• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2017

Нетребич Валентина 13 лет

Нетребич Валентина 13 лет

Порятунок Тваринного світу

Привіт! Мене звуть Аня. Я мешкаю в невеличкому, але чудовому містечку. Частенько відвідую дачу за містом. Але у цьому році батьки запропонували нам з сестричкою Людою влітку поїхати на море.

А оскільки нашу собаку  породи ротвейлер залишити було ні з ким, то Мера (а саме так звати нашого улюбленця) ми взяли з собою. Цей чудовий пес насправді бешкетник. Іноді гарчить на когось вночі, а було, що він розбив улюблену мамину вазу, яку їй тато подарував, коли я народилася. За це він цілу ніч провів на балконі. А потім мені на день народження подарували маленьке руде кошеня. Я була така щаслива, назвала кицюню  Мірою. Спершу Мер мене ревнував до Міри, адже вона була ще маленька, і за нею потрібно було більше доглядати. Та з часом це минуло, і вони здружилися. Я навіть іноді дивувалася, як пес із кішкою так лагідно можуть дружити? Та я, звісно, дуже цьому радію. Міру також взяли на море.

Отже, повертаємось до розповіді про поїздку на море. Дім на березі моря батьки купили великий: три поверхи та балкон з верандою. Моя кімната, як виявилося, знаходиться на другому поверсі. Одного разу я запросила нових подруг, з якими потоваришувала на пляжі, у гості. Надя, Еля та Настя погодилися. І ось ми сидімо у моїй кімнаті, говоримо про школу, про домашніх улюбленців та, звісно, про хлопців та про те, як можна позбавитися веснянок на обличчі. До кімнати увійшла Міра і стрибнула на стіл. За нею забіг Мер та влаштувався у кріслі.  Вони уважно на нас подивилися і почали…  говорити, перебиваючи один одного. Мер сказав:

- Усім привіт! Ми маємо термінове послання від Короля та Королеви тварин. Ось воно: "На наше королівство напали злі чаклуни. Їх четверо: Ост найголовніший, а ще Суден, Норд і Вест. Вони ведуть військо і вже майже оточили столицю Радем.

- Він хоче посісти трон і правити світом. Вони, тобто Ост і його друзі,  якимось чином  визволилися з кімнати Z-Х, - продовжувала схвильована Міра.

- Ця кімната знаходиться в королівському замку, але ніхто, окрім правителя, не знав, де саме.

- І тільки ви можете їх зупинити. Але чому саме ви, вам скаже сам правитель, - закінчила Міра.

Мої подруги, та й я сама,  були приголомшені. Я отямилася першою та запитала:

- І скільки це займе часу? – поцікавилась я. – Адже нашу відсутність помітять батьки.

- У нашому королівстві є один закон: якщо ви люди, то час відправлення і буде часом повернення, - промовили пес та кішка разом.

- Зрозуміло, - з полегшенням відповіла я.

- І коли ж будемо відправлятися? – запитала Настя.

- Саме зараз, - відповів пес.

- А чи потрібно нам щось із собою взяти? Одяг? Харчі? – поставила цілком слушне запитання Надійка.

- Ні, ми вже про все подбали, - сказала Міра.

- Якби я знала, що на нас чекають пригоди, то одягла би джинси, а не спідницю.

- Не хвилюйся! – втішила подругу я.

Відкривши шафу, я витягла звідти сині брюки. Еля направилася до ванної кімнати. Довго збиратися не довелося. Ми вчотирьох утворили коло, як наказав нам Мер. Сам він з  кицею став у середину. Вони промовили на своїм діалекті якісь звуки – мабуть, то були слова… Стіни та підлога заворушилися, з'явився стрімкий вихор - і ми полетіли. Куди? Мені здалося -  униз…

Ми впали прямісінько на роздоріжжі. Потираючи коліна та руки, ми прочитали вголос напис на показнику: "Ліворуч - Небувалія, прямо – столиця тварин Радем,  Орхідеєве царство – праворуч".

- Нам до столиці? – спитала я.

- Ні, до замку у такому вигляді вас ніхто не пустить. Тому нам потрібно знайти велику чаклунку Котаміру, яка за допомогою Метелика Холоду на деякий час перетворить вас на кішок або собак –  саме  на таких, які живуть у вас всередині, - відкрив нам план дій Мер.

- Тож відправляємось в Орхідеєве царство, - промовила Міра.

Ми рушили вправоруч по доволі вузькій та незручній стежинці. Шлях був некороткий, тому і я, і мої подружки дуже втомилися.

Побачивши нарешті за рогом стару і подряпану часом хатинку, ми постукали у двері.

Нам відчинила стара жінка, схожа на кішку. Вона запитала:

- З чим ви прийшли до мене?

- Чи у вас зараз Метелик Холоду? – запитала Міра.

- А навіщо він вам? – поцікавилася Котаміра.

- Він нам допоможе знешкодити злого чаклуна Оста, - відповів Мер.

- Яким чином? – з підозрою спитала стара.

- В нас є план! – впевнено сказав Мер.

- Добре, я віддам вам Метелика Холоду, якщо ви такі розумні і відгадаєте мою загадку, - сказала Котаміра. - Скільки у всіх книгах світу літер? У вас є три спроби.

- Один міріад, - вигукнула Настя.

- Неправільно, - відповіла хазяйка хатинки.

- Тридцять три, як в алфавіті, - рішуче мовила Еля.

- Ти помилилась, - сказала чаклунка. – Остання спроба.

- Їх усього двадцять одна, - в останню мить здогадалася Надійка.

- Що? – в один голос здивувались ми.

- Неможливо! Як так вийшло? – обурилася Котаміра. – Ви вгадали. Що ж, чекайте на вашого Метелика.

Чаклунка зайшла у середину хатинки.

- Як ти здогадалася? - спитала я.

- Я порахувала літери в загадці – і перемогла! – гордо мовила Надійка.

- Ось ваш метелик, - сказала чародійка і з сумом простягла нам скляну коробку.

Я відкрила її. Метелик був біло-блакитним та дуже холодним. Він випромінював синє сяйво.

- Доторкніться до крилець, - наказав Мер.

Вже за мить ми всі перетворились на кошенят та песиків. Надійка стала білою болонкою. Її білі кучері стали короткими та ще більш шовковистими. Еля -  руда такса з милою мордочкою. Настя стала бомбейською кішкою – чорне хутро поблискувало на сонці. Я оглянула себе і побачила плямистий окрас – мабуть, я стала бенгальською кішкою. Втоми зовсім не залишилось.

 - Гаразд, куди тепер? – поцікавилась Надія-болонка у Котаміри.

- Вхід в Орхідеєве царство – через дупло старого дуба. Пароль – слово ропаль. Запам’ятайте – ропаль! – докладно розповіла стара чаклунка.

Вся наша компанія вийшла на галявину до старезного крислатого дуба, віття якого майже сягало неба.

Ми рушили до нього. Минула хвилина –  й ось ми вже стоїмо біля коренів цього здорованя. Велике дупло дуже високо, і до нього неможливо так просто дістатися.

- Кажіть пароль, - сказав голос із дупла.

- Арольпа, - відповіла Анастасія.

Дупло засвітилося жовтим.

- Ропальпа, - виправила подругу Надія.

Дупло стало червоним.

- Ропаль, - вигукнула я.

На цей раз дупло випромінювало зелене світло, і усіх тварин, тобто усіх нас, начебто засмоктало у чорне-пречорне провалля.

Рухалися з потоком доволі довго, перебуваючи мов у невагомості, і нарешті впали біля великої клумби з орхідеями різних кольорів.

- Орхідеєве царство, - радісно застрибали мої подружки.

Ось побачили стежку, яка вела до замку. Вздовж неї милували око не стільки дерева та кущі, які квітнули смарагдами та сапфірами, скільки різнобарвні поля орхідей та діамантові водоспади. Вони так  блищали на ясному сонечку, що доводилося мружити очі.

- Правда, тут гарно?! – запитала Міра.

- Так, тут дивовижно, - відповіли ми хором.

- Але нам ніколи милуватися краєвидами, - нагадав Мер. – Потрібно зустрітися з феєю Лудізією.

Тут я пригадала, що саме такий сорт орхідей любить вирощувати моя мама.

- Лудізія знає спосіб, як перемогти Оста та його компанію, - пояснила Міра.

Довго шукати нам не довелося. На клумбі поряд з нами розкрилася велика квітка – і звідти вийшла – точніше, злетіла! – фея.

 - Ви мене гукали?

Звісно, ми всі вклонилися королеві квітів і тільки-но хотіли розповісти мету свого візиту, як вона запропонувала:

- Давайте все обговоримо у затишній атмосфері мого замку. Прошу!

Фея вказала на квітку, з якої вона з'явилася. Ми вже нічому не дивувалися – і направилася за нею.

Це був, мабуть, портал. Бо тільки ми наблизились, нас зразу оточили стіни великого замку. Такий, звісно, не міг поміститися у квітці… Але роздумувати про це часу не було. Лудізія вислухала розповідь Мера і зітхнула:

- Що коїться у світі! Мені недарма завжди хочеться закритися у своїй квітці і не виходити на зовні… Я, звісно, допоможу вам. Але не все залежить від мене. Вам потрібно проникнути у Небувалію і дістати звідти Небувалої Води. Вона у колодязі, що знаходиться біля поодинокої верби. Це небезпечне місце, тому що там можна перетворитися на те, чого не існує, тобто щезнути. Я дам вам флакончики-амулети. В середині кожного міститься аромат. Вдихнувши його, ви станете невидимими для оточуючих, але один одного ви будете бачити.

Нюхати можна лише три рази. Пам'ятайте  – для тварин запах дуже важливий. Небувала Вода має запах свіжоскошеної трави.

Лудізія наказала нам вдихнути з флакончиків і заплющити очі.

За мить ми стояли на стежині. Треба рухатися по ній – здогадалися ми. Йшли недовго, але все нас дивувало у цій  Небувалії – хатинки нібито "росли" з землі на довгих стовбурах. Вони навіть похитувалися, як справжнє колосся від вітру. Дерева стелилися листям по галявинах, а їхнє коріння здіймалося в небо. Щойно ми опинилася біля дивовижної пухової брами, як вона відчинилася. Раптом  знялась страшенна буря. Брама відлетіла. Куди прямувати?

- Треба йти на запах, - сказав Мер. Ми відкрили флакончики – і аромат зеленої трави привів нас до споруди, яка була схожа на замок. От тільки ні вікон, ні дверей… Поодинока верба з червоними вітами росла поруч з маленькою хатинкою, що стояла осторонь. Біля неї був і невеликий колодязь, що виявився зачиненим величезним замком.  Ми постукали у те, що могло би бути дверима хатинки (шматок гарбузової кірки висів на стіні з плюща). "Двері" напрочуд швидко відчинились, і на порозі стояв дехто, на вигляд – старий і маленький гном. Таку схожість надавав йому великий бриль, який, наче гриб,  сидів на голові мешканця будиночка.

  • - Доброго дня! – привітались ми.
  • - Угу, зовсім воно все добре, і ранок, і день, – доволі непривітно відповів той, що був схожий на гнома.
  • - А чи можна взяти пляшку вашої води? – запитала я.
  • - Добре. Та ви спочатку відгадайте мою загадку, - гном хитро посміхнувся.
  • - Далися їм ці загадки! – пробурчала Міра дуже тихо. Але гном почув – його величезні вуха навіть почервоніли.
  • - Не хочете – як хочете, - відказав він і хотів вже зникнути за гарбузовими дверима.
  • - Ми згодні! – хором і з мольбою скрикнули ми.
  • - Гаразд. Слухайте та міркуйте: «У проваллі глибоко виблискує око». Що це?

Гном став чекати, що ми відповімо йому. Першою висловила думку руда такса Еля:

  • - Це пляшка, – промовила вона не дуже впевнено.
  • - Неправильно! – застрибав гном, переплигуючи з однієї ноги на іншу. - У вас ще дві спроби.
  • - Це озеро, - припустила Настя.
  • - Ні! Мабуть, я дарма тут марную час, - чомусь зрадів гном.

Я подивилась навколо та зрозуміла:

  • - Я знаю! Це - колодязь!
  • - Так,  вгадала, кицюню. Бач, яка розумна!  Що ж , я дозволю вам набрати з колодязя моєї води, – із сумом поглянув на нас гном.
  • - Але колодязь зачинений!
  • - Та ви ж в Небувалії… - неоднозначно промовив чоловічок і сховався у хатинці, яка в ту ж мить стала черепахою і поповзла геть.

Але колодязь стояв на місці. Ми наблизилися. Надійка лапкою торкнулася чималого замка. Сотні маленьких мух здійнялися у повітря – і колодязь вже був відчиненим. Аромат зелені заповнив місцевість. Запаморичилася голова, але я хоробро  нахилилася і   зачерпнула води в пляшку.

  • - Що ж, завдання виконано! Куди тепер? – запитала Надійка.
  • - В замок до Лудізії! – промовили хором Мер та Міра.
  • - Не гаймо часу! – додала я.

Але навколо все так змінилося – навіть колодязь щез. Ми розгубилися.

- Може, ще раз відкриємо амулети? – запропонувала бомбейка Настя.

- І що? Знов знайдемо Небувалу Воду, адже саме вона пахне травою… - не погодилася такса Еля.

- До того ж, ми вже тричі скористалися цим ароматом! – додала Міра.

- Ні, тільки двічі! – голос Насті був сумним.

- А біля колодязя – чи не всі ми глибоко вдихнули?

- В мене дещо є, - зашарівшись крізь білі кучері сказала болонка Надійка і відкрила кишеню. – Я не втрималася та одну орхідею зірвала…

- Це дуже добре! Діставай! – зрадів Мер. –  Запах – це головне!

Ми нахилилися над квіткою, її тонкий аромат наче встелився перед нами, вказуючи дорогу.

Лудізія чекала на нас. Вона була схвильована.

  • - О, мої друзі! Сталося щось жахливе. Коли ви відправились по воду, я попрямувала до Короля та Королеви тварин, щоб розповісти про можливий порятунок. Вони раділи звістці про ваше прибуття.  Але в цей момент прибіг стражник та повідомив: « Ост почав атакувати. Їм вдалося впритул підійти до головного замку».
  • - Що ж, схоже, нам довго шукати Оста не доведеться, – з хороброю посмішкою сказала болонка Надійка.
  • - А чи є спосіб швидко дістатися палацу? – запитала я.
  • - Так, є – відповіла Лудізія. – Я проведу вас найкоротшим шляхом-тунелем.  Але треба взяти з собою магнітні ґрати.
  • - Так, це обов'язкова частина плану, - погодився Мер.
  • - Може, ти нарешті розкажеш нам цей план? – спитала я.
  • - Залюбки! Вже час! Справа у тому, що Ост і його товариши родом з підземелля. Вони дуже реагують на магніт – вони до нього притягуються. Війська свої вони набрали теж у надрах, де ніколи не чули ароматів свіжості.  Тому навіть краплина Небувалої Води відштовхне їх і змусить тікати.  Усе буде так. Ми розіллємо диво-воду  і проженемо нечисть у надра. А головних злодіїв зачинимо за магнітними ґратами.  

Усе сталося за планом. Коли Ост і його помічники знов сиділи у кімнаті Z , Король і Королева тварин влаштували феєрверки. Ми з даху королівського замку спостерігали за яскравими квітами, які палали у небі. 

- Але Король так і не сказав нам – чому саме ми повинні були рятувати Тваринний Світ, - нагадала я.

- По-перше, ви лагідні дівчатка і ніколи не ображаєте тварин, - посміхнулася Королева. - Також допомагало те, що у тебе, Аню, вдома ростуть лудізії.

- Але це не головне, хоча і дуже важливе. Важливіше, що саме ви – білявка, руда та чорнокоса дівчинки з вашою плямистою подругою (вона натякала на мої веснянки) - відповідаєте Правилу Гармонії Всесвіту. Нам пощастило, що ви зібралися разом.

І тут ми пригадали. Під час бою з чудовиськами ми не могли не помітити, що Суден був майже червоним на обличчя і вкритий довгою рудою вовною. Норд був мов альбінос – навіть його страшні очі були прозорими. Вест був чорнім настільки, що нагадував згусток сажі.  Ост – найстрашніший. Волосся в нього було довге, місцями червоне, а місцями чорне. Вуха - мов чорні капелюхи. Очі у чаклуна наливалися білим нестерпним світом та виблискували такою злістю, що ми всі спочатку перелякалися не на жарт.

- А що буде зі злодіями? – спитала Еля у господарів.

  • - Коли ви так сміливо накинули на злодіїв клітки-ґрати – мабуть, помітили, що всі четверо начебто склеїлися? – сказала Королева
  • - Так, вони не могли відірватися один від одного.
  • - Вони перетворилися на компас  - цей пристрій буде вказувати  шлях людям на землі. Візьміть його з собою.

Коли у небі згасла остання зірочка салюту, ми з дівчатами опустили голови та поглянули одна на одну. Ми знов були дівчатками і сиділи у моїй кімнаті.  Десь знизу лунав голос моєї матусі:

- Дівчатка, я персиків назбирала! Будете їсти?

Ми спустилися на терасу – у дворі на сонечку біля клумби з дикими орхідеями-ірисами грілися Мер та Міра…  

Мені здалося, що Мер мені підморгнув.

Категория

Проза, Гости конкурса, Лауреат
Поделится в сетях: