• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2018

Кристина Деревинская, 10 лет, с. Гавриловка, Киевская обл.

Кристина Деревинская, 10 лет, с. Гавриловка, Киевская обл.

Мої чари та король Василіск
 
 
Розділ 1
 
Незвичайний том
  У моєму житті, яке тривало 10 років і декілька днів, ще ніколи не було ніяких дивацтв. Але саме сьогодні, їх було стільки, що я ще не впевнилась – це не сон?
   Якщо чесно, я недавно стала прихильницею чарів. Розумієте, вони, (тобто чари) виникли завдяки людській фантазії, тому – це вигадки. Але кому ж спаде на думку, ця чудова вигадка? Вона повинна звідкись розпочати свій корінь. Тому висновок такий: чари існують!
  Я вам скажу, через 1 день 7 годин та 46 хвилин після моїх роздумів, мені прийшла ідея: «А чому б не розпочати читати книги про чарівництво?» 
  Це мені сподобалось, і скоро я перечитала всі книжки в домі. Довелося шукати в бібліотеках. На моїй вулиці їх було аж дві – «Книжковий черв’ячок» та «Світ книжок». Я не пішла в жодну з них, бо всі хто в них були кажуть, що книжки там нецікаві та без малюнків.  Є ще одна відома мені бібліотека – шкільна. От туди я і зібралась піти. 
  Прийшовши до школи та гарно попрацювавши на першому уроці, я відправилась у бібліотеку. Вона знаходилась аж на третьому поверсі. Тому дійшовши до її дверей, я була трохи стомлена. 
  Постукала, а з бібліотеки донісся голос: 
Заходьте,  заходьте… 
 Я зайшла: 
Доброго дня! 
Доброго й тобі дня, дівчинко! 
 Бібліотекарку звали Людмила Семенівна, але діти, щоб скоротити таке довге ім’я, називали її тітка Люда. 
Мені потрібна книжка! – жваво сказала я.
Це зрозуміло, але яка? Або, краще сказати, про що?
Ну розумієте, я тільки почала цікавитись, тому я не фахівець. А от про що книжка, я знаю – про чари.
Нарешті хтось… - сказала бібліотекарка і на хвилинку затнулась. 
 А потім, лишивши мені усмішку, пішла аж до останньої шафи. 
 Я подумала: «Куди ж це вона пішла? Дитячі книжки на перших шафах».
 Що ж робила тітка Люда далі? Я помилилась, вона не йшла до шафи, вона йшла до дальнього вазону. Бібліотекарка спочатку відсунула вазон, а потім, просунула руку в отвір під ним і витягнула звідти пошарпаний, великий, товстий том. 
Я спитала:
Тітко Людо, а що це?
Це?... Це те що ти просила – книжка про  чари! – відповіла вона.
Щось це не дуже схоже на те, що я просила, - відповіла я. 
Зовнішність оманлива! – заперечила бібліотекарка.  – Ти тільки відкрий.
 Я неохоче взяла том і пішла з ним за стіл, потім відкрила «Вступ» і почала читати: «Юні мої друзі, у цій книзі ви дізнаєтесь як стати справжніми чарівниками. Спершу, якщо вам подобається чарівна паличка,  відкрийте 27-ому сторінку. Якщо ж вам до вподоби чарувати словами, відкрийте 53-тю сторінку. Ну а якщо вам не цікаво не те, й не те – закривайте том, і йдіть по своїм справам… Жартую.» 
  І я стала розмірковувати над прочитаним: «Чарівна паличка - її потрібно носити з собою, а от чари словами, набагато зручніші. От про них я ї прочитаю».
  Том був товстим, тому шукати потрібну сторінку серед інших було важко.  Нарешті я її знайшла, але що це? Сторінка була майже пуста, тільки внизу нерозбірливим почерком, були написані якісь слова: 
 «Ова, табу, саєм, буєм».
Після того як я їх прочитала, по моєму тілу, пробігли тоненькі та крижані цівки води (як мені тоді здавалось). 
  Я віддала том тітці Люді і подякувавши, швидко вийшла з бібліотеки. 
 
Розділ 2 
 
Мої чари
Почався урок образотворчого мистецтва, ми малювали річку Дніпро та міст над нею. Я нездібна до малювання, тому виходило недуже. Але я прагнула отримати високий бал, і моє прагнення було таким сильним, що прозвучало в думках:  «От би нічого не робити, а все намалювалось!» 
  І тут угору піднялась кісточка, умокнулась у воду, потім у фарбу та почала малювати. Я від несподіванки вирячила очі і втупилась у ту кісточку. 
  Мене пробудив голос вчителя: 
Закінчуємо малювати!
 Я підняла руку і сказала: 
Я закінчила, можна вийти?
Так, звичайно. 
 Вийшовши з класу, я почала все обдумувати: «Може й справді том наділив мене чарами, або мені просто ввижається? Точно! Потрібно їх випробувати». 
  Для такого випадку, потрібно щось грандіозне! Може велетенський торт? І я промовила: 
Хочу велетенський шоколадний торт!
 Нічого не сталось, але на подвір’ї почувся гомін. Я швиденько побігла туди, і побачила, вищий за школу, торт. Зверху на ньому красувалась червона вишенька. Мене охопило бажання розказати всім! І я побігла назад до класу, та увірвавшись вигукнула: 
Там…Великий…Шоколадний…Ще й вишенька!!!
Що? – спитали діти. 
Торт!!! – закричала я. 
 Клас вибухнув шаленим сміхом, дехто попадав із стільців, а дехто просто лежав сміючись на парті, не сміялась тільки вчителька, яка швидко вгамувала цей «базар».
  І тут продзвенів  дзвінок, діти все ж вийшли на подвір’я подивитись. 
Прибувши на місце, весь клас, розкривши роти, підняли голови – дивились на шоколадне диво. Поруч вже стояли «купки» дітей.  А потім всі кинулись їсти його. 
  Отже, коли торта не стало, почувши дзвінок , всі розійшлись по класах. А ми повернулись до свого, про все розповівши вчительці. На уроці вчителька почала говорити: 
Так, я знаю, це виглядає дивно, але треба розібратись, хто це зробив. Тому вашим домашнім завданням, буде про все дізнатись. А тепер, до побачення!  
Але, Галино Іванівно, зараз ще урок! – вигукнув Петько. 
Знаю, тому відпускаю вас раніше. І знову кажу, до побачення!
 Всі пішли додому раніше, так як і веліла вчителька. Дорогою, я думала, що сказати батькам. 

Категория

Проза, Лауреат
Поделится в сетях: