• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2018

София Моисеенко, 15 лет, г. Черкасы

София Моисеенко, 15 лет, г. Черкасы

Зустріч 
 
            Ярися довго ворочалася у ліжку. Сон все не йшов. Так дивно… Скоріше б. Огорнулася ковдрою, заплющила тяжкі повіки. За непомірно великим вікном шумів переполоханий вітер,  сповіщаючи дівчинку про прихід непривітної набурмосеної зими. Своїми крижаними, колючими пазурами вона буде шкрябати все: дерева, паркани, будинки, перехожих. Так моторошно. І, водночас, люди завжди з цікавістю спостерігають за тим, що лякає; за незвичайним, за тим, що завдає страждань і болю іншим. 
  Раптове тихий свист відволік Ярисю від мудрування. Звук ставав сильнішим, гучнішим - закладало вуха. Чомусь це не дивувало – відчувала, ніби так мало трапитись. Ярися тихо спустилась із ліжка, мов заворожена наблизилась до вікна. Його гладка і прозора поверхня була просякнута чорнотою. Кольором ночі. А свист все не вщухав.  Але й не заважав дівчинці, немов затягував її в ніч, у темряву. Ярися обережно схопилася за віконне сплетіння і потягла на себе. Скляна поверхня затремтіла. Чи то порушились закони гравітації, чи то насправді вікно піддалося Ярисиній силі, але, спочатку голова, а потім тіло дівчинки поринули у вікно! Просто розчинилися, ніби пірнули у воду. Ярися відчувала, ніби огорнуте надлегкою ватою,  тіло не знало земного тяжіння. Вона наче й не дихала, але  ставало легше, повітря було пористим. 
Непомітно для Ясі біла нічна сорочка дівчини перетворилась у довгу сукню, що струменіла, уповільнено лилася. Високий комір приховав тонку дівочу шию, а широкі рукави - вигини рук. Казкове вбрання, з паралельного  виміру, з іншого часу. Невдовзі Ярися відчула під ногами землю.  Озирнулася довкола: все навколо незнайоме: вузькі старі човни чекають на пристані. Запах риби і солі такий різкий і реалістичний вдарив у ніс – старий морський порт. Геть безлюдний, тільки чайки літали над кораблями, сподіваючись на легку поживу. Та в їх втомленому кружлянні вгадувалась безнадія. Ярися попрямувала до облізлих будинків з червоними черепичними дахами, над якими тоненькими цівками тягнувся дим. Всі лавки, що траплялись їй, були негостинно зачиненими, а на вулицях не зустрівся їй жоден перехожий, який  пояснив би Ярисі, що це за місцевість. Постійно оглядаючись довкола, дівчина не помітила як позаду промайнула чиясь тінь. Та раптом легкі та міцні руки схопила Ярисю за талію та  потягли у вузький її провулок. Тхнуло вогкістю й страхом. Злякавшись, дівчинка не змогла побачити обличчя розбійника. Вглядалася…  Та роздивись було годі… Перед нею стояв високий чоловік, одягнутий в чорний, оксамитовий костюм і такий же капелюх. Вишукані чорні чобітки, оздоблена зброя, витончені сильні руки – парубок. Обличчя? Не було! Хлопець без обличчя… Ярина злякалась. Темрява, пітьма, темнота - нічого… Разом з тим дівчина відчувала - він посміхається. Дивитись в усміхнений морок було нестерпно – Ярися опустила очі.  Не менше злякала Ярисю мантія незнайомця: вся з чорнильно чорного пір’я. Блискучого, гладкого и довгого, як у крука. Руки і плечі дівчини взялися сиротами під прохолодним шовком сукні. 
Темний провулок. Що далі?
Відважившись чи перелякавшись остаточно, Яся видихнула: 
-Хто ти?
На відповідь годі було сподіватись. Тільки знову він  посміхається. Божевілля – і ця посмішка, і відчувати її. Ярися заклякла, зціпеніла. Почула, що її серце, яке ще мить тому гупало у грудях, зупинилось. 
І хлопець зник.
І за ним усе довкола розпливлося, розтеклося, як крапля чорної фарби у прозорій воді. Знову тяжіння щезло,  розчинилось. 
Мить, і ноги легенько торкнулись землі: м’яко - з пальців на п’яти. 
Несподіваний запах смаженої картоплі і грибів зі шкварками повернув Ярисю до реальності. Довкола кружляли й рипіли дитячі атракціони, виривалися в небо різнобарвні кульки, весняним цвітом розсипався попкорн, вабила солодка вата – панувала атмосфера безтурботності і довгоочікуваних веселощів. Дівчинка опинилася за столиком у маленькій кав’ярні. Вона сиділа на терасі і розглядала щасливих дітлахів і заклопотаних батьків. Дивним чином Яся, здавалося,  забула про безликого юнака, про порт, провулок, про кошмар. Вона сховалась у затишку цих веселощів, поринула в споглядання цього доброго театру. 
Та не на довго.
 Ярися спостерігала за людьми, коли удруге виник незнайомий знайомець у чорному. Знову цей хлопець без обличчя. Дівчинка  завмерла, дивлячись прямо у його порожнечу. Музика, люди, атракціони – відступили перед їх переглядинами. 
Щось мало відбутись. 
Незнайомець змахнув рукою: крило мантії розсікло повітря, залишивши по собі тчорні струмені вугільної фарби, що зависли в повітрі.  Рух руки хлопця, сповільнений та гіпнотичний, ще тривав, а тіло гостя вже зникло. Натомість виник ворон. Чорний птах спокійно стояв на столі, пронизливо дивлячись в Ярисині очі. Погляд крука виявився промовистим: Яся тепер дивним чином знала, що цей парубок - незвичайна людина,  яка може перетворюватись на будь - кого. І лише тепер Ярися зрозуміла, що вона його знає. Кожного ранку вона прокидалась у сльозах, бо знову бачила його. В одному чи іншому образі. Кожен раз у новому, і кожен раз у непередбачувано моторошному, від якого кров застигала в ночі, і вона мерзла, і боялася спати, і хотіла заснути, щоб не побачити його насправді. Він той, хто змушував її змалку плакати від жахіть. Той, хто змушував серце колотитись, а дихання завмирати. Він - Король Ночі. Її повелитель. Винуватець дитячих сліз і батьківських переживань. Чи просто-Жах?  
Зрозумівши хто перед нею, Ярися сіпнулася та зрушити не змогла. Тіло  заклякло, все навкруги завмерло. Його пронизливий погляд,  божевільна усмішка… Карти розкрито і приховувати нічого - кострубата корона тьмяно сяйнула, коли Він нахилився над нею і, торкнувшись її щоки блискучою вказівною пір’їною, тихо промовив:
Не бійся тьми.
Все зникло, просто щезло: дитячі атракціони, самі дітлахи, прилавки - все…
Ярися відчувала як валиться в невідому і безкінечну порожнечу. Або в порожнечу всім знайомого Жаха Ночі. Безликого винуватця її  страхів. 
***
На ранок, коли Ярися прокинулася, то з радістю усвідомила, що Вона все це – лише сон. Хоч і важкий.
Кинулась до вікна, відкрила завіси - впустила сонце.
Коли заправляла постіль, то під периною, на простирадлі знайшла чорну, мов вугілля, пір’їну. 
Що ж:
До вечора.

Категория

Проза, Лауреат
Поделится в сетях: