• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2016

Иваницкая Юлия 14 лет

Иваницкая Юлия 14 лет

  • - Ну що? – сказав старий, входячи до кімнати внука, – доки твої батьки не повернулися, а у твоєї бабусі не закінчився серіал, я можу розповісти тобі казку.
  • - Так! – вирвалося з уст маленького хлопчика.
  • - Хо-хо.  Тоді лягай у ліжко. – Поважний дідусь трясучись сів на стілець. Він спробував випрямити свою стару спину, але вона, як зів'ялий листок, хилилась до низу. Сухорлявими пальцями він поправив окуляри, й одразу на онука глянули великі та глибокі, наче небо, очі.
  • - Розповіси мені щось цікаве, – попросив онук, мостячись у своєму ліжку.

Глибока ніч покликала сон. Він намагався затуманити очі малюка, але той, почувши про казку, прогнав сон на віки вічні.

Малий бешкетник натягнув на себе пілотську шапку й застиг в очікуванні неймовірної подорожі до дідусиного минулого. Старий завжди розповідав про те, що трапилося насправді.

- А що ти вважаєш цікавим? – спитав дідусь. Він би і не поцікавився цим, якби не побачив на полиці книжки з різними фантастичними пригодами. Дитина підхопила погляд діда і відразу відповіла:

- Це мій секрет… Але тобі я розповім, – на повному серйозі сказав хлопчик, пильно дивлячись на дідуся.

- Хо-хох. Дивись, щоб в тебе очі не випали від такого напруження, – весело сказав дідусь, підмигуючи величезним оком в окулярах.

- Аха-ха, – дзвінко засміявся хлопчик, якого залоскотала ця фраза. Він схопився за живіт та задригав ногами. Потім сів і знову не втримався; – Зараз, ще трохи! М- м- м.

- Досить, досить . Говори свій секрет, містер Вилупляйко.

У цю мить кімнату заповнив звук дзвіночка. Заспокоївшись, малий сів і почав відверту розмову.

- Я вже втомився від фантастики, – пошепотів малюк, озираючись навколо, – там все однакове!! Одні й ті ж «особливі» діти. Одна й та ж неймовірна країна чи планета. Ті ж злидні. Мені іноді здається, що буденність цікавіша, – сказав онук, підпираючи свої рум'яні щічки.

- Ти дорослішаєш, онучку. Дорослішаєш.

- Розповіси щось реальне!

- Ну, як хочеш! – погодився старий – Але, можливо, ти не повіриш моїй розповіді…

- Ти ніколи мені не брехав, – перебив малюк дідуся, – отже, і зараз не збрешеш!

- Ну, коли ти такий впевнений у тому, що не вважатимеш це вигадкою, то слухай. – Старий знов поправив окуляри, які сповзли і почав розповідати:    - Це було давно, коли я був молодий, навіть молодше твого батька!

- Ого, тоді напевно жили динозаври! – вирвалося з вуст онука. Він ніяк не міг уявити цього старого чоловіка молодим. Його сиве волосся ніяк не могло набрати кольору в очах хлопчика. Дитина не могла уявити ці блакитні очі, які виглядали з-під старих потрісканих окулярів, молодими очима, в яких палало бажання жити заради себе та своїх мрій.

- Не така я вже й печерна людина! – з усмішкою зустрів  цю фразу старий. – Так ось, я був молодим і мені та моїм друзям і колегам була доручена велика місія. Ти ж знаєш, що я був космонавтом. Та ось, я пам’ятаю, що розповідав про зорі і космос, але на цей раз я розповім тобі про те, чого раніше не розповідав. Це був наш перший політ на Місяць. Я летів із моїм другом. Ми сіли у ракету й почули, як почався зворотній відлік. Ми злетіли. Дідусь намагався вдати зі своєї руки ракету, яка здіймається у небо, але швидко втомився.

- Хо-хо. Спочатку нас дещо нудило, все потемніло у очах, а коли я поглянув у  ілюмінатор, то побачив космос!

Яскраві спалахи засяяли у хлопчика у очах, йому здалося, ніби він вже у ракеті і бачить тільки космос і дідуся.

- Цього видовища не можна передати словами. Мені здалося, що в середині мене щось знайшлось. Захопленість  і страх заповнювали моє тіло. Люди завжди бояться чогось нового, це нормально. Але треба розуміти, що межа між страхом і божевільністю насправді мала. Так ось. Це було неймовірно. Зорі сяяли, як на долоні, вони були гарними. Але одні здавалися холодними, а інші теплими. Мені здалася дивною, ця думка, і я розлучився з нею так само швидко, як і зійшовся.

У голові хлопчика замайорів ясний образ молодого дідуся. В очах малечі відблискували зорі і ракета, він ніби це бачив. Заглянувши у ці великі наївні оченята, ви б побачили не своє відображення, а відзеркалення космосу і зірок. Тисячі, міріади зірок.

- І ось ми прилетіли. Я і мій друг вийшли із ракети. Звісно, хо-хо, було багато возні з ракетою, але це я облишу. Ми були нібито під водою! Невеликі кроки, які було важко здійснити, несли нас до невідомого. Ось він – Місяць. Ти тільки уяви! Місяць, який десь там, далеко, такий чарівний і лякаючий, він освітлює небо, але здається містичним і загадковим, був під моїми ногами! Як тільки я це усвідомив, я обернувся, щоб побачити Землю.

     Раптом дідусь замовк. Тонкі ноги підняли старе тіло зі стільця й кудись понесли. Він підійшов до вікна, та мовчки дивився. Малюк виліз з ліжка й підійшов до дідуся. Старенький не кликав до себе онука, але той без слів зрозумів, що потрібно підійти.

  • - І що? – тихо , але з цікавинкою вимовив хлопчик, дивлячись на зморшене обличчя дідуся.
  • - Хо-хо –хо. Далі я побачив Землю. Вона була така мала, мені здалося, що я можу потримати її у долонях. Мала-малесенька. Але у ній знаходилися усі мої секрети та переживання, усі кольори життя. У цей час на ній проживали свої долі міліарди людей. Ми з другом були віддалені від усіх цих міліардів. Настільки змішалися усі почуття тоді. Я зрозумів, що люди глибокі не як море, а як космос. Адже в нас стільки почуттів і переживань… «Що це?» - спитав мій друг зі страхом у голосі. Коли я відвів погляд від Землі, то побачив яскравий спалах метрів за триста від нас.
  • - Ти злякався? – дзвінкий голосок перервав оповідь.
  • - Хо-хо. Ще й як! Розумієш, як я вже казав, люди бояться невідомого, та й до цього ж нам ніхто не зміг би допомогти. Я зрозумів, як страшно бути віддаленим від людства. Хоча бува і таке, що і на Землі, де багатсько народу, ніхто не може допомогти. Дивно…

Я тоді закричав: «Вшиваймося звідси. Скоріш у ракету!» але мого друга приворожило це сяво. Коли я вбігав у ракету і озирнувся, то побачив, як він йде до світла. «Що ти робиш, бовдуре? Ти хочеш загинути? Не йди! Стій!» - кричав я, що було сил. Я хутко пострибав до нього (стрибав, бо не було сили тяжіння). Вчепившись в нього, я потягнув його до ракети. «Що ти? Йдемо!» - вмовляв я його. «Відчепись,» - штовхаючи мене, пронизливо сказав він…

Усе було наче у тумані. Я не розумів, що коїться. Мені було погано, але я не міг залишити друга. Ми дісталися того сяйва і побачили там жінку.

  • - Що? – викрикнув малий. – Жінку?
  • - Ш-ш-ш. Мовчи. – швидко приклавши палець до рота малюка, відповів дідусь. - Зараз прийде твоя бабуся і таке нам влаштує. Не заважай їй дивитися серіал.

Старенький відвів малюка назад у ліжко, а сам знову сів на стілець.

  • - Це була незвичайна жінка… Ми були вражені…Людина на Місяці й без скафандру. Я вже подумав, що це якийсь отруйний дим, чи ще щось нас вразило. Але вона заговорила: «Не лякайтесь, прошу». Вона лежала у ямі. На ній було плаття, яке ніби палало, і волосся, яке горіло червоним пламенем. «Я… Я – зірка», - із зусиллям промовила вона. «Прошу не перебивайте, я усе вам розповім…» кашляючи і ніби задихаючись говорила вона . «Кожна зірка – це серце. Коли людина ще не народилася, її серце знаходиться тут, на небі, і сяє. Але, коли їй прийшов час з’явитися на Землі - зірка падає, а на Землі народжується дитя. Коли людина помирає, зірка знов з’являється на небі, але вже не має шансу повернутися. Зірки – це палаючі серця. Яскраво палають ті зірки, які ще не зазнали людських страждань та людського насильства. Слабо сяють чи сяють холодним світлом ті зірки, котрі пізнали людську дикість. Згасають ті, котрих зламали.». І тоді я зрозумів, чому деякі зірки так холодно світили. Я не міг в усе це повірити, але довелося…

«Я повинна була пізнати любов та страх, пізнати життя… Але одразу й помираю. Коли я падала, то мала народитися, але… Я почула голос дитя на Землі. Воно, побачивши падаючу мене, крізь сльози, загадало одне бажання. Це була маленька дівчинка і її прохання запалило моє серце ще більше. Вона просила мене, щоб у лікарні врятували її батька від смерті. Почувши це, я вирішила віддати своє життя за її бажання. Тепер я помираю не народившись». «Ні, ні, ні», - вирвалося з  вуст мого напарника. «Нічого. Я тепер буду завжди тут і не пізнаю горя». «Але..» - почав говорити я та зупинився. Я бачив, як її волосся стає білою золою і кудись летить. Вона уся перетворювалася на попіл. Тоді я не зміг втриматия і прокричав: «Ти сама - людина!» І її очі наповнилися слізьми. «Дякую від імені усіх, кого ти врятуала. Я ніколи ще не бачив такої краси», - продовжував я.

У космосі не можна плакати, а чоловікам і не годиться, але душа рвалася від болю і туги. Дивлячись на неї, я був ладен віддати усі скарби Всесвіту, аби врятувати її. За ці кілька хвилин, я пізнав, що таке чистота душі та людяність, чого не зміг пізнати за усі мої 28 років. Я пізнав людяність від неземного. Мені так хотілося продовжити, але гіркий ком, застряг у горлі. «Ти найкраща з усіх! Твоє по неземному чисте та щире серце не повинно зазнати людських почуттів.» Сльози покатились з її очей, які теж згасали, ніби вогонь. Сльози змішувались із попелом і зникали у космосі. Мій друг не встояв. Він впав на коліна та намагався зупинити це. Вперше я бачив його таким. «Ні,ні», - промовляв він, обіймаючи Зірку.

 Її рука, яка перетворювалася на попіл, лягла на його плече. Крізь сльози і відлетаючий попіл, я побачив її усмішку. «Дякую. Я пізнала людське щастя та турботу. Це найбільший скарб. Я. Я така рада. Дякую. Дякую. «Я ніколи не згасну і буду сяяти для вас яскраво. Дякую!» - вигукнула вона, щосили. І ось вона щезла. Мій друг так і сидів навколішках. Через деякий час, я оговтався. Роблячи легкі кроки, які тяжко давалися, я підійшов до нього та поклав руку на його плече. «Ходімо», - з великим стражданням вимовив я. Мій колега підвівся і важко закрокував за мною.

Нарешті ми повернулися на Землю. Повсюди нас чекали папа рації, оплески, камери та люди. Вони нам тоді здалися такими чужими та нікчемними. З того часу ми майже у ні в кому не бачили людину.

Ти що спиш? – спитав дідусь, не чуючи питань в адресу свого оповідання.

І справді, малюк заснув. Старенький загорнув його теплим пледом та зняв пілотський капелюх. Вийшовши із кімнати, дідусь пішов до своєї дружини.

  • - Він заснув? – спитала літня жінка, відводячи погляд від екрану телевізора.
  • - Так, – відповів дідусь. - Заснув.
  • - Я сподіваюсь, що ти не розповідав історію про ту дівчину.
  • - Саме так,- перебив старий свою дружину. – Я розповів йому, але не до кінця. Не хотілося казати, що та Зірка повинна була бути донькою мого друга. У його дружини тоді ж стався викидень. Ось чому тоді він біг на її яскраве світло, може, відчув серцем. Хоча і не знав, що бачить свою так і ненароджену доньку.

Категория

Проза, 2 место
Поделится в сетях: