• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2018

Виктория Выходцева, 11 лет, г. Херсон

Виктория Выходцева, 11 лет, г. Херсон

Жива шляпа
 
Віршований вільний переклад оповідання Миколи Носова "Жива шляпа"
 
 
Вовка і Вадик війну малювали. 
Шляпа і зонт на комоді лежали.
Котик Василь сидів під комодом,
А за вікном була непогода.
Раптом ця шляпа зверху упала,
І це хлопчаків неабияк злякало.
 
Вовка пішов, щоб ту шляпу підняти –
за безлад завжди сильно свариться мати.
Раптом як скрикне голосно хлопчик:
- Вадик, рятуй! Вона мене стопче!
Друг не повірив та все ж підійшов:
- Що за дурницю ти, Вовко, змолов?!
 
Вадик сміливо до шляпи крокує,
Вовка, напроти, від неї задкує.
Та капелюх лежить нерухомо.
- Речі не ходять – усім це відомо! –
Вадик промовив. А шляпа в ту ж мить
Повзти починає. Повзе  і мовчить.
 
Вадик і Вовка бігом до дивану –
- Не варто чіпати – ця думка погана! 
Вони на дивані з ногами стоять, 
А шляпа повзе - а хлопці тремтять:
"Вона наближається. Точно – жива!
Тікаймо до кухні!  Лишаймо диван!"
 
 
Хлопці на кухню  влетіли "на крилах":
- Ми врятувались! Ми двері закрили!
- Я вже додому! – Вовка сказав.
- Чого це так швидко? Час не настав!
- Я шляпи боюся, бо ходить вона -
Як трапилось це? Як вона ожила?
 
- Може, мотузку хтось прив’язав - 
Смикає вправно – і нас налякав. -
Вадик міркує. – Іди подивись!
Може, вона уже зникла кудись?
- Сам і дивись!
-  Я візьму кочергу.
- Тоді і мені знайди ще одну!
 
(Знаряддя таке одне тільки в хаті,
Тому довелось лижну палицю взяти).
- Як поповзе – треба вже бити! –
Друзі домовились – Нас не зганьбити!
Двері відкрили. Очі  – в шпарину.
Десь під столом вони бачать "тварину".
 
- Як поповзе – будемо битись!
Не хоче істота геть ворушитись!
Хлопці в підлогу стукати стали,
Гучно до шляпи образи кричали.
 - Ага, вже злякалась! – діти раділи,
але ж наближатися все ж не схотіли.
 
З'явилась ідея: картоплю жбурляти,
Щоб зрушити з місця шляпу ту кляту.
Цілились довго – нарешті попали!
Вона як підскочить. І нумо нявчати!...
Бачать – з-під шляпі визирнув хвостик,
Лапка маленька і кігтики гострі.
 
- Васька! Це ти! – друзі дуже раділи.
- Ми ж тебе, милий, ледь не убили!
Мабуть, на тебе ця шляпа злетіла -
Хто ж таке бачив, щоб речі ходили!
Васька нічого на те не сказав,
Жмурився, фиркав і шляпу лизав…
 
ЗАБРОШКА
 
6-А клас спокійно жити не міг. Хоча Максим Капітанов перейшов у іншу школу, але "бойових" послідовників в класі залишилось багато. Ось і зараз хлопчики з мого класу всі перерви вихвалювалися один перед одним, як вони лазять по "заброшках" міста. Дуже великою честю було те, що вони і мене з подружкою Вікою запрошували відвідати ці "чудові" покинуті споруди. Ми зазирали в таку, що спокійнісінько стояла в центральному парку міста. Але крім куп сміття, смороду та суцільної розрухи, я не побачила нічого цікавого. А от Назар Громкін нагадував гончу, яка взяла слід – не заспокоївся, поки не заглянув у всі кутки. Моя подружка Віка вступила в багнюку, потім застрягла в якійсь щілині, пошкрябавши нове взуття. Але і після цього зупиняти Назара не наважувалася, бо він їй дуже подобався.
Та мова зараз про іншу подію, котра не дає мені спокою. Трапилося це навесні, коли дух пригод потягнув нас відвідати одну "заброшку". Ця напівзруйнована споруда колись була житловим будинком, та й зараз в одному з уцілілих під'їздів жили люди. Покинуті під'їзди були обнесені парканом і охоронялися дідом, який періодично обходив територію, розмовляючи сам із собою. 
- Ну що, хто завтра зі мною? - виблискуючи очима, спитав нас Назар, коли ми здалеку роздивлялися чорні дірки, що колись були чиїмось вікнами.
- Скажемо батькам, що у нас чотири пари, і після третьої… «Заброшка» те що треба! - Макс Андрохін відразу підтримав друга, а інші мовчали. 
- Ну будь ласка, Вітулю (це мене звати Віта), - вмовляла мене подружка, - а то він ще вмовить Лізку піти чи Настю. 
- Добре, тільки ненадовго, - дала я свою згоду. 
Почувши це, Кирило несподівано для нас теж вирішив піти з нами. Назар дуже зрадів, що зібралась ціла команда, і почав мені так підморгувати, що я зніяковіла перед Вікою.
***
Наступного дня ми стояли перед парканом, з-за якого глибокими проваллями витріщалась на нас колись звичайна, але зараз така загадкова споруда. 
- Ну, уперед?! – Назар  виглядав як Колумб, що побачив з корабля невідомі землі.
Частина будинку блимала вогниками і салютувала розвішаною білизною - це трохи заспокоювало. Покинута частина будинку пішла тріщинами і повільно руйнувалась. 
 - Сторож у цей час завжди йде до магазину, - доповів Назар. - А ось тут ми і проліземо. 
Він з виглядом фокусника потягнув дошку паркану і відкрив прохід. Кирило із сумнівом оглянув лазівку, а ми прискіпливо оглянули талію Кирила.
- Добре, пролізу якось, - заспокоїв він нас, але все ж таки застряг. Ми з Вікою штовхали у спину, а Назар з Максимом тягнули його за светр спереду.  Одежа, звісно, не витримала такого навантаження. 
- Нам пощастило, що собак немає, - весело підстрибуючи і не зважаючи на кислі вирази наших облич, підбадьорював нас ватажок. Максим тут же сказав, що тікати від собак було б ще веселіше, і ми з Вікою ще раз впевнилися, що хлопці - дивні і дурні створіння. Кирило йшов позаду нас і весь час бурчав, зовсім як моя 80-річна бабуся, коли переглядає новини. Ми всі дізналися, що це був його найулюбленіший светр, що він не розставався з ним майже з пелюшок, а коштував цей одяг не менш, ніж новенький смартфон.  
***
Назар і Максим бігали по поверхах і так галасували, випробовуючи порожнечу, що нагадували мені хворих, які втекли з дурдому. Віка обережно ступала по мотлоху і розповідала, як їй дісталося від мами за зіпсовані нові туфлі. Я боялася, що раптом вискочать щури і обережно пересувалася, роззираючись навкруги. Раптом недалеко промайнуло щось сіре, і я скрикнула:
- Щур! 
Вереск, що скував льодом душу, пролунав поряд. Озирнувшись, я з подивом зрозуміла, що верещала не Віка, а Кирило. Подруга мовчки стояла з роззявленим ротом і хапалась за серце.
- А що такого? Це верхня нота "сі", - зніяковіло сказав «музикальний» Кирило. Назар та Максим, протупотівши як стадо диких слонів, примчали до нас і почали розпитувати.
- Віта чогось злякалася, - спокійно сказав безсовісний Кирило і вказав на мене безсовісним пальцем. Я вже хотіла стукнути нахабу, але нашу увагу привернув шурхіт. 
Звуки лунали з квартири, вхідні двері якої були перекошені, і коли ми на них обернулися – вони раптом розчахнулися.
- Що це? - ми перелякано перезиралися і чекали від Назара команди «тікати». 
- Та не бійтеся. Це птахи або миші, - хриплим голосом сказав Назар і, підштовхуючи вперед себе Віку, рушив до дверей, які так гостино відчинилися. 
Схопивши Кирила за руку, я на ватних ногах попленталась за товаришами. Ми заглянули в квартиру – все було обірване, всюди розбиті меблі та мотлох, який покинули господарі. Кімната була велика і майже порожня. Біля стіни ледве трималася на трьох ніжках велика шафа з кривими дверцятами. На підвіконня при нашій появі стрибнула велика сіра кішка, блимнула злими зеленими очима і майнула на вулицю.
- Фуух! Я ж казав - кішки тут полюють на мишей, - видихнув Назар і підійшов до шафи.
- Не чіпай, - сказала я, але Назар вже відчинив дверцята, і ми побачили  там щось є за білим простирадлом. Назар скинув його – на нас зиркнуло тьмяним оком дзеркало, обрамлене старовинною дерев’яною рамою з чудернацькими візерунками у вигляді хвилястих смужок. Дзеркало було брудне, і ми у ньому виглядали дивно, ніби були стерті ластиком. Всім, здається, стало моторошно - тільки Назару було весело. Він почав корчити пику і стрибати перед дзеркалом.
- Максиме, йди до мене, - крикнув він і, озирнувшись, з подивом зрозумів, що Макса серед нас немає. Назар знову глянув у дзеркало - всі ми відображались там, і Максим теж, та ще й дуже моторошно усміхався.
Ми перелякано шукали очима Максима у кімнаті, адже у дзеркалі ясно бачили, що він стоїть біля Кирила праворуч!  Кирило витріщив очі і дивився на брудну підлогу поряд із собою  - саме туди, де мав стояти Максим, і задкував. 
- Максиме, досить жартувати, вилазь, - сказав Назар. Він подумав, що друг якимось чином ховається за дзеркалом.
- Ти що, не бачиш, він там, а не тут, - сказала я,  відштовхнувши  зледенілу руку Кирила. Зі страшним скреготом дверці шафи захлопнулись самі собою. 
- Хто там ходить? - раптом ми почули грубий голос назовні.
Ми всі кинулися навтьоки і опам’яталися вже за парканом. Як переліз через паркан гладкий Кирило, залишилось для нас загадкою. З блідими обличчями і тремтячими руками, ми, як покинуті цуценята, тулились один до одного, переводячи дух. За парканом лаявся сторож. Навколо місто жило своїм життям: по вулиці рухались авто, по тротуару йшли люди, рудий пес присів неподалік. 
- Що тепер робити? - раптом спитав Кирило, - мене ж батьки будуть сварити за подраний светр.
 Ми ошелешено подивилися на Кирила, а він почухав живіт і спокійнісінько сказав:
- Може, піцу купимо? 
 Та ти що, зовсім не кумекаєш?! Макс де дівся?! - ми накинулися на Кирила.
Невже він залишився у дзеркалі? - я майже кричала. Блідий Назар витягнув телефон і став набирати номер:
- Хоч би відповів! Зараз дізнаємось, де він. 
Ми дивилися на Назара і бачили, як його обличчя витягується. З телефону ясно було чутно:
- Назар, відвали, яка «заброшка», яке дзеркало? Я вже давно вдома, і взагалі нікуди сьогодні з тобою не ходив.
Ми, гублячись у здогадках, розбрелися по своїх домівках.
***
Соня, моя молодша сестричка, одразу помітила, що зі мною щось трапилося. Я була сама не своя - без бою віддала свій смартфон погратися, не  стала сваритися за розкидані прикраси… Я спостерігала, як грається з клубочком наша чорна кішка Нора, а Соня питала:
- Що з тобою, Віто? Тебе хтось засмутив? Знову ця вередлива Лізка?
Та я тільки відмахнулася і без всяких нагадувань з боку мами пішла збирати шкільний рюкзак на завтра. Серед ночі маму і Соню розбудив крик – мені наснилися жахи.
Я прибігла до школи рано та найпершою не була -  в класі вже сиділа майже вся наша компанія. Було помітно, що не тільки до мене вночі приходили жахи. Чекали на появу Макса, неуважно вислуховуючи Кирила, який нудотно розповідав, як до дванадцятої ночі латав свій светр.
 Макс забіг до класу із дзвоником прямо перед вчителькою і зовсім не звертав уваги на наші погляди. На перерві ми кинулися до нього розпитувати про вчорашню подію, але Андрохін, презирливо оглядаючи кожного з нас, почав висміювати наші розповіді. Ми не впізнавали свого товариша. З дружелюбного, хоча і трохи дивакуватого хлопця, він перетворився на хамовитого, злобного монстра. Назар не зміг стриматися - і в класі розпочалася жвава сутичка. Згадавши старі  бойові часи, коли з нами навчався Капітанов,  ми з безпечної відстані почали підбадьорювати "бійців", доки не з’явилась наша класна керівниця. 
Макс із розбитою губою пішов додому, а Назар, прикладаючи вологу серветку до  підбитого ока,  нарешті  вголос виказав припущення, котре вже давно було у наших думках:
- Боюсь, що справжній наш Макс залишився в тому дзеркалі… Та нам  все одно ніхто не повірить, засміють тільки, батьки будуть сваритися за похід до "заброшки", потягнуть до психолога.
Ми подумали і вирішили нікому нічого не казати, намагатися забути про цю пригоду, як про страшний сон і сподіватися, що Максим сам схаменеться. Але зміни, які трапилися з Андрохіним, стали помічати всі. Та їх і важко було б не помітити. Чи не кожний день маму Макса викликали до завуча за викрутаси сина. Сидіти з Максимом за одною партою ніхто не хотів, бо хлопець поводився як справжнє порося. Назар ходив, як похмура чорна хмара, та й ми почувалися дуже кепсько - відчуття провини не давало нам спокійно жити.
***
 Через кілька тижнів ми не витримали і вирішили спробувати врятувати друга. Зібравшись у дворі, ми постановили, що треба повернутися до того страшного місця і вилити на шафу з чарівним дзеркалом свяченої  води (шафу ми, після тривалих суперечок із Назаром, вирішили не відкривати) та прочитати там молитву Отче Наш. Від запропонованих Назаром страхітливих методів визволення душ, яких він нахапався з Інтернету, ми навідріз відмовились. Назар і Кирило почали вмовляти мене взяти з собою  до «заброшки» кішку Нору, кажучи, що саме чорні кішки здатні налякати приблудних злих духів. Але я, побоюючись за тваринку, відмовилась. Надоїдливим хлопцям я сказала, що Норі зроблені не всі щеплення. Хлопці, замислившись про щеплення, відступили.
 Весь день у нашому класі був страшенний сморід – Назар притягнув з собою купу часнику і, мабуть, таку ж купу вже встиг з’їсти. Ользі Іванівні Назар признався, що не хоче пропускати її уроки з англійської через  якийсь грип - тому і надалі буде підвищувати свій імунітет. Класна керівниця  розчулилась та навіть витерла хустинкою очі й окуляри - так подіяли на неї  чи то часник, чи то слова хитрющого Назара. Ми з Вікою ховали в рюкзаках пляшки зі свяченою  водою, а Кирило, заткнувши вуха, вчив молитву, яку я написала йому на папірці.
 Після останнього уроку Назар почепив нам на шиї прикраси з пахучого овочу і переконливо сказав, що тепер нам нічого не загрожує. Також він витягнув з рюкзака і почав розмахувати перед нами величезним срібним хрестом, який поцупив у бабусі. Кирило, дивлячись на хрест, раптом сказав, що він не зможе з нами піти, бо не встиг  як слід вивчити молитву і в нього теж зроблені не всі щеплення. Дав згоду  він тільки тоді, коли  Назар пообіцяв після «справи»  купити величезну піцу. 
Як  ми не вмовляли Максима, він з нами не пішов, обізвавши нас «часниковими дурнями». А спроби Назара облити Максима свяченою водою призвели тільки до чергової бійки.
На напівзігнутих ногах, обвішані часником та з великим хрестом, який Назар тримав перед собою, ми з’явилися перед сторожем «заброшки». Наляканий дідусь довго не міг нас зрозуміти, а потім, перехрестившись, все ж пішов з нами до тієї зловісної квартири. Яке ж було наше здивування, коли ми побачили, що шафа геть розтрощена, а старовинного дзеркала ніде не було. Ми, промовляючи молитву, вилили один на одного та на залишки шафи свячену воду. В сторожці охоронець зробив нам солодкий чай, пригостив печивом і пригадав, що саме у цій квартирі жила стара бабуся, дуже відлюдькувата і дивна. Коли всіх відселяли з аварійного під’їзду, бабця була в лікарні. Коли вона повернулася, то весь час кричала та сварилася. Де вона зараз  мешкає, сторож не знав, але бабця попереджала, щоб після неї рік нічого в її квартирі не чіпали. 
- Саме сьогодні і виповнився рік, як я тут сторожую, - здивовано промовив дідусь, чухаючи потилицю.
Ми подарували сторожу весь свій часник і, оскільки погода була гарною, вирішили спуститись  на набережну Дніпра. Сидячи на лавці, милуючись краєвидом і смакуючи піцу, ми й не помітили, як до нас підійшла стара зморщена бабця. Вона мовчки зазирнула під лавку у пошуках пустих пляшок і попленталась до іншої лавочки. Щось стислося у моєму серці - я наздогнала бабцю і простягнула їй шматок піци. Бабця всміхнулася і взяла їжу. Я вже повернулася, щоб піти назад, як раптом почула молодий і глибокий голос:
- Не повертайся. Слухай. Твоєму товаришу треба зробити добрий вчинок, і його справжня сутність обов’язково повернеться до нього.
Коли я обернулася, бабуся йшла  вже далеко.
- Ви чули? - я підбігла до друзів.
- Може, це і була та бабуся з тієї квартири? -  ми кинулися шукати стару, але марно. 
- Ну гаразд, якщо це правда, то як вмовити Макса зробити щось добре? Мені легше вмовити, наприклад, "класну" відпустити мене з останнього уроку. 
Ми придумали цілий план з купою запасних варіантів. Дома я навіть тренувалася на сестрі Соні та кішці Норі, щоправда, мені довелось Соні дещо розказати про нашу пригоду і  плани.
***
Настав день порятунку Макса. Кирило, за нашим планом, почав на перерві скаржитися на страшний голод і сумно дивитися на Максима, приговорюючи, що в нього немає ані грошей, ані їжі. Всі  розчулилися і стали пригощати Кирила, навіть жаднюга Марина віддала йому половину цукерки. Але Максим лише дивився на «голодуючого» і поглинав величезний бутерброд.
 На другій перерві Віка почала переслідувати Максима, кульгаючи на обидві ноги, і слабким голосом вмовляла відвести її до медпункту. Але жорстокий Макс холодно подивився на Віку і сказав, що медпункт їй вже не допоможе,  порадив кульгати подалі від нього та придбати білі капці.
 На третій перерві настала моя черга. В своїй перемозі я була впевнена, бо сподівалася, що Максиму я подобаюсь, та й сестричка Соня  дома нахвалювала мої акторські здібності. Я зробила вигляд, що мій рюкзак важить цілу тонну, і я тягну його з останніх свої сил. Похилившись, я ішла перед Максом, тримаючись за спину. Але Максим обігнав мене, ще й зробив зауваження, що я начіпляла стільки «дохлих кролів» на свій рюкзак, що й тримати його вже не в змозі. 
Після біології Назар співчутливо вислухав гнівну промову від  ображеної Віки, погладив і похвалив чудових іграшок-кроленят на моєму модному блискучому рюкзачку, сказавши, що «зовсім вони і не дохлі», та пішов стерегти Макса в коридорі. Тільки з’явився Максим, він навмисно «загубив» перед ним свій гаманець. Очікуючи «доброго вчинка», Назар обернувся, але ні гаманця, ні Макса вже не було.
- Все марно!- сказав роздратований Назар, підраховуючи свої збитки. Я і Віка теж були дуже злі. Задоволений був тільки Кирило - він поділився з нами смаколиками, які йому надавали однокласники, і подумував завтра теж прикинутися голодуючим.
Макс причепив пустий гаманець Назара до ручки кабінету директора школи і всміхнувся. "От Назар розтяпа! І чого мені всі сьогодні набридають! І як я міг з ними товаришувати!" – так, я гадаю, думав він, простуючи до їдальні витрачати «знахідку». Якась невідома сила весь час штовхала його хаміти, дражнити однокласників. Він нічого не пам’ятав про своє відображення у старовинному дзеркалі, але щось було не так – це Макс і сам відчував. Раптом він побачив, що в шкільному дворі якийсь здоровань-п’ятикласник збив з ніг маленьку дівчинку і навіть не зупинився допомогти дитині. Вона сиділа на асфальті, розмазуючи  по щоках сльози, і розгублено дивилась на розбиті колінця. «Та це ж Софійка, сестричка Віти,» - впізнав хлопець «жертву» і побіг до дівчинки.  
- Не плач, все буде добре, - втішав малу Макс, витираючи їй сльози своїм рукавом. Софійка притиснулась до нього, тихо  схлипувала. 
Максим потім розповідав, що якась пелена впала з його очей – навкруги все стало яскравішим та гарнішим. Софію він відвів до медсестри і був поруч, коли їй змащували подряпини.
Посеред уроку математики, коли всі учні і молоденька гарна вчителька роздумували, куди ж  поділися одинадцять пташок з дерева, двері 1-Б розчахнулися. Соня побачила свого скуйовдженого кривдника - його за комір волочив Максим. Вчителька, котрій вже затьмарили голову діти та капосні пташки з  нового підручника, впустила книгу на сусіда Софійки, який вже майже розгадав причину зникнення пташок. Здавленим голосом розбишака попросив у портфеля Софійки вибачення і, не дочекавшись від нього відповіді, дременув з класу. А Максим гордо, мов павич, пройшовся класом, підняв задачник і подав його вчительці: "прошу". Під захопленими поглядами він пішов, а Соня  сказала, що так буде з кожним, хто ображає дівчат.
***
Коли у класі з’явився Максим з широкою усмішкою, нам полегшало. НАШ Макс повернувся! Все стало як і раніше, тільки про подорожі до «заброшок» ми навіть не розмовляємо. Макс думає, що ми все вигадали.  А маленька Софійка та кішка Нора хитро помовкують, що їхній план  порятунку Макса таки спрацював – для такої справи навіть зовсім не шкода власних колінок. Макс все одно не повірить, що це був план, а не просто випадок. 
 
 
 

Категория

Поэзия, Проза, Лауреат
Поделится в сетях: