням. Мабуть, дійсно важко, коли тебе сприймають дзеркалом. – Я ось там. – Худий палець показав униз.
- Отам?.. – перепитав я, теж показуючи пальцем у підлогу. 
- Саме так. У землі.
- То це як це? – оторопів я. 
- Легко й просто. Я був похований на кладовищі. Новим називається. Чув?
Мене на секунду застопорило. «То це мрець???» – дзвінко пролунало в голові. – «Хоча ні, це всього-на-всього гра…»
- Так, я чув, – відповів я. – Але як ти опинився у дзеркалі?
- От дурна дитина! Скільки разів тобі повторювати: я не дзеркало і я не у дзеркалі – я у землі!
- То ти похований на Новому Кладовищі? Але ж його знесли…
- Як це – знесли? – тепер дивуватися була черга Панаса. Дядько на декілька хвилин замовчав, щось обмірковуючи, а потім спитався. – Як це можна? Хіба можна просто знести усе кладовище?! А нащо це зробили? Скажи, хлопче, бо я щось ні чорта не розумію!
- На місці кладовища побудували будинки та завод… ну, ти зараз у моїй квартирі. У дзеркалі.
Панас помітно зблід. До цього його шкіра була дещо біла, а зараз й зовсім втратила будь-який колір, перетворившись на щось ледве не прозоре. Губи Панаса затремтіли.
- То це мене не перепоховали? От… паскуди… – тихо сказав Панас.
Я не встиг що-небудь відповісти. Старий чоловік зник із дзеркала настільки швидко, що я не встиг цього помітити... Деякий час сидячи перед пустим склом і обмірковуючи побачене та почуте, я нарешті підвівся. І тільки коли встав на ноги – відчув, яку бурю емоцій побачене викликало у мені. Мене усього затрусило, я ледве не рухнув у пил та бруд. Ухопившись за дзеркало, я деякий час стояв, тримаючись за дерев’яну раму. У голові та тілі був суцільний тремор. А всередині клекотали почуття.
***
Через деякий час, одного літнього дня, мої батьки все ж таки знайшли покупця для дзеркала. Його занесли у старенький пікап. Я стояв біля машини, поки тато розмовляв з покупцем, а мати дивилася на це з під’їзду.
Скло було таким самим мутним, як і тоді – якихось декілька місяців тому, коли я весною розмовляв з Панасом. Тільки зараз воно було більш чисте – перед продажем мати добряче його відтерла. Я легесенько торкнувся дзеркала наостаннє, бачачи, що батько вже завершує діалог з покупцем. Збирався відійти, але несподівано зустрів погляд Панаса.
- Хлопчино, – приємний голос старого діда був ледве чутним.
- Так, Панасе?
- Я дещо зрозумів. Це пусте дзеркало.
- Але ж в ньому ти?..
- Я не дзеркало, я в ньому, але я не є його частиною. Це якесь дивне скло, воно наче створило для мене щось на зразок клітки. Я помилився, коли вирішив не уходити відразу до небес. Залишився ненадовго, ось і потрапив якось у це дурне дзеркало. Мабуть, ти можеш мені допомогти вибратися. 
- Яким чином?..
- Розбий клітку. Добре, хлопче? Зроби це. Допоможи. Ми маємо спробувати.
- Ти впевнений, що вийде?
- Якщо ні, то я хоча б не буду у клятому дзеркалі. Роби.
Я повагався декілька секунд, та вже ухопився за черевце лопати, що лежала у кузові пікапа, але Панас зупинив:
- Зачекай, хлопцю. Як тебе звуть? Скажи.
- Денис…
- Добре, Денис. Я запам’ятав. Бий.
Я замахнувся лопатою. Панас примружився, батько щось закричав, мати зойкнула, покупець невпевнено зробив крок до мене, шурхнувши сміттям на асфальті.
Лезо лопати вдарило по склу. Тріснуло, лопнуло, хруснуло, задзвеніло. Хмарка чогось дивного, напівпрозоро-золотавого, здійнялася над розбитим склом, стрімко уходячи догори. Я відчув стальні батьківські пальці, що змусили мене упустити лопату. Покупець говорив щось втішне: «Я все одно покупав його задля рами, мені не потрібне скло», мати щось кричала про шизофренію…
А я дивився угору, стежачи, як Панас уходить, помахуючи мені рукою. Його тонкі старчі губи шепнули наостаннє: «Дякую, Денисе…»
Ось так завершилася історія звичайного незвичайного дзеркала та старого Панаса, який ледве не залишився там, де повинні досі бути лише живі… 

Категория

Проза, Гости конкурса
Поделится в сетях: