Глибока ніч покликала сон. Він намагався затуманити очі малюка, але той, почувши про казку, прогнав сон на віки вічні.
Малий бешкетник натягнув на себе пілотську шапку й застиг в очікуванні неймовірної подорожі до дідусиного минулого. Старий завжди розповідав про те, що трапилося насправді.
- А що ти вважаєш цікавим? – спитав дідусь. Він би і не поцікавився цим, якби не побачив на полиці книжки з різними фантастичними пригодами. Дитина підхопила погляд діда і відразу відповіла:
- Це мій секрет… Але тобі я розповім, – на повному серйозі сказав хлопчик, пильно дивлячись на дідуся.
- Хо-хох. Дивись, щоб в тебе очі не випали від такого напруження, – весело сказав дідусь, підмигуючи величезним оком в окулярах.
- Аха-ха, – дзвінко засміявся хлопчик, якого залоскотала ця фраза. Він схопився за живіт та задригав ногами. Потім сів і знову не втримався; – Зараз, ще трохи! М- м- м.
- Досить, досить . Говори свій секрет, містер Вилупляйко.
У цю мить кімнату заповнив звук дзвіночка. Заспокоївшись, малий сів і почав відверту розмову.
- Я вже втомився від фантастики, – пошепотів малюк, озираючись навколо, – там все однакове!! Одні й ті ж «особливі» діти. Одна й та ж неймовірна країна чи планета. Ті ж злидні. Мені іноді здається, що буденність цікавіша, – сказав онук, підпираючи свої рум'яні щічки.
- Ти дорослішаєш, онучку. Дорослішаєш.
- Розповіси щось реальне!
- Ну, як хочеш! – погодився старий – Але, можливо, ти не повіриш моїй розповіді…
- Ти ніколи мені не брехав, – перебив малюк дідуся, – отже, і зараз не збрешеш!
- Ну, коли ти такий впевнений у тому, що не вважатимеш це вигадкою, то слухай. – Старий знов поправив окуляри, які сповзли і почав розповідати: - Це було давно, коли я був молодий, навіть молодше твого батька!
- Ого, тоді напевно жили динозаври! – вирвалося з вуст онука. Він ніяк не міг уявити цього старого чоловіка молодим. Його сиве волосся ніяк не могло набрати кольору в очах хлопчика. Дитина не могла уявити ці блакитні очі, які виглядали з-під старих потрісканих окулярів, молодими очима, в яких палало бажання жити заради себе та своїх мрій.
- Не така я вже й печерна людина! – з усмішкою зустрів цю фразу старий. – Так ось, я був молодим і мені та моїм друзям і колегам була доручена велика місія. Ти ж знаєш, що я був космонавтом. Та ось, я пам’ятаю, що розповідав про зорі і космос, але на цей раз я розповім тобі про те, чого раніше не розповідав. Це був наш перший політ на Місяць. Я летів із моїм другом. Ми сіли у ракету й почули, як почався зворотній відлік. Ми злетіли. Дідусь намагався вдати зі своєї руки ракету, яка здіймається у небо, але швидко втомився.
- Хо-хо. Спочатку нас дещо нудило, все потемніло у очах, а коли я поглянув у ілюмінатор, то побачив космос!
Яскраві спалахи засяяли у хлопчика у очах, йому здалося, ніби він вже у ракеті і бачить тільки космос і дідуся.
- Цього видовища не можна передати словами. Мені здалося, що в середині мене щось знайшлось. Захопленість і страх заповнювали моє тіло. Люди завжди бояться чогось нового, це нормально. Але треба розуміти, що межа між страхом і божевільністю насправді мала. Так ось. Це було неймовірно. Зорі сяяли, як на долоні, вони були гарними. Але одні здавалися холодними, а інші теплими. Мені здалася дивною, ця думка, і я розлучився з нею так само швидко, як і зійшовся.
У голові хлопчика замайорів ясний образ молодого дідуся. В очах малечі відблискували зорі і ракета, він ніби це бачив. Заглянувши у ці великі наївні оченята, ви б побачили не своє відображення, а відзеркалення космосу і зірок. Тисячі, міріади зірок.
- І ось ми прилетіли. Я і мій друг вийшли із ракети. Звісно, хо-хо, було багато возні з ракетою, але це я облишу. Ми були нібито під водою! Невеликі кроки, які було важко здійснити, несли нас до невідомого. Ось він – Місяць. Ти тільки уяви! Місяць, який десь там, далеко, такий чарівний і лякаючий, він освітлює небо, але здається містичним і загадковим, був під моїми ногами! Як тільки я це усвідомив, я обернувся, щоб побачити Землю.
Раптом дідусь замовк. Тонкі ноги підняли старе тіло зі стільця й кудись понесли. Він підійшов до вікна, та мовчки дивився. Малюк виліз з ліжка й підійшов до дідуся. Старенький не кликав до себе онука, але той без слів зрозумів, що потрібно підійти.
Я тоді закричав: «Вшиваймося звідси. Скоріш у ракету!» але мого друга приворожило це сяво. Коли я вбігав у ракету і озирнувся, то побачив, як він йде до світла. «Що ти робиш, бовдуре? Ти хочеш загинути? Не йди! Стій!» - кричав я, що було сил. Я хутко пострибав до нього (стрибав, бо не було сили тяжіння). Вчепившись в нього, я потягнув його до ракети. «Що ти? Йдемо!» - вмовляв я його. «Відчепись,» - штовхаючи мене, пронизливо сказав він…
Усе було наче у тумані. Я не розумів, що коїться. Мені було погано, але я не міг залишити друга. Ми дісталися того сяйва і побачили там жінку.
Старенький відвів малюка назад у ліжко, а сам знову сів на стілець.
«Я повинна була пізнати любов та страх, пізнати життя… Але одразу й помираю. Коли я падала, то мала народитися, але… Я почула голос дитя на Землі. Воно, побачивши падаючу мене, крізь сльози, загадало одне бажання. Це була маленька дівчинка і її прохання запалило моє серце ще більше. Вона просила мене, щоб у лікарні врятували її батька від смерті. Почувши це, я вирішила віддати своє життя за її бажання. Тепер я помираю не народившись». «Ні, ні, ні», - вирвалося з вуст мого напарника. «Нічого. Я тепер буду завжди тут і не пізнаю горя». «Але..» - почав говорити я та зупинився. Я бачив, як її волосся стає білою золою і кудись летить. Вона уся перетворювалася на попіл. Тоді я не зміг втриматия і прокричав: «Ти сама - людина!» І її очі наповнилися слізьми. «Дякую від імені усіх, кого ти врятуала. Я ніколи ще не бачив такої краси», - продовжував я.
У космосі не можна плакати, а чоловікам і не годиться, але душа рвалася від болю і туги. Дивлячись на неї, я був ладен віддати усі скарби Всесвіту, аби врятувати її. За ці кілька хвилин, я пізнав, що таке чистота душі та людяність, чого не зміг пізнати за усі мої 28 років. Я пізнав людяність від неземного. Мені так хотілося продовжити, але гіркий ком, застряг у горлі. «Ти найкраща з усіх! Твоє по неземному чисте та щире серце не повинно зазнати людських почуттів.» Сльози покатились з її очей, які теж згасали, ніби вогонь. Сльози змішувались із попелом і зникали у космосі. Мій друг не встояв. Він впав на коліна та намагався зупинити це. Вперше я бачив його таким. «Ні,ні», - промовляв він, обіймаючи Зірку.
Її рука, яка перетворювалася на попіл, лягла на його плече. Крізь сльози і відлетаючий попіл, я побачив її усмішку. «Дякую. Я пізнала людське щастя та турботу. Це найбільший скарб. Я. Я така рада. Дякую. Дякую. «Я ніколи не згасну і буду сяяти для вас яскраво. Дякую!» - вигукнула вона, щосили. І ось вона щезла. Мій друг так і сидів навколішках. Через деякий час, я оговтався. Роблячи легкі кроки, які тяжко давалися, я підійшов до нього та поклав руку на його плече. «Ходімо», - з великим стражданням вимовив я. Мій колега підвівся і важко закрокував за мною.
Нарешті ми повернулися на Землю. Повсюди нас чекали папа рації, оплески, камери та люди. Вони нам тоді здалися такими чужими та нікчемними. З того часу ми майже у ні в кому не бачили людину.
Ти що спиш? – спитав дідусь, не чуючи питань в адресу свого оповідання.
І справді, малюк заснув. Старенький загорнув його теплим пледом та зняв пілотський капелюх. Вийшовши із кімнати, дідусь пішов до своєї дружини.