• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2016

Дранников Антон 15 лет

Дранников Антон 15 лет

ЗУСТРІЧ

Коли Бог створив людину, потреба в Сатані відпала.

Кароль Бунш

Вулиця задихалася від пилу, що хвилями злітав у гарячому повітрі; асфальт тремтів під численними ногами багатоголового натовпу. Звичайний день, звичайні люди, зайняті своїми звичайними турботами. А я просто йшов осторонь, спостерігаючи за всією цією веремією з якимось легким, світлим смутком на душі. Мене не полишала думка про те, як все-таки мудро влаштований світ: щоб там не трапилося, а життя продовжує невпинно йти за якимось своїм грандіозним, незбагненним розкладом.

І раптом я побачив його. Натовп навколо одразу ж завмер (чи мені здалося?), а моє серце затріпотіло в дивному передчутті. Він нічим не відрізнявся від будь-якого іншого середньостатистичного чоловіка років за тридцять: досить високий, гарної статури, одягнений стримано, але не без смаку. Різкі риси його трохи асиметричного обличчя пом’якшував тонкий шар синюватої щетини («Дивне обличчя, – подумалося тоді мені. – Захоплює и жахає водночас. Обличчя хижака».), а вугільно-чорне волосся утворювало на голові старанно продуманий елегантний хаос і сяяло тим природним блиском, який завжди свідчить про відмінне здоров’я. Нічого особливого. І тільки його погляд палав темним звабливим вогнем.

– Ти? – лишень і зміг вимовити я, відступивши на крок.

– Я. – Коротко відповів він м’яким баритоном, подібним до звуку віолончелі.

Від тиші, що натягнутою струною повисла між нами, у мене перехопило подих.

– Навіщо ти тут? – несподівано для самого себе запитав я.

– Хотів подивитися, як ви тут живете, – він пронизливо поглянув на мене, і на якусь мить мені здалося, що мою душу препарують.

– Подивився?

– Подивився, – його губи викривилися гіпнотичною посмішкою голлівудської зірки. – Зрештою, усе майже як удома…

– Удома?

– Удома, – із убивчим спокоєм повторив він. – Подивіться-но: вже скоро це все належатиме мені… – він виразним поглядом обвів скам’янілий світ довкола. Мовчки прослідкувавши за ним, я з якоюсь кришталевою чистотою раптом побачив у той момент усі вади та недоліки людства: за якусь мить перед моїми очима пройшли всі катастрофи Всесвіту, усі злочини й гріхи, увесь біль та страждання…

– То ми приречені? – запитав я на подив буденним тоном, немов обговорюючи прогноз погоди.

– Не знаю, – солодко протягнув він і хитнув плечима, не виймаючи рук із кишень. – Іноді темні шляхи, що ними йде людина, можуть привести її до світла. – Витримавши театральну паузу, він продовжив:

 – І навпаки, – із глибин безодень під його бровами піднялася хвиля агатового полум’я. – Людина часто забуває, навіщо їй дається життя, і перестає бути людиною. А втративши людську подобу, не так вже й важко втратити душу… – загадкова усмішка зачаровувала і застерігала водночас. – То ви письменник? – раптом поцікавився він, змінюючи тему.

– Так, – підтвердив я.

– Чудово. Обожнюю мистецтво – потрібна, знаєте, здорова конкуренція… Хоча це не так уже й важливо. Усе йде за планом…

– Яким планом?

– Моїм планом, – майже проспівав баритон, від напруженої вібрації якого я зніяковів. – Так, – мрійливо позіхнувши, немов розмовляючи сам із собою, продовжував він, насолоджуючись кожним своїм словом, – зовсім скоро це все належатиме мені…

– Помиляєшся, –  твердо відізвався я, зазирнувши прямо в чаклунські очі.

– Як сміливо, – незважаючи на ввічливий тон, його голос був повний холодної іронії на межі з презирством. – А не боїтеся зі мною тягатися? Багато хто з ваших братів уже намагався це зробити. І поплатився за цей безглуздий вчинок власною душею…

– Боюся, – чесно зізнався я, але це, усупереч моїм очікуванням, не прозвучало жалюгідно або принижено. – Люди щодня ризикують своїми душами…

– … заради дрібниць, які того не варті. Порожні ілюзії, дешеві спокуси, високі прагнення – після стількох тисячоліть це вже до вульгарності банально. Люди такі слабкі…

– Ми сильніші, ніж ти думаєш.

– Можливо… Але сильних мало.

– Вистачило одного розп’ятого…

– Людство завжди розпинало своїх рятівників. Але, повірте мені, дуже скоро йому забракне хрестів для розп’яття і слів для сповіді – крові буде більше, ніж чорнил.

– Тоді ми писатимемо кров’ю…

– Що ж, пишіть, пане письменник, пишіть, – його красиве, наче вирізане з мармуру обличчя залишалося майже беземоційним, і тільки пристрасних губ торкнулася, трохи оголюючи білосніжні зуби, аристократично гордовита усмішка. – Навряд чи це щось змінить. Бути людиною сьогодні не актуально. Не в тренді, так би мовити. Цікаве слівце, еге ж? Боюся, що у вас, крім самих лише слів, нічого й немає…

– Спочатку було слово, чи не так? І його було достатньо.

– Туше! – він засміявся, і мені в цьому чарівному сміху почувся стогін усіх загублених душ. – Пишіть, пане письменник, пишіть. А там побачимо… Adios[1]! – із цими словами він, махнувши рукою на прощання, невимушеною ходою обійшов мене і зник десь у натовпі…

Світ повільно прокидався, приходив до тями, немов коматозний пацієнт; до нього поверталися звичні фарби і звуки, поверталися спека й серцеві пульсації. Вулиця знов наповнювалася життям. І раптом у себе за спиною я знову почув голос – тихий, наче відлуння сумної забутої мелодії, ледве чутний у галасі натовпу:

– Пишіть, пане письменник, пишіть…

Озирнувшись, я нікого не побачив. Тільки в мене під ногами на розжареному весняним сонцем сірому тротуарі лежала крихітна біла пір’їнка…

 

[1] До побачення (ісп.)

Категория

Проза, 2 место
Поделится в сетях: