• ‎+38(050)256-99-58
  • +38(095)638-61-79

Победители 2018

Эльвира Мельгунова, 16 лет, г. Херсон

Эльвира Мельгунова, 16 лет, г. Херсон

Якщо з доброї волі
 
- Бабусю, хочу почути історію про лісового монстра, - тягнула Олеся, смикаючи за рукав стару жінку та з мольбою зазираючи їй в очі.
- Люба моя, я вже тобі це тричі розповідала, - ласкаво всміхається бабуся.
- То й що, що розповідали… А ось Іванко не чув.
- Добре, добре, - погоджується стара, - тільки не перебивайте – усі питання потім…
Бабуся довго вмощувалася у крісло біля каміну, де з гучним тріскотом горіли дрова.  Олеся вкрила її ноги  пледом, а сама з молодшим братиком  всілася на килим перед нею. Було майже темно, лише світло вогню рожевим золотом розливалося по кімнаті, кидаючи проминці на стіни та стелю.
 
Сталося це дуже давно, коли ще я підлітком була. Таким же гарненьким, Олесю, як зараз ти. Жили ми у невеликій долині поряд з горами. А у горах тоді ліси були не такі рідкі, як зараз… Наше село було чималеньке - дітвори, підлітків багато… Ми вирішили якось піти у черговий похід. Тоді ж Інтернету не було, як ви здогадуєтесь, – до хати нас нічого так міцно не прив’язувало…
Так ось того разу ми збиралися на кілька днів. Йшли таки довго, навіть привали робили, щоб перепочити. Добігав кінця день, час було подумати і про ночівлю. Нарешті наша гучна компанія вийшла на велику полонину, на якій соковито буяли високі трави. Але, на наше здивування, у центрі галявини трава була витоптана, товсті колоди були розкладені по колу, ще жеврілоо вогнище.
- Погляньте, - помітила я, - Кухоль з теплим чаєм… Напевно, хтось тут був нещодавно …
- Зупинимося тут, вже усе облаштував хтось - запропонував Сергій.
- Ми не проти, - майже разом погодилися Дара та Олена.
Олексій поглянув на напівзгасле вогнище, і раптом на нього, із сірого попелу, зиркнули дві червоно-помаранчеві вуглинки. Хлопець здригнувся:
- Друзі, давайте швидше підемо звідси. Тут усе насторожує. Нікого не видно, хоча галявина доволі простора, але вогнище тепле… Та й що за примхи - палити дрова вдень?
- Олексію, заспокойся! Подумаєш, тут був хтось. На відпочинок, може, хтось приїжджав, шашлики посмажили, картоплю попекли та й поїхали додому, - обурився Сергій. 
- Альошо, ми тебе не для того взяли, щоб ти нам настрій тут псував і, як та мала дитина, шереху кожного  боявся, - підтримала Сергія Віка.
- Заспокоїлись всі! – тоном командира сказав Сергій. – Вже ніч насуває – давайте краще намети розіб’ємо. Годі вже сваритися-сперечатися, йдіть хтось по дрова, щоб розвести нове вогнище.
Ми розбилися на маленькі групи – Сашко з Вікою пішли за дровами, Дара та Олена почали готувати майбутню вечерю, а ми з Сергієм та Олексієм втрьох ставили намети.
Вже і намети стояли укріплені, і були готові бутерброди, а Сашко та Віка з дровами все не з'являлися. Всі вже стали обурюватися, адже їсти хотілося.
- Олексію, якщо ти боягуз, то сиди тут. Олена тебе буде охороняти. А всі інші ідуть на пошуки цієї солодкої парочки.
І ось ми пішли за зниклими товаришами. Доволі широка стежина вела у ліс. Ми пішли по ній і вже скоро побачили тривожну картину: глибокі сліди від величезних ратиць чітко виділялися на вологій землі. Поряд – трохи менша хвиляста смуга, ніби когось тягли. Ми, дівчатка,  одразу перелякалися від одного вигляду відбитків цих ратиць. Та що там казати за нас, навіть обличчя Сергія змінилося, але він, а за ним і ми, тишком продовжували рух, вдивляючись в той бік, куди вели сліди. Пройшовши метрів із сорок, за поворотом ми побачили Віку, яка сиділа, спиною підпираючи невелику ялинку. Її одяг був розірваний. На ногах і руках були видні сліди від подряпин чи то  укусів.
- Господи, Вікусю, що сталося? – ми кинулися до неї.
У відповідь Віка змогла тільки відірвати погляд від землі і злякано подивитися на нас. За мить її очі наповнилися сльозами, і вона мовчки заплакала. Нічого бідолаха не могла сказати, лише жадібно хапала повітря, наче вже давно не дихала вільно. Сергій підняв її на руки і поніс в табір. Якомога швидше я побігла вперед. У таборі Олена, яка, на наше щастя, вчилася на лікаря, опрацювала дівчинці рани та обережно перев'язала їх, змусила постраждалу проковтнути якусь пігулку. Нарешті Віка змогла говорити. 
Що  сталося з Вікою
- Ми з Сашком збирали дрова для багаття, але сухих гілок було мало. Сашко запропонував розділитися, аби скоріш знайти велику суху деревину. Він пішов прямо, а я звернула в інший бік. Ми перегукувалися: "Сашко!" – кричала я і у відповідь чула то якесь хрю-хрю, то ку-ку. Було смішно. Раптом - гучний крик. Мені чомусь враз стало зрозуміло, що кричав Сашко без жартів… Мабуть, трапилася біда… Чомусь подумала, що ногу підвернув чи в яму впав… І я  побігла до нього, чула нечітко якісь дивні дикі звуки – чи то рохкання, чи то виття. Потім я побачила їх -  якихось схожих на кабанів, але з рогами тварин. Такі величезні, масивні істоти з темно-сірою і грубою шерстю, гострими вухами і великими ратицями. Я не змогла збагнути, що це таке.. Ніхто б не зрозумів…  Але ж Сашко був у біді - я схопила першу-ліпшу палицю, побігла на тварин з гучним криком. Але вони нібито не бачили і не чули мене, зовсім на мене не реагували. Тоді я стала бити їх з усієї сили… Кабани (їх було два)  відступили від Сашка та кинулися до мене. Було боляче, я відчувала, як їхні тупі зуби дряпали мою шкіру, але не впивалися глибоко, не кусали. Сашко, як  підвівся, кинувся мені на допомогу. 
Потім істоти знов ухопили Сашка з двох боків та потягли кудись. Я хотіла встати та побігти за ними, але сил не було. Потім переді мною з’явилися ваші обличчя…
- Господи, що тут коїться! Куди і чому вони забрали Сашка?  Та чому лишили тебе у спокої?
- Я нічого не знаю і нічого не розумію, - Віка знов почала плакати.
- Добре, давайте повечеряємо, заспокоїмось. Зараз вже ніч – на світанку підемо на пошуки, - запропонував Сергій. 
Хмар не небі начебто не було, але воно стало темним, повітря навколо галявини наче загусло, перетворилось у суцільну темряву. Здавалося, що протягнувши руку – торкнешся стіни.
- Або мені здається, або за нами хтось стежить, - сказав Олексій. Хоч ніхто хлопця не підтримав, але і суперечити ніхто не став. Як потім з'ясувалося, таке відчуття було майже у всіх, але ніхто зізнатися у цьому не сотів, а Сергій навіть сказав:
- Досить!  Мало тобі  справжнього сьогоднішнього жаху?
Навколо нас був чутний різний шурхіт, якісь незрозумілі звуки чулися то майже поряд з нами, то вдалині. Ми намагалися не коментувати їх, а звинувачувати у всьому доволі сильний вітер. Гнітючу атмосферу трохи розрядив невеличкий інцидент.  Пролила на себе чай Олена.
- Як спати –моя одежа мокра! Хтось брав щось на зміну?
- Здається, в мене є, - відповіла Дара. – Я взяла з собою запасний спортивний костюм… 
Час був пізній. Ночувати ми вирішили в одній палатці - дивні звуки повторювалися все частіше, хоча вітер поволі стихав. Олексій знов почав нагнітати:
- Всі не спіть. Треба залишили когось черговим. 
- Мені затісно, і ваші дурні розмови набридли, я не вірю у монстрів. - Олена рішуче пішла у свій намет, хоч він до лісу ближче від інших стояв. 
Якось ніч стихла майже миттєво. Нарешті ми заснули всі, навіть Олексій.
Вранці Олена довго не виходила зі свого намету, хоча ми її гукали гучно. Всі знали, як Оленка любить поспати і краще її в цей час не чіпати. Нарешті я рішуче направилася до її намету. Він був відкритий, в середині – порожнеча.
- Її немає в наметі! – крикнула я.
- Що ж це таке коїться? – разом відгукнулися дівчатка, почувши тривожну новину. 
- Стоп, без паніки! Вона, впевнений, десь недалечко. Вона, впевнений, просто "по справах" відійшла! – голос Сергія намагався бути твердим, але двічі вимовив слівце, що видавало – впевненим він точно не був. Навіть через півгодини ми не знайшли її. 
- Що ж, будемо шукати обох, - констатував Сергій. І  всі ми рушили тією ж стежкою, де знайшли вчора поранену Віку.  
 Стежка швидко стала вузькою і місцями доволі болотистою. Нам довелося просуватися повільніше, один за одним. Часом ми губили сліди від ратиць - доводилося повертатись. Але яке ж здивування чекало на нас, коли раптом обірвалася та стежка. Скеля височіла перед нами. Дороги не було ні в який бік – лише болото. 
- Погляньте! Бачите?  Там, угорі! Хрест! 
Хрест, здавалося, був залізним. Заплетений наполовину ожиною, він похилився, але був чітким, бо знаходився з нашої точки зору як раз на фоні ясного неба. Нам не залишалося нічого, як повернутися на місце ночівлі, де нас там чекало радісне здивування. Жива і неушкоджена Олена сиділа на колоді біля згаслого вогнища. 
- Де ти була? – ми одразу на неї накинулися. – Ми шукали скрізь!
- Я не знаю, я не розумію, де я була…
- Ну хоч би  щось пам'ятаєш? 
 
Що сталося з Оленою
- Я спала, а потім прокинулась від того, що змерзла. Поглянула - застібка  намету відкрита. Думаю, дивно, чого це так, я ж закривала її!  Гаразд, вирішила, водички поп’ю … Визирнула з намету і бачу -  вогники, яскраві такі зелені і майже поруч, навкруги тихо. Стало мені цікаво - що ж це таке може бути? Думала – світлячки… Мене  начебто  магнітом туди потягло. То й були дійсно купки світлячків, наче їх хто позбирав у ліхтарики. Коли  нахилилася до них, то відчула, як щось, ніби голка тонка,  мене злегка кольнуло у шию…  Майже одразу я уся заніміла. Неможливо було рухатися, я розуміла все,  але покликати на допомогу, закричати або побігти не могла… Тут хтось схопив мене за  комір і потягнув швидко донизу… Я впала… Довго мене кудись везли на чиїйсь спині.  Затягнули в печеру якусь.. Було там досить темно, вогко та холодно. У кінці коридору, по якому транспортували мене таким же чином, була кімната – ну, таке приміщення з високою стелею …  Металева клітка висіла під стелею - мені здалось на мить, що Сашко у ній. Якийсь дивний запах був у печері – газ, може.  Від нього мене трохи нудило, спати захотілося. А коли я прокинулася, то вже в таборі була …
- Ти бачила Сашка? Там був Сашко? Він живий? З ним усе добре? – з надією, яка читалася в очах, питала Дара, сестра Сашка.
- Вибач, але що то був саме він, я не впевнена …
Віка знов заплакала, а ми почали її заспокоювати -  не одразу помітили, що з лісу вийшов незнайомий чоловік. Одяг його був старий, дивні капці з соломи чи очерету на ногах, ніби він їх з музею старовинного побуту взяв. Сива голова зі скуйовдженим довгим волоссям і дуже густа сива  борода. Він став за кілька метрів від нас і сказав захриплим голосом:
- Йдіть звідси, діти, поки не пізно!
- "Поки не пізно"? Ми  не підемо нікуди, бо наш товариш зник! – обурився Сергій.
- Так, брат-близнюк мій! – підхопилася Дара.
- І мій хлопець коханий! – Віка підтримала подругу.
- Так ось кого я бачив в Кабанячому Яру! Це був ваш хлопець, що його у печеру затягнули, – сказав незнайомець.
- Кабанячий Яр? Це що? Ви знаєте, де це? Ведіть нас туди хутко! – майже в один голос сказали ми.
- Поруч з яром  не раз бував, а ось у печерах, в середині, не бував. Точно не знаю, але... Там я бачив, як потвори оті, що мешкають у цьому гнилому місці здавна, тягнуть хлопця до себе. 
- Що ж робити тепер? Він живий хоч? 
Старий помовчав, насупив брови – ми бачили, що в йому є про що розповісти. Він сів на колоду, рухом руки запросив сісти нас поруч. 
 
Легенда, яка обернулась реальністю
Цю, легенду, діти, знають всі у нашій місцевості, бо бачать іноді у лісі дивних потвор. Лиха та шкоди вони не роблять нікому, але виглядають так дивно, що людині стає моторошно. 
Ось про них і розповідають старі люди. Начебто дуже давно, на місці ось цього вашого табору у старенькій дерев'яній хаті мешкав доволі молодий мисливець на ім'я Юхим. Не було в нього ані сім’ї, ані дітей, у найближче село він майже не приходив. Їжу собі здобував полюванням – вправний він був у цієї справі дуже. Саме під час полювання лихо з ним і трапилося. Вбив він випадково хлопчика. Цілився в кабана, що вибіг на пагорб, але той швидко шурхнув геть, а на його місці зовсім зненацька з'явився хлопчик… То й потрапила куля вправного мисливця прямо у серце. Зжахнувся чоловік - зроду нікому злого слова не сказав, а тут таке – вбив дитину!  Побіг до хлопця, а поруч з тілом на тому пагорбі вже дівчина – на коліна впала, плаче. Бачить Юхим – схожа вона з вбитим як дві краплини води. Близнючка, звісно ж… 
Що тут поробиш – біда невиправна!  Підхопив згорьований мисливець хлопчика та поніс у село. Мати, як побачила свого мертвого сина, зиркнула на Юхима зеленими очима, схопила в обійми дівчинку і зайшла до хати, ані слова не сказавши. До вечора просидів мисливець поряд з тілом хлопчика, молився. А коли стало сутеніти,  вийшла з хати Дарина, сестра вбитого, і каже:
- Мати тебе  пробачає – ось веліла випити цього вина на спомин загиблої душі Олександра. 
І простягнула Юхимові чарку. Звісно, мисливець був здивований, але відмовитися не посмів.
Випив те зілля чоловік, а дівчина й каже:
- Йди тепер геть – ми Сашка свого до вічної подорожі збирати будемо.
- Може, допомогти чимось? - питає Юхим, у мольбі простягаючи руки та зазираючи дівчинці в очі.
- Ні. Та ти й не зможеш…
Бачить Юхим – рука в нього вже й не людська – вовною вкрилася, а замість пальців ратиці формуються. Так и перетворився парубок на монстра. А для того, щоб стати знов людиною, кажуть, йому потрібна кров близнюків на ім'я Олександр та Дарина.
Як і всі інші, я завжди вважав це казкою. Монстрів тих бачив, але здалеку, не дуже-то і реальними вони мені здавалися. На моїй пам'яті  вони ніколи нікого не чіпали. Говорять, що років сто тому зникли брат та сестра… Може, вигадують..  Але якщо того хлопця звуть Сашко, як ви кажете…
 - А я Дариною записана, і з братом ми близнюки! – прошепотіла моя подруга.
Повисла тиша… Сергій роздумливо констатував:
- Ось чому вони викрали Сашка! До того ж їм потрібна Дара! Тобто Дарина…
- Олену викрали через те, що переплутали її через запах одягу Дарини. Тому й повернули…- мені також сталі більш зрозумілі події останньої доби. 
Дара, яка зблідла від почутого, рішуче  сказала, що готова йти за братом, не зважаючи ні на що. Ми, звісно, не могли і не хотіли ані зупиняти її, ані кидати. Незнайомець повів нас до Кабанячого яру. 
І знову була  ця дорога, потім болото, вузенька стежка, висока скеля з хрестом.
- Це місце, де Юхим вбив хлопчика,  - вказав старий на хрест. 
Та ми вже і самі про це здогадалися. Старий доволі швидко знайшов вхід до печери - вчора ми не помітили його за щільним плющем. В середині густа, немов застиглий кисіль, темрява. Ми йшли навпомацки, дихати у довгому тунелі було важко. Раптом почули шурхіт і начебто людську розмову чи рохкання. Це нас зупинило, але лише на декілька хвилин, щоб оговтатися. Ми бачили попереду промені світла і здогадувалися, що ми у цілі. У кінці коридору, як і розповідала Олена, була величезна кімната. У центрі палало вогнище, а під стелею висіла клітка…
- Сашко! – скрикнули Дара та Віка.
- Тихо ви! – прошепотів Альоша.
Але було запізно - у наш бік вже бігли два звичайних кабани. Ми не могли вимовити ані слова, лише задкували. Раптом роздався свист - тварини зупинилися, розійшлися в різні боки.
- Підійдіть ближче! – сказав нам Хтось.
Мі підійшли, перед нами у світі вогнища стояв монстр – напівкабан,  бо з пащі стирчали клики, напіволень, бо на голові були роги. 
- Юхиме, ми прийшли допомогти – звільнити вас від чар, - хоробро, хоча і тремтячим голосом промовила Дара.
- Яким чином ви збираєтесь мені допомогти, якщо знаєте моє ім'я та мою історію?
- Я Дарина, а це (вона вказала на хлопця у клітці) -  мій брат-близнюк Сашко. Про це ви, звісно, вже знаєте, якщо викрали брата… Ми самі дамо вам те, що вам потрібно для зняття прокляття! – сміливо вимовила Дара.
 
Тоді Юхим опустив клітку. Він дуже вправно працював ратицями. Сашко - цілий та  майже неушкоджений – вийшов з неї.  Дарина та Віка побігли до нього.
- Тепер ти і ти, - показав на близнюків Юхим, - йдіть сюди та дайте мені своєї крові!
Дарина і Саша підійшли. Монстр чимось блискучим і дуже гострим зробив надрізи на їхніх зап’ястях. Яскраві краплі одна за одною потрапляли у посуд, який Юхим підставив.  Дарина ледве трималася і весь час намагалася не дивитися у чашу. Ми всі тремтіли – невже він збирається зібрати всю кров брата і сестри. Сергій навіть зробив декілька кроків, але дорогу закрили кабани. 
Невелика чаша майже наповнилася - нам здавалося, що пройшла ціла вічність! Юхим відставив посуд і приклав до порізів листочки якоїсь рослини. 
- В мене слів немає… Тому що сказати дякую – це настільки мало… - вимовив Юхим. – Але я не знаю, що робити з цім дарунком (він вказав на чашу з кров'ю). Я вже пробував пити кров близнюків… Це було давно, ще минулого сторіччя… Я тоді один був – заманив їх у пастку. Всипив їх, крові наточив, випив… Та замість зцілення в мене з'явилися роги, яких раніше не було… Та і це не все – прокляття впало і на тих бідолах. Юхим вказав на  двох інших істот, у яких рогів не було… З тих пір живемо втрьох. Та ще деякі зі справжніх кабанів нас розуміють..
 
У печері стояла тиша… Сашко, міцно пригорнувши Дарину до себе, підійшов до чаші, взяв її, поглянув на сестру. Вона поклала свої руки на руки брата. Юхим зробив крок та своїми ратицями взяв посуд з рук близнюків. На мить вогнище начебто згасло, почувся дзвін – він летів до стелі печери, повторювався, стихав. Крізь суцільну темряву пробилися промінчики –дрова у вогнищі запалали з подвійною силою. Перед нами стояли молодий кремезний чоловік, хлопець і дівчина…
 
- Ось так буває, мої дітки! Дива створюються тільки з доброї волі тих, хто може їх зробити. 
- Бабусю,  чому це кров, яку Юхим не випив, звільнила всіх від закляття?
- Чому, питаєшся… Може ти, Олесю, знаєш?
- Гадаю тому, що вона була надана без насильства.
- Так, моя розумницю, кров, що віддана добровільно, багатьох рятує. А зараз вже вам спатки треба.
- Ну, бабусю, ще не дуже пізно,  я не хочу спати! – знов затягнула Олеся.
- А ось Іванко хоче! 
- Добре, тоді  - на добраніч.

Категория

Проза, 3 место
Поделится в сетях: