•   +38 (048) 777-60-68
  • +38 (095) 638-61-79

Победители 2020

Владислава Дудник, п. Ланная, Карловский район, Полтавская область, «Світлина»

Владислава Дудник, п. Ланная, Карловский район, Полтавская область, «Світлина»

РОЗДІЛ 1

 

Одного сонячного жовтневого дня я поверталася додому зі школи. Настрій у мене був кепський. Препоганий. Найжахливіший із усіх жахливих. Гірший настрій у мене був лише тоді, коли наші «динамівці» продули англійцям із рахунком 0:5!

А усе через Христину Арнольдівну. Це наша вчителька української мови та літератури. Вона мене не любить, як я селеру, яку мене весь час змушує їсти мама, мовляв цей овоч дуже корисний. І чого вчителька на мене так уїлася, гадки не маю! Прискіпується постійно, будь-яке виправлення у домашці зараховує як помилку, та і взагалі, за відповідь, за яку б наш Остап Миколайчук отримав 8 чи 9 балів, я отримую 6 максимум! 

Сьогодні ми розповідали напам’ять вірш. Я жодного разу не збилась і не підглядала у підручник, як Лолка Остапенко, дочка нашої директриси! Ну, думаю, 10 чи 11 отримаю, не менше! А вчителька зморщила носа, наче їй у класі неприємно пахне, і каже: «Зовсім не виразно, як інструкцію до пральної машини читаєш! Сідай, 7!». 

Я вже була у ауті. Та і це ще не все! Потім Христина Арнольдівна почала розповідати про контрошу, яка буде за тиждень. І попередила мене перед усім класом: якщо я напишу контрольну роботу менше ніж на «відмінно», вона буде змушена поставити мені за чверть «задовільно»!

У-у-у, яка ж я була на неї зла! Хоч я домашки і терпіти не можу, і вчусь посередньо, але трійка мені аж ніяк не усміхається! А ще більше, моїй мамі! Вона і так обурюється, коли бачить у моєму щоденнику оцінку меншу вісімки, а від поганих оцінок по предметах, які викладає Христя Арнольдівна, просто шаленіє!

Сама не розумію, чому мамі так важливо, щоб я не дратувала саме Христину Арнольдівну. А про несправедливе оцінювання вчительки мама й слухати не хоче! 

Але, якщо чесно, жалітися комусь на Христю Арнольдівну мені не дуже хочеться. Що ж тоді робити? Перейти у паралельний клас? Марна справа: Христина Арнольдівна  там теж викладає. А у іншу школу – ну ні! Я просто так не здамся!  Тим паче, нова школа – це капець як страшно!

Так ось, повертаюсь я додому. Мене не радує ні те, що на фізрі я найшвидше пробігла стометрівку, ні навіть те, що вдома ще кілька годин нікого не буде, і я зможу спокійно подивитися футбольний  матч на ноуті. Йду і всоте прокручую у голові образливі слова вчительки.  

Раптом помічаю: Вовка Бурмило разом зі своєю компанією посіпак знайшов собі нову жертву. Напевно знову у когось із дітлахів кишенькові відбирають! Ну, Вовко! 

Бурмило ходив до 7-го класу, але виглядав старшим. Напевно тому, що важив ледь не центнер і був вищий за мене на цілу голову. А найкраща розвага для нього – знущання зі слабших. У цьому він був профі. Його найкращі друзі  Олег Сіроштанько і Антон Зайченятко –  боягузи. Вони завжди тримали жертв, коли Вовка тих залякував чи відбирав гроші. Самі б хлопці на таке не наважились.

Я роззирнулася. Двір біля п’ятиповерхівки був пустим, якщо не рахувати Шалену Маргаритку. Це наша місцева божевільна. Кажуть, вона колись була вчителькою і викладала хімію у школі, а потім зустріла прибульців і  здичавіла. Тепер скрізь бачить одні лише змови та підступи. Загрози для інших вона не має, ходить по місту і розповідає дивні історії, та й по всьому. Та коли зустрічає мене, починає галасувати і втікає, куди очі дивляться. І чим я усім вчителям так дошкулюю? Загалом, Маргаритка точно не допоможе.

І що тепер робити? Йти і кликати на допомогу? Чи самій розібратися? 

Я тихенько підбігла до закутку двору і стала за спинами хлопців.

– Я тобі скільки говорив, кожного тижня мусиш збирати і приносити бабло, яке мамка у школу дає! Де гроші, ну? – і Бурмило заніс перед обличчям зляканого малого кулак. Худе дитинча, якому на вигляд було років 7-8, затряслося від страху.

– Я їх витратив… Їсти хотів… Я мамі розкажу-у-у, – розплакався.

– А, то ти ще й здати нас хочеш? Ну, я тобі…

– Вовко! Ану залиш малого у спокої! – наважилась я.

Хлопці рвучко озирнулися.

– Орестко! Йди звідси! І ти отримати від нас хочеш? – прогундосив Вовка, а його друзяки противно заулюлюкали.

–  Перестань чіпати дітлашню! Якщо хочеш у когось гроші відбирати, то спробуй у 11-класників! От я хочу подивитися, вийде?

– Та ми тебе зараз по стінці розмажемо! – із-за спин вищих і сильніших «друзів» пропищав Олег Сіроштанько.

– Давай! Підійти сам і розмаж!  – я скинула наплічник і куртку на землю.

Посіпаки Вовки кинулися до мене.

– Не чіпайте її! – наказав своїй шайці Бурмило. Поки він відволікся, малий чкурнув з усіх ніг подалі від хуліганів. Та Олег і Антон Бурмила не послухали. Підлетіли до мене і почали хапати за руки. 

 Я випручалась і вдарила Олега у живіт. Той зігнувся і рухнув у пожухлу травичку. У цей час Антон кинувся на мене. Я кілька разів заїхала йому по обличчю, а він боляче вдарив мене у груди.

– Ви. Просто. Покидьки! – від болю я не змогла стримати сльози. Тепер  я могла тільки оборонятися, розмахуючи руками наліво і направо.  

– Я ж сказав: не чіпайте її! Оглухли, чи що!  

Наче крізь туман побачила, як Вовка відтягує від мене своїх посіпак. 

– Ви! Ви! – я зібрала сили і почала бити кулачками Бурмила по спині. – Скунси! Сопливі бурундуки! Вошиві…

– Та годі! Годі! – Вовка закривав голову руками.  – Я ж казав: не лізь! 

І хлопець зі своїми щупликами почав відповзати від мене на безпечну відстань.

– Щоб більше малих не чіпали! Покидьки! – кричала я навздогін, але хлопців вже і слід простиг.

Кілька хвилин я сиділа на траві і схлипувала. Тим часом на балкон сусіднього будинку вийшла якась тітонька і помітила мене.

– Дівчинко! Дівчинко! – гукнула схвильовано. – Що з тобою? Тобі допомога потрібна?

– Ні! Дякую! – я шморгнула носом і встала.

– Ти впала? Забилась? Хто твої батьки? – продовжувала надокучати тітка. – Ти почекай, я зараз вийду…

– Не треба! Усе ок! Я вже пішла! – і доки жінка не встигла сказати щось ще, я підібрала свій наплічник, куртку та пошкутильгала подалі від під’їзду.

Відійшовши на безпечну відстань, оглянула себе, наскільки змогла покрутитися. Шкільна форма – сині штани  та світло-блакитна  блуза, які мама мені купила усього два місяці тому, рясніють дірками та плямами від трави. Я дістала мобілку та ввімкнула фронталку: на обличчі подряпини, волосся скуйовджене... Що ж я скажу вдома? Впала? Напали грабіжники? Або спробувати швиденько попрати та зашити одяг, доки мама на роботі? 

Нарешті добрела до рідненької дев’ятиповерхівки. Біля нашого під’їзду стояло вантажне таксі, а із нього вивантажували картонні коробки чоловік років 35-ти та худий підліток у окулярах. Я таких не знаю…

Коли живеш у містечку, де мешкає трішки більше десяти тисяч осіб, то у обличчя знаєш практично усіх. Тим паче, пам’ять у мене гарна. А це незнайомці… Я промайнула  повз них до сходів. Та боковим зором бачила, що незнайомці, особливо старший, уважно мене розглядають.

 На дев’ятому поверсі я зупинилася, вивільнила ключі із наплічника. Але двері не відчинялися. Я роззявила рота. Невже мені могло так не пощастити? 

– Оресто, це ти ? – запитали із-за дверей.

От халепа!

– Так…  Я! 

Двері відчинилися. На порозі стояла мама і дивилася на мене так, наче побачила перед собою бегемота. 

Одягнена вона була у один зі своїх ділових костюмів: приталений жакет, чорна спідниця нижче коліна. На голові – елегантний пучок, із якого страшно вибитися хоч одній волосинці. На обличчі – трішки косметики, погляд серйозний та насторожений, біля рота – кілька зморшок.

Ось так мені таланить. Саме сьогодні мама повернулася раніше з роботи. А таке буває не частіше, ніж Земля робить повний оберт навколо сонця!

  • Що сталось? У школі? По дорозі додому? – допитувалась мама.

– Та ні, не хвилюйся, зі мною усе у порядку, – торохкотіла я, прямуючи до своєї кімнати. Хочеться скоріше зняти те лахміття, у яке перетворилася моя шкільна форма.

– Оресто! Ти куди?! Негайно поясни мені, що сталося! – наказала мама тоном, яким розмовляє зі своїми працівниками.

Моя мама, Ліна Миколаївна Бойко, власниця салону краси у нашому місті. 

Я голосно зітхнула.

– Кажу ж, нічого. Вовка Бурмило знову зі своїми посіпаками у малого гроші відбирав. А я заступилася.

Мама відступила на крок назад.

– Ти знову втручалась у хлопчачі розбірки?!

– Ну… так. А що було робити? Дивитися, як оті дурні першокласника б’ють?

Мама змінилася у обличчі. Від хвилювання за мене не залишилося і сліду.

– Скільки я разів говорила, не лізь у хлопчачі розбірки! Тебе можуть травмувати! У кращому випадку! Про що ти взагалі думала?!

– Та нічого б вони мені не зробили! Вони боягузи!

– Нічого б не зробили? Ти подивися на себе! Що про нас люди подумають, коли побачать тебе у такому вигляді?! І ти думаєш, мені гроші із повітря дістаються, чи як? Новий одяг купую, а тобі вдається його відразу ж зіпсувати!

– Ну і не купуй мені нічого більше! Дуже потрібно! Я не хочу із тобою розмовляти! – я прикусила щоку і кинулася до своєї кімнати.

– Я негайно телефоную батькам Бурмила! А ти –  будеш покарана! Але пізніше! У мене кілька годин вільні – поїдемо у район! 

Та я вже грюкнула дверима кімнати і повалилася на ліжко. Мене тіпало від злості, роздратування та образи. У голові прокручувались мамині слова, знову і знову. 

Через деякий час із кухні у мою кімнату долинув запах млинців. Я була дуже голодна. Тому не витримала і пішла частуватися. Але із мамою не розмовляла.

 

Через кілька годин ми вийшли із квартири і підійшли до ліфту. Мама вирішила не гаяти часу, з’їздити до районного центру і купити мені нову шкільну форму і засоби, щоб замазати синці та подряпини.

Мені довелося припинити свій мовчазний бойкот і запевнити, що це зайве. Якщо я покарана, то не треба нічого мені купувати! Але мама відповіла, що донька Ліни Пихатько (таким було прізвище мами до заміжжя) не буде ходити у лахмітті. 

З моєю мамою сперечатися марно. Хоч би там що, а вона залишиться при своїй думці. 

Ми зайшли у ліфт. Мама знову почала читати лекцію про мої хлопчачі звички. Я стояла мовчки, обурено насупивши брови.  На 6-му поверсі у ліфт зайшли чоловік із підлітком. Я ковзнула по них поглядом. Ті самі, що я бачила біля під’їзду кілька годин тому. 

Хлопчик був трішки вищий за мене, зі світлим кучерявим волоссям. Худий, мов тріска, і дуже схожий на чоловіка поряд. Хлопець помітив, що я його розглядаю, і посміхнувся. Я кинула на нього невдоволений погляд. Він знітився. 

Я перевела погляд на чоловіка. А той уважно розглядав мою маму і супився, наче силкувався згадати щось важливе. 

–  Привіт, Ліно? – мовив невпевнено.

Моя мама стала червоною, мов буряк, хоч ніколи не ніяковіє. 

– Виходимо, Оресто! – і  міцно схопила мене за руку, мені аж боляче стало.

– Чому, мамо, ми ще ж не доїхали до першого? – не зрозуміла я.

Але мама вискочила із ліфта тільки відчинилися двері і летіла вниз по східцях, неначе за нею хтось гнався. 

– Мамо, ти знаєш того дядечка? Хто він такий? – запитала я, як тільки ми вилетіли із під’їзду.

– Я його не знаю! Він переплутав мене із кимось іншим! – нервово відповіла мама.

– Але ж він назвав твоє ім’я!

– Я не хочу про це говорити! Зрозуміло? 

–  Ну й нехай!!!

Я спересердя хряцнула дверима маминої машини. Але мама не зробила мені зауваження. 

РОЗДІЛ 2

 

Доки ми з мамою купуємо одяг, я розповім вам про себе. Однаково шопінг для мене – таке нудне заняття, що потрібно хоч на щось відволікатися. 

Звати мене Ореста Бойко. Це ім’я мені раніше не подобалося. У дитинстві я часто чула: «О, яке хороше дитинча! Як звати? Орест? Який гарненький хлопчик!»

А потім, дізнавшись, що я усе ж таки дівчинка, Ореста, люди змінювались у обличчі і вибачалися.

Напевно, їх можна зрозуміти, адже я змалку відмовлялася носити одяг у рожевих тонах, мала алергії на сукні (чесно-чесно, тільки одягаю суконьку – відразу ж чесатися хочеться, а якщо ще й панчохи…) та коротко стриглася. 

Але кілька років тому я знайшла в неті значення свого імені. Ореста з грецької означає «дикунка»! І це мені дуже сподобалося! 

Я люблю спорт, часто беру участь у змаганнях та просто обожнюю футбол! Через це мій одяг часто брудниться та страждає, так як сьогодні.

Моя мама постійно бідкається: і у кого я вдалася, така нечупара? Мовляв, у моєму віці вона гралася із подружками у ляльки та вплітала банти у косички, а не бігала по футбольному полю із замурзаними хлопчиськами. Напевно, я пішла у батька, робила висновок мама. 

Мої батьки розлучилися, коли я була ще зовсім маленькою. Тато живе у іншому місті, тому ми бачимось лише кілька разів на місяць. Він розуміє і розділяє моє захоплення футболом, не сварить за погані оцінки і не змушує ходити у сукнях. 

Друзів у класі у мене мало. Якщо чесно, їх взагалі немає. Дівчата мене ігнорують, бо я не ходжу на дискотеки, не фарбуюсь і  мені цілком байдуже хто із ким зустрічається. А хлопцям не подобається, що я не ношу сукні та граю краще за них у футбол.

« І чому мені так не щастить? У нас у класі скільки розумних дівчат, а я опинився у групі з тобою!» – сказав мені Остап, коли ми у парі розв’язували задачі із фізики. Розв’язок вийшов не дуже вдалим, і ми отримали вісімку. Точніше, розділили її на двох: по 4 бали кожен. Остап став червоний, як перестиглий помідор і сказав нашому вчителю, ЮВЕ, або, якщо точніше, Юрію Володимировичу, що більше у парі зі мною не працюватиме. 

Та наш фізик відповів, що на місці Остапа був би радий працювати із такою кмітливою дівчинкою як я і допомогти мені, якщо чогось не розумію. Після цих слів я не втрималась і показала Остапу язика. А він почервонів ще більше, здавалося ще трохи – і лусне від злості! Сміхота! 

А фізик у нас кльовий, це правда. Хоч я у його предметі не дуже петраю, та відчуваю, що він ставиться до мене… приязно, чи що. Оцінки ставить справедливі, але завжди підбадьорливо усміхається, запитує, чи не потрібно зайвий раз чого пояснити. А інколи підморгує так, начебто між нами є якась спільна таємниця. Одного разу підійшов до мене і говорить: «тобі тітка Ганя привіт передавала!» А я так здивувалась, що навіть не запитала, яка Ганя! От, дивак! Але дивак хороший.

 

Через кілька годин марафону по магазам,  після якого я втомилась більше, ніж подолавши забіг на 5 кілометрів, ми повернулися додому. 

– Оресто, ти уроки вивчила? – зайшла мама до моєї кімнати. Я швиденько закрила ноут. Вдесяте  переглядати «Володаря перснів» – круто, але мамі може не сподобатися!

– Нам нічого такого не задавали. Кілька задач по алгебрі. Та я їх вже вирішила.

– А по біології що?

– Повторити параграф. Я його і так добре пам’ятаю. 

– А тебе сьогодні викликали на уроках? 

– Та… – я дивилася у кут кімнати. – Викликали.

–  Із якого предмету? 

– Із літератури…

– І що ти отримала? Покажи щоденник. 

– Я ж не у першому класі, щоб доповідати тобі про кожну оцінку! – буркнула я, але все ж встала, дістала наплічник і вивернула увесь його зміст на ліжко.

– Боже, що за сміттєзвалище  у тебе у ранці, – зітхала мама,  доки шукала щоденник. – Сім балів? Знову?! Хіба я тебе не просила, готуватись до уроків Христини Арнольдівни особливо ретельно?!

– Я готуюся! А вона прискіпується до кожного слова!

– Не вигадуй! Старатися потрібно більше! Якщо ще раз побачу таку оцінку, про кишенькові можеш забути!  І про нові кросівки на День народження теж! Зрозуміла?

І мама грюкнула дверима кімнати.

Вже вкотре за сьогодні мені нестерпно захотілося плакати. Я стиснула зуби і накрилася подушкою із головою.

Покажіть мені хоч одну родину, у якій батьки розуміють своїх дітей! Де не потрібно боятися, коли повертаєшся додому із поганою оцінкою! Напевно, ймовірність потрапити до Нарнії і то більша!

 

Наступного дня у школі я зустріла Новенького. Ну, того блондинчика, який тинявся вчора біля під’їзду та у ліфті.

– Привіт! А не підкажеш, де тут 8-А? – несміливо запитав, тримаючи у руках папірець із роздрукованим планом школи. – Бо щось я заплутався. Ось 8-Б, а де А подівся?...

– А на третьому поверсі. У іншому корпусі.

  • А, зрозуміло, дякую, – хлопець почухав потилицю.

– Ну… Давай я тебе проведу! Бо ти так ще годину коридорами блукатимеш!

– Було б класно! – засяяв хлопець. – Я Любомир, до речі. Можна просто, Любко. Любко Знайло.

  • Я Ореста. А ти що, у нашій школі тепер будеш навчатися?

– Так. А я тебе вже бачив. Вчора. Кілька разів,  – повідомив Любомир, простуючи за мною.  

  • Та і  я тебе. А ти тепер у нашому домі живеш?
  • Ага. На 6-му поверсі.
  • А я на 9-му! А то тато був із тобою, ну, у ліфті?
  • Так. А з тобою мама?
  • Ага. А звідкіля ви приїхали? 

– Із Вінниці. Але тато розповідав, що у дитинстві жив тут. Навіть у тій самій квартирі, де ми зараз.

  • Прикольно. Ну, ось і твій 8-А.
  • Клас! А ти у якому навчаєшся?
  • У паралельному. 

– У-у-у, не пощастило мені. Так би хоч одного знайомого у новому класі мав!

– Що не пощастило то точно, – я стишила голос. – Бо у тебе класна керівниця – Христя Арнольдівна! Така злюка – у-у-у-у-у! 

– Ну, побачимо, – гойднув кучерями Любко. 

  • Ще побачимося, – кивнула я.

Шостим уроком у нас повинна бути фізкультура. Але зайшов завуч, Віктор Олексійович, і попередив: фізрук захворів. Натомість буде урок української літератури.

– Що за невезуха! – мені захотілося сховатися під парту і просидіти там до кінця уроку. 

Почувся страшенний гул, немов стадо диких звірів бігло саваною, і у клас  ввірвався 8-Б. Я видивлялась у цій зграї нового знайомого. Ось і його світла голова. Любомир розгублено розглядав клас. Нарешті помітив мене і усміхнувся.

– Ти сама сидиш? 

– Так. Можеш падати!

Я нервово крутила у руках олівець. У голові було пусто, як на контрольній із геометрії. 

  • А ти футбол любиш ? – із надією запитала я.
  • Грати чи дивитися?
  • Грати!
  • Та ні… не дуже… а ти?
  • А я люблю!

Хлопець спохмурнів.

  • А дивитися?

Любко ще дужче знітився і заперечливо хитнув головою.

– Ну… а…  «Володаря перснів» чи «Гаррі Поттера» ти хоч дивився? – не здавалась я.

  •  Не дивився… 

Я округлила очі. 

  • Та ти взагалі печерна істота! 

– А ну припинили гармидер! Тиша у класі! – до приміщення влетіла Христина Арнольдівна і кинула двійко класних журналів на стіл, аж пилюка піднялася.

Любомир повернувся до мене і усміхнувся:

– Дивитися – не дивився. Але обидві серії книг прочитав. По кілька разів.

За один урок Любку вдалося неможливе. Викликати симпатію та повагу у Христини Арнольдівни. Вона зачаровано слухала про перемоги Любомира на обласних олімпіадах із української літератури та на конкурсі Петра Яцика. А після того, як Любко промовився, що має вдома «Кобзар» і  знає напам’ять до десятка віршів з нього, вчителька засяяла, мов новорічна ялинка.

– Ось, Бойко, бери приклад! – не могла залишити мене без уваги Христина Арнольдівна. – Ти ж, напевно, жодної книги не прочитала!

Я зціпила зуби. Який сенс казати, що читаю точно більше, ніж її улюблені Остапчик чи Лолка? Вона ж мене не почує!

– І пам’ятай: контрольна – наступного понеділка! Погано підготуєшся  – двійка гарантована! А із такими успіхами можна і на наступний рік залишитися!

Після уроку я швиденько схопила наплічник і вибігла із класу. Уже минувши шкільне подвір’я відчула, що хтось суне за мною. 

  • Почекай! Оресто, почекай!

Любко насилу мене наздогнав. 

  • Ну, що тобі, коханий Христини Арнольдівни?
  • Та я той… Я ж не навмисно… 
  • Ага! Ненавмисно хвалився, аякже!
  • Слухай… А давай я тобі допоможу до контрольної підготуватися? 

Я зупинилася.

  • Ти? Допоможеш?
  • Ну так! Я ж ніби той… трохи у темі… Позаймаємося разом…
  • А я тобі натомість що? – насторожено запитала.

– А ти… – кінчики вух у хлопця стали яскраво-рожевими. – А ти подивишся зі мною усі частини «Поттера»! Ну, якщо захочеш, звісно… 

З того часу і починається відлік нашої дружби. 

Любомир й справді допоміг мені з контрольною. Я її написала лише з однією помилкою! Але Христина Арнольдівна оцінила мою роботу на  8 балів. Вчителька була переконала, що мені вдалося списати. Ось така тобі справедливість!

Любко швидко став своїм у нашій школі. Хоч він був і відмінником, та ніколи не  задирав носа і був приязним з усіма. Не дивно, що його поважали і учні, і вчителі. Особливо він заприятелював із нашим фізиком, Юрієм Володимировичем. Навіть ходив до нього додому пити чай та обговорювати різні цікаві штуки, типу теорій зародження всесвіту та створення машин часу. 

Тільки моя мама не дуже раділа нашій із Любком дружбі. Коли ми зависали у мене вдома вона зникала із квартири. І ніколи не розповідала, звідкіля знає тата Любка. А нас із Любомиром аж розпирало від цікавості!

Любко одного разу запитав про це у батька, і той відповів, що навчався із моєю мамою у одному класі! Вони були друзями, а потім посварилися.

  •  А посварилися чому? Ти запитав?
  • Ні. Батько рознервувався і не хотів нічого говорити.

Так ця таємниця і залишалася нерозгаданою.

 

У перший день після осінніх канікул я прийшла зі школи додому, пообідала, подивилася  прикольні відосики у Ютюбі, зіграла у кілька ігор на телефоні і тільки хотіла сідати за домашку, як зателефонував Андрій. Дев’ятикласник із сусіднього під'їзду. Каже: виходь грати із нами у футбол. Женька-нападник зламав ногу. 

Я зраділа. Не часто таке трапляється, що старші хлопці кличуть мене з ними грати!  Частіше вони мене ігнорують. Або дражняться: ти дівчисько, та ще й така малявка, тільки удариш пальчика – рознюняєшся, тобі до нас – зась!  Коли це я нюняла, хочеться у них запитати. Та, нехай! Тож лише коли хтось із їхньої банди «у нокауті», тоді гукають. 

Повернулася додому я затемна. Та ще й голова боліла. Мазила Андрій переплутав мою голову із воротами. Поцілився просто в неї. Мама почала кричати, що я цими хлопчачими іграми себе тільки калічу.

– Ти під домашнім арештом! Ніякого футболу! Ніяких відеоігор! Читаєш книги і вчиш уроки! Зрозуміла? 

– Це несправедливо! Що я такого поганого роблю, га? Хіба я вештаюсь невідомо де ? Хіба спорт – це погано?!

– Обирай дівчачі види спорту! Скільки разів я хотіла записати тебе на хореографію? Чи на гімнастику? Що ти тоді мені говорила?

– Та нащо мені та хореографія! Я люблю футбол! Ти мене зовсім не розумієш!

Посварені і полягали спати. Наступного дня до школи я не пішла, мама вирішила що корисніше мені посидіти вдома і подумати над своєю поведінкою.  Ну, я не дуже протестувала, доки мама не повідомила, що забирає на роботу мій ноут і планшет.

– У-у-у, це несправедливо! – знову обурилась я. Та мама не зважала на моє невдоволення. Як завжди, грюкнула дверима, і до побачення. 

– От тобі й маєш, – бурчала я собі під носа. – Напевно, мама ніколи й дитиною не була! Відразу у діловому костюмі народилася. І не бруднила його ніколи.   

За кілька годин я витратила усі мегабайти інтернету на мобілці. Знічев’я ходила туди-сюди квартирою, чекаючи доки у школі закінчаться уроки.

«Ти вже вдома?» – написала Любку смс-ку. 

«Так. А ти як?»

«А я зараз буду в тебе!»

 

Незважаючи на домашній арешт, через кілька хвилин я вже була у Любомира вдома.  Я мріяла пограти у комп’ютерну гру разом з другом, але Знайло розвіяв мої плани на раз-два!

  • Мені проект для школи потрібно зробити…  Допоможеш?

– Ну Любко, це ж так нудно-о-о-о… Ти ж домашку зможеш і ввечері зробити! 

– Це не зовсім домашка. Проект. «Дерево роду» називається. Потрібно знайти інфо про батьків-дідів, принести світлини… Хотів швиденько відшукати фотки тата. Але з цим переїздом я і гадки не маю що де! А запитувати у батька  – не варіант. Він і сам не пам’ятає.

  • Зараз усе знайдемо! – загорілася ентузіазмом я. 

Квартира у Знайлів і справді трішки захаращена. Частина картонних коробок після переїзду так і залишилася не розпакованою. Причому знайти їх можна у найнесподіваніших місцях. То за раковиною на кухні, то у шафі з одягом. А Любомир присягається, що одну знайшов у холодильнику!

Батько Любка, Назар Сергійович, трішки дивакуватий та забудькуватий. Друг говорить, що тато став таким після розлучення із його мамою, кілька років тому. Спочатку Любомир жив із мамою, але потім вона вирішила поїхати працювати  до Італії. Тепер вони спілкуються переважно по скайпу. А Назар Сергійович знайшов собі роботу у науковій лабораторії. Тому вдома буває рідко.  

Через годину археологічних розкопок я все ж знайшла загадковий пакунок, який заховався за диваном. Розкрила. Дістала купу стосиків із документами та фотоальбоми.

– Любко! Знайшла! 

Друг відірвався від коробки, у якій причаївся магнітофон із касетами. Стрічки із них вивільнились та переплуталися у клубок.  

– Клас! Подивимося, що тут.

Ми з цікавістю гортали альбоми. 

Раніше я завжди переглядала світлини на телефоні, планшеті чи ноуті, а не отак, тримаючи у руках важезну книжку. Окремі світлини взагалі були чорно-білими! На більшості фоток зображені бабуся та дідусь Любка і Назар Сергійович. 

Ми перегорнули чергову сторінку. Із світлини на нас дивилися двоє хлопчаків. Один із них – батько Любка років у 14, а інший – приблизно того ж віку симпатичний малий із волоссям по плечі. Діти обіймалися і посміхалися у камеру безтурботно та щиро.

Когось мені цей малий нагадує. Ці очі, посмішка…

– Оресто! Це ж Ліна Миколаївна! 

Точно! На світлині, поряд із батьком Любка, моя мама! Із обрізаним волоссям, у  спортивному костюмі та кросівках,  вона й справді була дуже схожою на хлопчака-підлітка. 

– Подивись, які радісні! Але чому ж твоя мама тепер робить вигляд, що з моїм татом не знайома?  

– Не знаю! Давай глянемо, можливо на фотці є якийсь підпис?

Любомир дістав світлину із альбому. Я теж схопила фотокартку, намагаючись краще роздивитись. Аж раптом…. світлину огорнуло золотаве сяйво. Не встигла я злякатися, як потужний сонячний промінь  розповсюдився по кімнаті і ми  із Любомиром опинилися у його центрі.  Я хотіла запитати Любка що відбувається, але не змогла: розімліла, як буває після гарячої ванни або після довгого перебування під теплим, але не палючим сонцем. Я посміхнулася. Напевно, сплю, промайнуло у голові. Та раптом це затишне і комфортне відчуття зникло, як і сонячні промені перед очима. Тиша.

Біля мене на підлозі із вкрай очманілим виглядом сидів Любко.

– Нічого собі! Що то було? – торсала я друга. Та Любомир  не звертав на мене уваги, роззираючись на усі боки.

– Любко! Ти мене чуєш? – захвилювалась я за друга, але все ж окинула поглядом кімнату. І роззявила рота.  

Тепер я розуміла, чому у Любомира такий пришиблений вигляд. Квартира змінилася! Де поділася величезна плазма зі стіни? А куди зник ноутбук на столику?  Де усі ті картонні коробки, які захаращували квартиру? А телефон?! Де мій телефон?! Він же відпочивав собі тихенько на підлозі! Яка теж змінилася! Замість сучасного ламінату – килим із геометричним орнаментом! 

Наші із Любком телефони зникли, наче розчинившись у повітрі. Коли друг прийшов до тями, ми, налякані і зачудовані, оглянули інші кімнати. Вони теж змінилися. На кухні Любомир звернув увагу на календар, який висів на стіні. 

– Що ти там такого цікавого побачив? – підійшла до друга я.  – 5 листопада 1999 року? Але нащо комусь тримати у себе календар 20-річної давнини?

– Ти зрозуміла, Орестко? – запитав мене Любко дивним голосом.

– Що я повинна зрозуміти?! Як ми потрапили до чужої квартири?! – шаленіла я. 

– Здається, це не чужа квартира. Це дуже дивно, але… Я думаю, що ми потрапили у минуле, – видихнув Любко.

РОЗДІЛ 3

 

Повний капець. Фантастика. Це неймовірно, бомбічно та дуже круто. Ми у минулому? Ми здійснили подорож у часі?!

Любомир та я ніяк не могли заспокоїтися, блукали квартирою, мов сновиди. І з’ясували, що зараз у ній мешкає батько Любомира, Назар Сергійович!  Тільки йому … як і нам, 14 років! У спальній кімнаті ми знайшли його зошити та щоденники. Які рясніли виключно п’ятірками! 

– Але я не розумію, – дивувався Любомир, розглядаючи настінний плакат із язикатим Ейнштейном. – Як ми сюди потрапили? 

– Не знаю… Ми розглядали фотокартку і… 

– І фотка подіяла як часоворот?

– Напевно!

– Як це можливо?!

Ми почали шукати світлину, але тут почули дивні звуки із коридору. Хтось намагається відчинити вхідні двері! 

– Мерщій! Ховаймося! 

Ми причаїлися за товстенними та довжелезними, такими, що не пропускають світла та збирають увесь пил галактики, шторами на кухні. 

Якраз вчасно. Бо таємничий Хтось уже відчинив двері і тупцяв по квартирі, мугикаючи собі під носа веселеньку пісеньку. Як же мені хотілося визирнути зі  свого сховку та подивитися на незнайомця із минулого!  

Мугикання стало голоснішим. Я відчула: таємничий Хтось вже на кухні. Відчинилися дверцята холодильника, а потім почувся буркотливий скрегіт стільця.

Напевно, людина з минулого вирішила, що саме слушний час пообідати! Серце витанцьовувало, як після двогодинного футбольного матчу, але я не втрималась і обережненько визирнула із-за фіранки. 

Усього за кілька метрів від нас за кухонним столом наминає канапки двійник Любка! Та ж худа статура, пшеничного кольору волосся, гострий ніс…  Це той самий хлопчик, який був і на фотокартках. Батько Любомира. Наш одноліток!

Від шаленства пригоди у мене навіть запаморочилося у голові. 

Здалося, що минуло кілька годин, доки Назар Сергійович (хоча зараз називати його так якось дивно) не пообідав та не вийшов із кухні. Через кілька секунд почувся ледь чутний шелест води. Напевно, із ванної кімнати.

–  Мерщій, тікаймо! – вигукнув Любко, схопив мене за руку і прожогом кинувся із кухні. Ми минули ванну кімнату, вітальню, і зупинились біля вхідних дверей.

– Старий замок! Як відчинити?! – запанікував Любомир, торсаючи ручку.

– Агов! Ви хто?! Що ви тут робите?! – раптом залунав позаду нас зляканий хлопчачий голос.  

– Дай я спробую!  – крикнула я Любку. Але він мене не чув, а з усієї сили торсав ручкою, намагаючись провернути ключ у шпарині.

  • Я зараз викличу міліцію!

Я обернулася. Ми із батьком Любка подивилися один одному в очі і хлопець розгубився. Відкрив рота, силкуючись вимовити хоч щось, але тут, о, диво, двері відчинилися! Ми з Любомиром хвостатою ракетою минули кілька поверхів і тінню промайнули повз бабусь, які розсілися на лавах біля під’їзду. 

– Я вже. Більше. Не можу,  – зігнувся пополам захеканий Любко через кілька хвилин.

Ми приземлились у малесенькому парку неподалік нашої школи.

 

– Повний капець, – сказав Любко, віддихавшись.

– Не те слово! 

– Це нам ще пощастило, що  у мого тата дорослих не було вдома!

– Любко, а що виходить, ми тепер можемо… змінити минуле? Тобто майбутнє?!

–  Ага… Зміниш ти щось тут, а потім з’ясується, що немає куди повертатися, – сердито глянув на мене Любомир. – Із такими речами треба бути обережними! 

– Так… – похнюпилась я. Шалені ідеї у моїй голові розсипались на друзки. – То що будемо далі робити? 

–  Якби ж я знав… Спочатку потрібно макітру трішки провітрити! Пішли на екскурсію містом минулого?

– Ходімо!

 

Ми простували нашим маленьким містечком, роззираючись навсібіч. Я гадала, що побачу тут мало не динозаврів, а виявляється, навіть деякі будинки такі самісінькі, як у нашому з Любком часі! 

Раптом я почула, як шлунок друга почав видавати смішні звуки.

– Я теж зголодніла, – зізналась, підбадьорюючи зніяковілого Любка. – Треба вигадати, як дістати попоїсти.

Любомир вивернув кишені джинсів і засяяв, наче виграв мільйон у лотерею.  – О-у, у мене тут… двадцятка!  І … ще п’ять гривень! Із дріб’язком!

 На жаль, мені так не пощастило. Кишені моїх спортивок були порожні.

Але і цих коштів виявилось досить, щоб придбати дві пачки печива, кукурудзяні палички та шоколадку! Ми наминали смаколики  і розмірковували, що робити далі. Починало вечоріти.

– Ну, до рідних ми не підемо. Вони нізащо нам не повірять.

– Не підемо. Не повірять, – згодилася я, хрумкаючи паличками.

– Грошей у нас не залишилось. Документів ніяких немає. 

– М-м-м… Погано, що зараз не літо. Заночували б на вулиці.

Хлопець здригнувся. – Орестко! 

– Ну що?! У тебе є кращі ідеї?

– Ну, якщо чесно, то є,  – сказав мій друг. – Я тут подумав… Може підемо до ЮВЕ?

– Ти. Просто. Мега. Розум! – відповіла я, і, доки Любомир відволікся, з’їла його половину шоколадки. 

 

Була лише одна малесенька проблемка. Любко знав, де мешкає Юрій Володимирович у нашому часі, бо часто ходив до нього у гості. А де вчитель жив у 1999? Невже на тому самому місці?! 

Було вже зовсім темно, коли ми підійшли до цілком звичної п’ятиповерхівки. Піднялися на 4 поверх. Любомир на мить зупинився, а потім рішуче тицьнув на кнопку дзвінка. Було чутно, як у квартирі залунала чудернацька мелодія. А потім – тиша. Любко нерішуче глипнув на мене, мовляв, що робити? Я підійшла і почала чавити кнопку із усієї сили, знову і знову. 

– Йду! Я вже йду! – пролунало із-за дверей. І на порозі виник чоловік років 30 із доброзичливим виразом обличчя.  Та на нашого вчителя фізики він був мало схожий.  У Юрія Володимировича лисина як пустеля Сахара, а цей  має он яку густу чорну чуприну…  Але очі… Очі були такі ж добрі і трішки насмішкуваті.

– Юрію Володимировичу? – обережно запитав Любко, доки я витрішкувалася на незнайомця. 

– Так, чим можу допомогти ? – усміхнувся чоловік, від чого його обличчя стало ще приємнішим. Усе ж він! 

– Ми… Ми зі школи, – невпевнено почав Любомир. 

– Так? А я вас не пам’ятаю… Ну, заходьте, що ж я вас на порозі тримаю, –  опам’ятався вчитель.

Ми з Любком перезирнулися та зайшли до квартири. Юрій Володимирович запросив нас за стіл, швиденько приготував чаю та підсунув ближче тарілочку із печивом. 

– То що, познайомимося? Ніяк не можу згадати, із якого ви класу, – розпочав ЮВЕ. 

– Іш вошьмого! Але ми не навшаємося у вашій школі, – прошамкала я, вкидаючи до рота ще одне печиво.  – Я Ореста. 

– А я Любомир. Любомир Знайло. Ви не пам’ятаєте мене? – схвильовано запитав мій друг. 

На чолі вчителя вималювалась глибока зморшка.

– Знайло? Назар Знайло із 8-Б випадково тобі не родич?

– Родич! – зрадів Любомир. І замовк. Запала мовчанка.

– То по якому ви питанню, діти? – ніяк не міг второпати ЮВЕ.

– Юрію Володимировичу! Ми потрапили сюди з майбутнього! І хочемо просити у вас допомоги!  – я вирішила сама усе пояснити.

– Гм-м-м, – підняв брови вчитель. – Ви маєте на увазі проект 4-ої школи? «Діти майбутнього»? І чим наша школа може вам допомогти? 

– Та ні! Ми справді із майбутнього!  Із 2019 року! Навчаємося у 3-тій школі, ви у нас викладаєте фізику! Ми самі не розуміємо, як сюди потрапили!

– Добрий жарт, – підморгнув нам вчитель. – Я давно цікавлюся цією темою, і не проти обговорити гіпотези про переміщення  у часі. Молодці, що намагаєтесь розширити свій кругозір, діти.

– Це не жарт! Нам немає куди йти! Ми не знаємо що робити! – я відчувала себе розгубленою від того, що ЮВЕ нам не повірив. 

Юрій Володимирович встав із-за столу. Здавалося, ще мить, і він попросить нас піти геть.  

– У дитинстві у вас була кішка Ябеда, якій ви розповідали про усі свої негаразди! І навіть кормили її сливовим варенням! – ні з того ні з сього випалив Любомир. 

ЮВЕ витріщився на хлопця, а Любко продовжував.

– А ще у вас є старша сестра, Ганя, яка у дитинстві хотіла стати космонавтом. А ви мріяли бути пілотом повітряної кулі.

Очі у Юрія Володимировича ставали усе більшими.

– Як ти про це дізнався, хлопчику?

– Та ви ж самі мені про це минулого тижня розповідали! – обурився Любко. –  Ну, тобто років через 20 розкажете, – заплутався хлопець. 

Вчитель почав розмахувати у нас перед носами руками, начебто мав надію, що після цього ми зникнемо. 

– Та не хвилюйтесь, усе буде ок! –  я вже й забула, що кілька хвилин тому була у відчаї. – Ну, якщо ми тут чогось не накоїмо! Любко, чому ти мене  штовхаєш? – обурилась я. 

ЮВЕ нічого не відповів. Тільки тихесенько сповз по стіні. 

 

  • Де тут аптечка?
  • Шукай у шухляді!
  • Нема! Що робити?!
  • Знайдемо!
  • Давай телефонувати у швидку!
  • О! Напевно, знайшла! Нашатирний спирт! 
  • Давай сюди!
  • Ось… Скоріше!
  • Ой!!!.... Він!
  • Піднось йому швидше до носа!
  • ….

– Га? Де? Що трапилось? – нарешті прочуняв вчитель. – Це ж треба… Діти з майбутнього… Подорожі у часі… А мене тільки тиждень тому призначили директором! У школі  жодного спокійного дня! Я взагалі подумав, що у мене це… на фоні стресу…

– Директором? А ви мені не розповідали, що колись були директором школи, – завважив Любко.

–  Так? Ну, це зараз не важливо! Краще розкажіть про вашу пригоду!

Любомир почав коротко переповідати усе, що з нами трапилося. Юрій Володимирович уважно слухав та ствердно кивав головою.

– Звичайно, Ліна та Назар знайомі! – підтвердив  вчитель. – Вони навчаються у одному класі, та ще й найкращі друзі! 

– А у нашому часі моя мама із Назаром Сергійовичем навіть вітатися не хоче! 

– А потім ця світлина…

– Можливо, ви потрапили сюди щоб дізнатися, що сталося? – висловив припущення ЮВЕ.

–   Не знаємо… 

Вчитель нервово тер чоло. 

– Що ж робити? Що ж робити? – бурмотів собі під носа.  – Ну, ви залишаєтесь жити у мене, це однозначно. Якщо хтось запитуватиме,  ви – мої племінники. Переїхали з Вінниці. А от зі школою – буде складніше. Та спробую хоч на певний час влаштувати вас у клас до Назара та Ліни. Про шкільне приладдя та книги я подбаю. А одяг… у мене сестра працює у районі на ринку. У неї ятка із дитячим одягом! Зараз же до неї зателефоную!

 

Доки ЮВЕ телефонував із домашнього телефону, який я раніше бачила тільки у фільмах, ми з Любком сиділи у вітальні і куняли. Весь цей класно-шалений день навіть мене залишив без сил.

Нарешті прийшов ЮВЕ. Побачивши, що ми більше нагадували сонні  мухи, ніж школярів, заметушився:

– Зараз-зараз, дітки… Підготую вам ліжка. 

– А як же це, Любко домашку не виконав, про дерево роду, – бурмотіла я собі під носа, засинаючи. 

РОЗДІЛ 4

 

Прокидаюсь від того, що сонячні промені лоскочуть носа і нестерпно хочеться чхати. 

«Цікаво, котра година? Чому мама не будить мене?» – подумала я, а потім згадала вчорашні події і миттю схопилась із ліжка. 

У кімнаті нікого не було. Я вибігла на кухню. Любко сидів за столом, попиваючи щось із склянки. 

– Привіт, соню! – усміхнувся мені.  

– Привітулі.  А де ЮВЕ? У школі?

– Ні. Він зателефонував на роботу, а потім поїхав до сестри нам по одяг.

– О, а ти попередив, щоб не купував мені нічого рожевого? Я не буду носити рожеве, хай там що!

– Звичайно попередив, а ти як думаєш? 

Через кілька годин, коли нам із Любком вже набридло обпиватися какао, дивитися пузатий телек та розглядати перехожих із вікон, у двері постукали.

–  Це я! Юрій Володимирович! – залунав знайомий голос.

Ми кинулися до дверей. На порозі стояв учитель, а поряд із ним огрядна тітонька років  35. Жінка тримала у руках величезні сумки у клітинку. 

– А ну, діти, побережіться! – наказала басом. Розштовхала нас із Любком та пробралася у квартиру. 

– Хух, – витерла краплі поту із чола, поставивши торби додолу. – Аж зморилася.

– Ганю, говорив же тобі, давай я понесу, – трохи ображено загудів ЮВЕ.

– Ну ти що, Юрику, у тебе б знову спину прихопило! А хто б тоді вчив діточок, я, чи що? –  відповіла незнайомка, хляснувши нашого вчителя по спині своєю дужою рукою.

Ми з Любком перезирнулися і пирснули. «Юрику!» Незвично чути, коли так звертаються до твого вчителя!

– Оресто, Любомире, знайомтесь, це моя рідна сестра, Ганна Володимирівна. Вона…

– Ой, дітоньки! – заволала жінка і мало не задушила нас у своїх міцних обіймах. – Мені то братик усе розповів! Ой що за пригода! Ой бідненькі! Потрапили невідомо-куди! Без матері, без батька! Ой-ой-ой! 

Нарешті жінка випустила нас із залізних лещат, вивільнила із велетенської кишені не то сукні не то халату хустинку і голосно висякалася. 

– Ну, годі, Ганю, годі, – заспокоював сестру вчитель. – Усе буде добре… Пішли краще пити чай.

– Ні! Спочатку діточки  усе приміряють! – швидко заспокоїлась жінка. 

І знову ці бридкі примірки! Навіть у минулому від них нікуди не дітися! Через годину безкінечних «а одягни ще це» я вдала, що у мене болить живіт. Але чомусь ніхто не повірив. 

– Міряй, я тобі говорю! – грюкала по дерев’яному бильцю дивана жінка. – Ось подивись на хлопчика, який він сумирний! Думаєш, йому ця справа подобається більше, ніж тобі?

І справді. Любко згоджувався приміряти усе, що принесла для нього жінка. Хоч він не модник теж, і ходити по крамницям для нього проблема, але авторитет тітки Гані діяв на нього стовідсотково. Та і на мене, якщо чесно, теж. 

Ви б бачили, що за купи одягу Ганна змусила нас залишити собі! Брюки, светри, шкільна форма, шкарпетки, білизна! Навіть по зимовій куртці та ботиках ми тепер мали.

– Але ж… увесь цей одяг коштує дуже дорого! – знітився Любомир. 

–  Так, – згодилась я. – Можна більшу частину речей повернути.

–  Я вас поверну, я вам поверну! – заторохтіла жінка. – Та я з радістю витрачусь на таких діток, як ви! Он ви які хороші, які файненькі, які пухкенькі! – Ганна підійшла до Любка та схопила його за зовсім не пухкеньку, худющу щоку. – Хіба для вас щось може бути шкода?  А тепер йдемо на кухню! Я  приготую обід! А то Юрчик, напевно, вас голодом заморив!

Юрій Володимирович із осудом поглянув на сестру, а  ми з Любком на цей раз не сперечалися. 

Ой, який смачнючий обід нас чекав! Смажена курочка із золотавою скоринкою, ніжне картопляне пюре, солені огірочки та помідорчики, а на десерт ще і шарлотка з яблуками! Причому Ганна Володимирівна приготувала усе це не більше як за годину! Ми зачудовано спостерігали за її дивовижними натрудженими руками, які швидко та впевнено рухались на кухні. Працюючи,  жінка ще й встигала безустанку торохкотіти.

– Ну, дітки то, розповідайте! Яким світ буде через двадцять років, га?

І, не дочекавшись відповіді, продовжувала: 

– Йой, це ж вам, напевно, не можна про це базікати, так? То розкажіть щось про себе! Чим любите займатися? Ти, файна дівчинко, бачу, не любиш дівчачі забавки, так? А що тоді любиш? А ти, файний хлопче, напевно, дуже вумний, так? А Юрчик у майбутньому буде вашим вчителем, ого? Ой, дуже хороший у нас Юрчик, дуже хороший.

Навіть за столом жінка не вгавала. Нічого не їла, натомість спостерігала, як це робимо ми, і промовляла:

– Їжте, дітки, їжте, вам сили ще знадобляться. Любчику, давай картопельки тобі ще докладу, га? Не треба? А помідорчику? А тобі, дівчинко, давай ще ніжку курячу, га? Он яка файненька? Юрчику, давай я тобі ще пирога три шматочки покладу, добре?

Ганя заспокоїлась тільки тоді, коли ми стали схожі на надуті повітряні кульки.

– От і добре. Ну все, файно, я побігла на маршрутку, Михайлович чекати не буде! – і так само стрімко, як залетіла у квартиру, так і вилетіла з неї. – Юрчику, забіжу завтра ще, щось приготую!

–  Ганю! Я зараз тебе проведу! – закричав вчитель, дожовуючи шарлотку.

–  Не треба! Я так нікуди не встигну! – гаркнула у відповідь жінка і грюкнула дверима.

У квартирі стало незвично тихо.

– Ганя завжди така, – наче виправдовувався вчитель.

– Класна! Мені сподобалась! – визнала я.

– І мені теж!

– Потрібно було джинси на кілька розмірів більші брати! А то із такою смачною їжею…

– І все ж, Юрію Володимировичу, не потрібно було вам із Ганною Володимирівною так витрачатись, – завважив Любко. – Ми навіть не знаємо, чи зможемо колись віддячити.

–  Перестань, – махнув рукою вчитель. – У мене власної сім’ї немає, на кого ще витрачати гроші? А Ганя просто мріє мати дітлахів! Але… особисте життя не складається. То сестра просто щаслива потурбуватися про вас, – трішки засмучено мовив чоловік. – Не зважайте на її різкість, добре?

– Ганна Володимирівна –  суперкласна жінка! –  щиро сказала я. 

– Я б на ній хоч зараз одружився! – мовив Любко.

І ми почали нестримно реготати, хапаючись за переповнені животи. 

 

Ох і нудно ж! Уже за полудень, а ми й досі сидимо у квартирі ЮВЕ без діла! 

Косую на Любка – він цілком задоволений! Навіть захоплений: переглядає оті усі запилені товстунці у бібліотеці Юрія Володимировича, і через кожні кілька хвилин вигукує: «Клас!», «Оце знахідка», «Невже і вона у вас є?» а потім починає обмінюватись враженнями із ЮВЕ щодо певної книги.

А ще вони із Юрієм Володимировичем вирішили знайти усі книжки про переміщення у часі і прочитати. Думають, це допоможе з’ясувати як ми тут опинились і яким чином повернутися назад! 

Я б теж цього хотіла, але як можна цілісінький день просидіти у приміщенні? Просто не розумію! Любку дай кілька книг, залиш у спокої – і нічого більше не треба! А я, пам’ятаю, коли застудилася і кілька днів просиділа вдома – ледь на здичавілу тварину не перетворилася! 

– Любко-о-о, пішли гуляти! – тягнула за светра свого друга. – Скільки можна!

– Зачекай! Три хвилини… Я зараз, – бурмотів мій друг уже, напевно, всоте.

– Юрію Володимировичу, ну скажіть йому щось!

– Так, Любомире, не завадить вам трішки розім’ятися. Коли у тебе ще буде можливість дослідити, як виглядало це містечко двадцять років тому, га?

Любомир  зітхнув і поклав книжку на місце.

–  Ну добре, пішли, – пробурмотів. 

– Нарешті! – засяяла я.

– До речі, ось вам гроші, – додав ЮВЕ, дістаючи гаманця. – Купите трішки канцелярії. Зошити, ручки, олівці… Ну, я думаю, ви самі знаєте. І можете поласувати шоколадом, – підморгнув вчитель.

 

– Ось тобі ще одна перевага минулого! – переконувала Любка я, смакуючи улюбленими солодощами. – Наших кишенькових грошей тут би вистачило на десятки шоколадок! Тільки вибір – не те що у нашому часі! 

Любко усміхався. Наче це не він пів години тому залипав у квартирі. Тепер мій друг  хотів обійти кожну вуличку, кожен закуток у місті минулого і згадати, якими вони будуть через кілька десятків років. 

– Ось тут буде парк! – радів мій друг, зупиняючись біля кількох зруйнованих будиночків у центрі. – А тут мобільна кав’ярня!

– Як кепсько,  що мобілок із собою немає! Пофоткали б усе! І виклали б у майбутньому в Інстаграм! Ото б круто було!

– Потрібно буде запитати у Юрія Володимировича, чи є у нього фотоапарат, – відповів Любко. 

– Точно! А уяви, якщо вдасться світлини із собою забрати! Ну, у майбутнє. Покласти у кишеню куртки і гайда! Як думаєш?

Посмішка зникла із обличчя Любомира.

– А ти думаєш, ми зможемо повернутися додому?

Я хотіла відповісти другу, але помітила, що до нас наближаються двоє підлітків. Чомусь вони здалися мені знайомими. Я придивилася. Та це ж Назар! А хто поряд з ним? Невже… моя мама?

Я штовхнула Любомира, намагаючись попередити про наближення загрози. Але думки у моїй голові ніяк не хотіли перетворюватися у слова. 

–  Ой! Оресто, що ти робиш! – обурився хлопець. 

–  Дивись  хто йде! – шикнула я на друга.

– Хто?! – прищурився Любко-сліпко.

Назар і Ліна були вже зовсім близько. Знайло-старший уважно розглядав мене. Невже впізнав? Я вся зіщулилась. Але підлітки пройшли мимо.

– Пронесло, – видихнули ми із Любком. 

Аж раптом хтось штовхнув мене  у спину. Я рвучко розвернулася.

– Агов! Хто ви такі, га? – виклично запитала моя мама. 

Я мовчу. І Любко теж. Злякано дивиться із-за скелець своїх окулярів.

–  Ну що, Назар, ти її впізнав, це точно та злодюжка? – запитала Ліна у Знайла-старшого.

– Начебто… так, – невпевнено відповів батько Любомира.

– Я?! Злодюжка?! – не могла змовчати у відповідь на таке нахабство я.

– Ти! Назар розповідав, як вчора хтось вдерся до його квартири і хотів пограбувати! А зараз він тебе впізнав! 

– Він мене з кимось переплутав! У нього зір поганий, он скельця у окулярах які товстелезні! – з ходу вигадувала я. 

– Та як це так, я тебе добре розгледів! – обурився хлопець.

– Тебе я бачу вперше,  а де ти живеш – поняття не маю! – я намагалася говорити якомога впевненіше. Нестерпно зачесався ніс. 

– Окей, – недовірливо кинула Ліна, дивлячись на мене поглядом «ну-якшо-ти-брешеш-то-нарікай-на-себе». – Поки що не буду вас чіпати! Але намагайтеся не потрапляти мені на очі! 

Назар і Ліна вже відійшли на доволі значну відстань,  як моя мама кинула нам у слід:

– І пам’ятайте: це – наше містечко!

– Оце так, – нарешті  видихнув Любко, витираючи чоло. – Ну твоя мама і танк!

– Ага, – згодилась я. – Й досі не віриться, що то справді вона! Ну, годі про них! Пішли шукати ще зошити! Так і бути, дозволю купити мені один із  рожевою обкладинкою!

 

РОЗДІЛ 5

 

Наступного ранку Юрій Володимирович давав нам настанови. 

– Запам’ятайте: для усіх ви – мої племінники, приїхали із Вінниці. Поки що будете жити зі мною. Сімейні обставини.  

Ми з Любком кивнули, що ж тут незрозумілого? 

І ось ми вже на шкільному подвір’ї. Школа майже не змінилась, тільки зникли пластикові двері та вікна. І не було ялиночок, які старшокласники посадили кілька років тому, у нашому із Любком часі. 

Ми піднялися на другий поверх. Усі втрьох зайшли до класу із табличкою «8-Б».

– Добридень, Тамаро Валентинівно,  – почав ЮВЕ. – Це мої племінники, Любомир та Ореста. Вас повинні були попередити.

– Так, Юрію Володимировичу, – доброзичливо усміхнулась рожевощока  жіночка із приємною посмішкою. – Раді вітати вас у нашому класі, діти. 

– Ну, звикайте тут, – незграбно поплескав нас по спинах ЮВЕ та вийшов із класу. 

Я швидко обвела поглядом клас. Кілька десятків однолітків розглядали нас із Любком, немов тваринок у зоопарку. Та своєї мами серед школярів я не помітила. Назар Знайло вмостився за першою партою, і, замість того, щоб дивитися на новеньких, гортав сторінки підручника. Точно такий як Любко! Але через кілька секунд хлопець немов отямився, підняв голову і вибалушив на нас очі. Починається!

– Ну що, діти, давайте знайомитися ближче, – продовжила вчителька. – Я – Тамара Валентинівна, ваша вчителька із української мови та літератури. («Приємніша буде, ніж наша Христина Арнольдівна»,  – подумала я). А як вас звати? Мені потрібно записати до журналу.

Ми сказали.

Коли Тамара Валентинівна дізналася, яке прізвище у  Любомира – відразу ж посадила його біля Назара, ще і запитувала, чи хлопці не родичі. Назар обережно відсунувся на край парти. 

– А ти, Оресто, сідай он туди, де вільне місце. Середній ряд, третя парта, поряд із Христиною.

Я глянула туди, куди вказувала вчителька і мені посміхнулася висока дівчинка із рудим волоссям, великими передніми зубами та веснянками, розкиданими по усьому обличчю.

– Привіт! Я Христина! Давай дружити! – відразу ж  почала життєрадісна однокласниця, тільки я сіла за парту.

– Е-е-е, ну давай, – вкрай розгубилася я. 

 «Де ж це мама?» – міркувала, ще раз уважно оглядаючи клас. Тим часом Тамара Валентинівна продовжувала урок. Розповідала про складносурядне речення. Я слухала неуважно. 

Минула добряча половина уроку, і хлопчик на ім’я Сашко Квітко саме намагався знайти підмет і присудок у реченні, коли двері класу стрімко відчинилися, немов від різкого шквалу вітру.

 – Добридень, Тамаро Валентинівно, можна сісти? – проторохкотіла чорнява дівчинка, залітаючи до класу.

 – Пихатько! Ліно! Ну скільки можна запізнюватися! Пів уроку минуло! Що на цей раз?

– Та я той… Бабусю через дорогу переводила! – захекано відповіла моя мама.

– Так? Яка ж ти розумничка! Тільки я згадала… у 10-А зараз фізкультура… Може мені піти і запитати у Романа Яновича, чи ти, часом, не із старшокласниками у футбол ганяла? – взявшись під боки, запитала вчителька.

Ліна знітилась. 

– Ну, може кілька хвилин і пограла з ними, злочин це, чи що? – пробурмотіла собі під носа.

– Ліно-Ліно, – захитала головою Тамара Валентинівна. – Ну що з тобою робити?! Сідай вже скоріш!

Дівчинка швиденько попрямувала через клас. Я дивилася на неї у всі очі. Моя мама грає у футбол?! Моя мама запізнюється на уроки?! Напевно, Ліна відчула мій погляд. Ми зустрілись очима. Її зеленаво-карі і мої. Такі самі.

– А ЦЯ тут що тут робить?! – галасувала дівчинка, тицяючи у мене пальцем.

– Ліно! Що за «ЦЯ»?! Це наша нова учениця, Ореста. А ще у нас новий учень. Любомир Знайло. Познайомитеся на перерві. 

– Я так і знала, що щось тут не те, – прошипіла Ліна, окинула мене грізним поглядом і попрямувала до свого місця за останньою партою.

– Не звертай на неї уваги, вона завжди така, – співчутливо кинула мені Христина. – Краще з нею взагалі не зв’язуватися.

Так, справді, подумала я. Але важко це зробити, коли ця розбишака – твоя мама!

 

Урок тривав цілу вічність. Я крутилася за партою, немов дзиґа, і Тамара Валентинівна зробила мені кілька зауважень. 

Тільки почалася перерва, а нас із Любком вже оточили однокласники.

– А звідкіль ви приїхали? 

–  А у що любите грати?

– А ви ходите на дискотеки?

– А у вас були суворі вчителі?

– Що ви вчили по алгебрі? – посипались на нас купи запитань.

Доки ми відбивалися від гурту, моя мама та Назар перешіптувалися та невдоволено косили на нас. Потім Ліна кивнула другу та крикнула:

– Люди, ви що, усю перерву хочете у класі просидіти? Гайда надвір!

Усі наче опритомніли, пообіцяли поговорити з нами пізніше і висипались із класу.

Залишились лише ми з Любком та Христина.

– Ну що, пішли? – запитально глянула на нас дівчинка. 

Надворі було на диво тепло та сонячно, як для початку листопада. Навіть не вірилось, що не сьогодні-завтра може випасти сніг.  

Моя подруга по парті розповіла, що до самих морозів  на перервах хлопці грають у футбол, а дівчата у «гумочки». Для мене ця гра була знайомою. Ми теж із однокласницями у неї полюбляли грати. Але класу до 6-го! А після того дівчата надали перевагу переглядам соціальних мереж та обговоренням хлопців на перервах. А тут – восьмикласниці, і на тобі  –  дитячі ігри!

Але нічого не вдієш. Я заздрісно глянула у бік  футбольного поля і стала поряд із дівчатами. Ми визначили черговість у грі. Раптом я згадала про Любка. Він же не терпить футбол, як я оливки! А, можливо, навіть більше!

Та хлопець, хоч і блідий, стояв на воротах однієї із команд. Я зітхнула. Нічого, воротарем бути не так і небезпечно. Я намагалась зловити погляд друга і усміхнутись йому. Любко помітив мої намагання і підняв великий палець.

Тим часом прийшла моя черга стрибати. Я швиденько пройшла усі рівні, навіть найскладніший. Дівчата були вражені. А дехто, як мені здалося, навіть засмучений. 

– Ну, ти даєш! – захоплено вигукнула  Христина. – Так ти, виявляється, спортсменка, як і наша Ліна! Тільки вона з нами ніколи не грає!

– Чому? – запитала я, віддихуючись.

– А вона не любить такі «дівчачі» забави! – передражнила мою маму маленька дівчинка із білими кісками, Сніжана.

– А де вона зараз, до речі? – сказала я, намагаючись не показувати  зацікавленість, і саме у цю мить почула, як знайомий голос переможно волає: «Го-о-ол!».

– Із хлопцями у футбол грає! Он щойно гол забила!

Моя мама? Забила гол?!

Усе дивовижніші речі про маму я дізнаюся у минулому.

 

Математику, а точніше алгебру, викладав низенький чоловік з черевцем, яке мій тато називає «пивним».

Віктор Семенович змусив нас із Любком виходити на середину класу та розповідати про себе.

– Е-е-е, привіт, я, як ви вже знаєте, Ореста. Переїхала до вас із іншого міста. Все! – сподівалася швидко віддутися  і скоріше сісти на своє місце я.

– Ні-ні, дівчинко, так не годиться! Розкажи про себе більше! Із якого саме міста ти переїхала, наприклад? 

– Е-е-е, із Вінниці! – протягнула я, згадавши настанови ЮВЕ.

–  О, як цікаво! А у якій ти школі навчалася? – запитав учитель.

– У…. 7-ій! – випалила, що першим спало на думку.

– О, який збіг! Я добре знаю її директора! Сергій Олексійович мій університетський друг! Він викладав у вашому класі?

– Так! Тобто…. Ні! Кілька разів заміняв іншого вчителя! – вигадувала я.

– Потрібно зателефонувати до нього, кілька років не спілкувалися! Ну, можеш сідати! – нарешті змилостивився Віктор Семенович. І я могла спокійно спостерігати, як розповідає про себе Любко. Мій друг довго та нудно перелічував свої наукові інтереси, згадував олімпіади, на яких побував… А після речення «А зараз розповім вам алгоритм, за яким я готувався до олімпіад, це буде корисно послухати усім» математик не витримав:

– Ну, Любомир, дякую, ми зрозуміли, що ти дуже талановитий та старанний учень. Про все інше потім. У нас і так  20 хвилин до кінця уроку залишилось! 

І почав перевіряти домашнє завдання.

– Я так боюсь! Я не зрозуміла домашку! – довірливо шепнула мені Христина, обгризаючи нігті.

–  Може, пронесе! – усміхнулася кутиком вуст я.

– Манук’ян! До дошки! – пролунав голос вчителя. Комусь не пощастило!

– Ги-ги, у нас таке ж прізвище вчительки  української мови у минулій школі, – насміхалась я.  Але Христина чомусь зблідла, повільно встала із-за парти і… попленталася до дошки.

Що? Мою сусідку по парті звати Христина Манук’ян? 

– Ну що, шановна Христино Арнольдівно, покажете свої неперевершені здібності розв’язувати лінійні рівняння? – насмішкувато протягнув Віктор Семенович.

Отакої! Моя сусідка по парті – моя вчителька! Манук’ян. Христина. Арнольдівна!

 

Любомир озирнувся і дивився на мене шаленими очима: вочевидь, така новина його теж вразила. 

Напевно, наша вчителька укр. мови у школі  добре розумілася тільки у своєму предметі, бо по алгебрі отримала трійку. По 5-ти бальній системі. Скажу чесно, я зловтішалася. Думала кинути дівчинці ще якийсь в’їдливий коментар, але Христина, повернувшись на своє місце, виглядала такою нещасною, що таке бажання відразу ж зникло.

Через кілька хвилин я почула тихеньке схлипування. Дівчинка плакала.

– Ти чого?! – злякалася я. – Тобі погано?

– Ні-і-і, просто мама… мені не знаю що зро-о-обить!

– Через трійку?! 

– Т-т-так! Вона у мене дуже сувора! І хоче щоб я вступала до педагогічного! А з трійками туди не беру-у-уть! – дівчинка заплакала ще дужче.

Навіть однокласники вже почали звертати на нас увагу. Добре, вчитель поки що не помітив, що тут коїться. 

– Та припини! Ми  у 8 класі! Який вступ?!

– Моя мама так не думає-е-е! Мені не можна приносити додому погані оцінки!

– Розумію. У мене те саме. Але ти вступиш ти до педагогічного! Ось побачиш!

– Тобі легко казати… Та усе одно, дякую! Ти справжня подруга! – прогундосила дівчинка, витираючи носа рукою.

І до кінця уроку Христя виводила у чернетці неохайним почерком:

«Ореста + Христина = кращі подруги назавжди». 

Нарешті цей довжелезний шкільний день закінчився. Ми виходимо на шкільне подвір’я і Христина запитує наш номер телефону.

– У нас тут  немає мобілок, – знизую плечима я.

– Яких мобілок? – дивується Христина, а Любомир штурхає мене у бік.

– Ну, мобільних телефонів, – тягну, уже розуміючи, що сказала щось зайве.

– Та мобільного навіть у моїх батьків ще немає! – сміється Христина. – Хоча мама планує купити, для роботи треба. Я про домашній питаю!  

– А ми його ще не знаємо! – допомагає Любомир. – Завтра тобі скажемо.

Тільки  ми попрощались із Христиною, як  хтось ставить мені підніжку. Я шпортаюся, налітаю на Любка і ми ледь не падаємо посеред шкільного подвір’я. 

– Ви чого тут йдете? Га? – чую я голос своєї мами. Вони із Назаром нас обігнали і перегородили шлях.

– А ви цю дорогу купили, чи що?! – розсердилась я на Ліну.

– Це наша дорога! Бо наша школа! Тут усе наше! А ви взагалі незрозуміло хто! Шпигуни! Але ми виведемо вас на чисту воду! – погрозливо кинула дівчинка.

– Та припини, Ліно. Любомир – нормальний хлопець. Ми з ним потоваришували, – примирливо сказав Назар. Любко ствердно кивнув. 

– Так? А тебе не дивує, що спочатку вони опиняються у твоїй квартирі, потім у нашій школі… А у твого нового друга ще й таке ж прізвище, як у тебе? 

–  Ну то й що? Ти скрізь бачиш якісь змови!

– Отак значить?! – здавалося, моя мама не очікувала від друга такої реакції. – Ну і залишайся тоді з ними! А я пішла! 

Назар глянув на нас, а потім на подругу. 

– Ліно! Почекай! Я з тобою!

 І побіг наздоганяти мою маму. 

РОЗДІЛ 6

 

Через пару годин додому прийшов ЮВЕ. І відразу ж почав розпитувати про наш шкільний день. Ми з Любком наперебій ділилися враженнями.

– Але ми не з’ясували для чого потрапили у минуле і як нам повернутися додому! – розводив руками Любко.

– І як приборкати мою маму! – додала я.

– Що ж нам робити? 

Юрій Володимирович задумався. Почухав потилицю, вухо, підборіддя. Оглянув кімнату, начебто очікував побачити відповідь десь на стіні. Зітхнув і промовив: 

– Ну, я думаю, вихід один. Подружитися зі своїми батьками!

– Ні-і-і, – галасувала я, накидаючи кола кімнатою. – Це більш нереально, ніж потрапити у минуле! Як мені подружитися з мамою?! Ми ж розповідали, як Ліна на нас накинулась! 

Юрій Володимирович спохмурнів.

– Але ж у вас багато спільного, хіба ні? Ви любите футбол, вам важко всидіти на одному місці… Від цього вже можна відштовхуватися!

– Угу, – похнюпилась я.  – Треба подумати. Легке таке завданнячко, нічого не скажеш.  

Наступного дня нас розбудив дзвінок у двері. Надокучливий, неприємний, галасливий звук. Я із бурмотінням відкинула ковдру.

– Хто це ще приперся, – пирхала собі під носа. 

– Юрику! Чого ти так довго відчиняєш, я вже тут засну зараз!

– Тихше, Ганю, діти ще сплять!

– Тітка Ганя! –  я миттю вибігла зі спальної кімнати.

– От, Юрчику, а ти говориш, сплять! – кинула нашому вчителю сестра, стискаючи мене у міцних обіймах.

– Добридень, Ганно Володимирівно, – Любко теж прокинувся і вийшов у кумедних коротких шортах та білій майці. Зіщулився та сором’язливо поглядав на жінку.

– Ой, добридень, моє ти худорлятко! – заволала жінка, переключаючи свою увагу  на Любомира. – Зараз, дитятко, зараз, приготую вам такий сніданок, що файно буде! 

– То ти їхала сюди зрання, щоб їсти приготувати? Ганю! Я ж їх голодними не залишу!

– Ой, та знаю я, чим ти їх кормиш! Бутербродами сухими та чаєм прозорим! А їм добре харчуватися треба! Пішли мої любі, пішли на кухню, – підштовхувала нас Ганна Володимирівна.

 

У школу ми ледь човгали. 

– Ще кілька таких сніданків від тітки Гані, і у мене буде ожиріння, – повідомила Любку я та гикнула. – Ой.

– А мені подобається. Тільки йти тепер важко. Всередині усе наче хлюпається.

– Ото не треба було скільки компоту пити, – жартівливо вдарила друга по животі я.

– Не чіпай! Зараз усе назад полізе!

– Тоді я поряд із тобою не йтиму! – прикинувшись наляканою, відскочила вбік я. 

 

Другий день у новій-старій школі пройшов спокійно. Нас ще не запитували на уроках, і це мене дуже тішило. 

У кінці шкільного дня Христина видерлась посеред класу на стілець.  

–  Друзі! У мене оголошення!

Клас гудів і ніхто не звертав уваги на дівчинку. 

– Люди! Послухайте! – у Христини з’явився яскравий рум’янець на щоках. – У мене сьогодні День народження.

– О, вітаю тебе!  З днюхою! – до нас підійшов Любко. Інші ж і досі займались своїми справами.

– Дякую… Я хочу сказати… Ніхто не слухає, – губи у Христі почали труситися. 

–  Ану, позатикайте роти! – закричала я. 

У класі стихло.

– Я хочу запросити вас сьогодні на вечірку! На 6-ту годину! – швиденько заторохкотіла Христина.

– У мене інші плани!

–  Можливо прийду!

– А тортик буде? – залунало у класі.

Дівчинка зістрибнула на підлогу і звернулася до нас із Любком: 

– Я запишу  вам свою адресу!

– Е-е-е, та у нас сьогодні інші плани, вибач, – намагалась відвертітися я. Христя мало не плакала. 

– Навряд до мене хтось прийде, – опустила голову.

– Ми прийдемо! – пообіцяв Любко, хапаючи мене за руку. Я подивилася на нього своїм «ти-що-взагалі-верзеш» поглядом.

– Обов’язково прийдемо! – ще впевненіше сказав хлопець. 

Христя нарешті посміхнулася.

– Записуй адресу!

Я вже виходила із класу (Любко запитував у Назара домашку на завтра) як дорогу мені перекрила Ліна.

– Я б тобі не радила допомагати цій Христі. І вважати, що ти щось значиш у цьому класі, – мовила пихато. 

– Не тобі вирішувати. Дай пройти.

– Проходь! Але не смій з’являтися на її святі!

Я обернулася та усміхнулась своїй мамі. Щоправда, не зовсім щиро.

– Дякую за пораду ! Тепер я ОБОВ’ЯЗКОВО на нього прийду!

 

– То що будемо дарувати Христині? – запитала я у Любка, коли ми йшли зі школи.

– То ти все таки хочеш піти на днюху?! – засяяв хлопець.

– Хочу-не хочу… Хай моя мама не думає, що може мною керувати і казати що мені робити! Принаймні, тут!

– Давай купимо Христі м’яку іграшку! Ну, якщо ЮВЕ дасть кошти, – згадав про наші пусті кишені Любомир.

– Фу, ці пилозбирачі? Може щось цікавіше? Наприклад, м’яч…

– М’яч? Нащо він їй? Хіба вона любить футбол?

– Ні! Просто вона може передарувати його мені! – показала я другу язика. 

Юрій Володимирович дав нам кошти і ми купили однокласниці величезне руде ведмежа, яке тримало у руках серце. Як по мені, безглуздий подарунок, але не усім же мої смаки!

Любомир гладенько зачесав волосся, попрасував сорочку та чорні штани і натер до блиску взуття. Начебто на церемонію вручення Оскара, ну чесне слово! А я, доки він збирався, сиділа на кріслі та бубніла:

–  Ну чому мобілки не перенеслися разом із нами…  Здається, я вже кілька років у Інсту та Фейсбук не заходила… А у 2019 українці грають проти французів…  Хоч би один тайм глянути… У-у-у…

– Ти краще скажи: коли збиратимешся? Нам через пів години виходити! – запитав Любко, струшуючи із сорочки невидимі пилинки.

– А що там збиратися? – не зрозуміла я. – Я вже готова! 

Любко знизав мене поглядом.

– Ти  підеш у тому одязі, що була і у школі?

– Ну так, а що?! 

За п’ять хвилин до виходу я все ж надягла святковий білесенький светр і джинси замість шкільної форми та  поспіхом розчесала волосся. 

 

– О, заходьте! Я на вас давно чекаю! – відчинила нам двері Христя. На ній була рожева сукня у бантиках та такого ж кольору туфельки. Дівчинка густо нафарбувала вії та наквацювала губи блиском.

– Це тобі від нас! Ще раз вітаємо!  – Любомир переступив поріг будинку та вручив дівчинці подарунок.

– Який гарний! Дякую! – засвітилася щастям Христина. І… поцілувала Любка у щоку! Я гикнула.

– А  що, більше ніхто не прийшов? – запитала я, роззираючись.

Христя знову почервоніла. 

– Поки що ні… Вадим Улько обіцяв прийти, але захворів… Та нічого! Проходьте! Ми із батьками уже все приготували!

І справді, посеред вітальні стояв стіл, який ломився від різних наїдок. У мене забурчало у животі.

– Я така рада що ви прийшли! – щебетала іменинниця. – Пригощайтеся!

– А ми що, не чекатимемо інших? – не зрозумів Любомир.

– Та… нехай! 

– А швої батьки не вдома? – прошамкала я із ротом, повним шоколадного торту.

–  Прийдуть через кілька годин! Татко не хоче, щоб ви  соромилися! Він у мене не такий суворий, як мама! – засміялась Христина. 

– Веше тобі! Моя б мама ніколи не покинула квартиру напризволяше! Вона говорить, що я мошу увеш будинок розтрощити!

– О! Та я не часто друзів запрошую…  

Нарешті я відчула, що навіть шматочок отого смачнючого тортика із кремом вже не подужаю.

– Давайте веселитися! – мов дзиґа, підскочила Христина і побігла вмикати магнітофон.

– А ноута у неї нема? – скривилася я.

– Та який ноут, Орестко, – шикнув на мене Любко.

– У мене тут є нові касети! Дуже класні пісні! Послухайте!

Магнітофон виспівував:

«Ось тобі вітер гляне під світер.

Ой, баді-баді, гей-гей, баді-баді.

Хай собі віє, тебе я зігрію.

О-о-о-о, о-о, о-о-о..».

–  Давайте танцювати! – аж підстрибувала Христя.

– Ой, та ні. Щось не хочеться! –  перекрикувала співака я. 

Танцювати! От ще вигадала! 

– Любчику, давай ти зі мною! 

– Е-е-е, вибач, я швидкі не вмію, – відсахнувся мій друг.

– О, зрозуміла! Я ввімкну повільну!

На Любка стало страшно дивитися. Я ледь стримувала сміх. І коли дівчинка обернулася змінити касету, прошепотіла:

– Оце ти попа-а-ав!

Залунала повільна, як урок хімії, мелодія. Христина ніжно дивилася на Любомира, підспівуючи: 

– Місяць по небу ходить, 

пісню свою заводить. 

Зорі за ним співають голосні. 

Місяць мене питає – 

знаю я, чи не знаю. 

Як ти мене кохаєш уві сні?

 

Я зробила вигляд, що кашляю, бо нестримний регіт просто виривався із мого рота. Оце прикол!

– Е-е-е, можна запросити вас на танець? – усе ж наважився Любомир, якого приперли до стінки.

Христина повагом кивнула. Я закрилася подушкою, щоб ніхто не побачив моє розчервоніле від сміху обличчя.

Та коли визирнула, бачу картину: мій друг обережно тримає за талію Арнольдівну і вони тупцяють на місці, мов два ведмежа. Ну чому немає  камери, щоб це зафільмувати!  Був би у майбутньому хіт Ютубу! 

У двері загрюкали. Христя завмерла, але не поспішала відчиняти. Та стукали усе дужче і дужче. Дівчинка скривилася, немов лимона скуштувала, розчаровано відлипла від мого друга, стишила музику та пішла відчиняти.

– Чого так довго? – залунало із вітальні. – Скільки можна чекати? 

– Та ми той… музику слухали, – пробелькотіла іменинниця.

– То даси мені пройти, чи ні? 

– Звичайно, проходь.

До кімнати зайшла Ліна.

– О-о-о, а тут ця парочка закоханих, – невдоволено протягнула моя мама. 

– А ти де це Назара забула? –  не стала пасти задніх я.

Ліна люто на мене зиркнула і плюхнулась за стіл.

– Ну, що тут у тебе є смачненького? – потерла руки.

–  Пригощайся, – вдавано чемно сказала Христина. Але настрій у неї став  кепський. 

Любко ж виглядав так, наче замість олімпіади потрапив на чемпіонат із фігурного катання, де йому потрібно брати участь.  

Дуже швидко Ліні набридло об’їдатися.

–  Мені нудно! – заявила дівчинка. – Христя, у тебе будуть якісь розваги, чи нє?

– Ну… давайте у  якусь гру пограємо! У крокодила, наприклад! 

–  Нє-е-е… Я вигадала щось краще! Помалюємо!

– Помалюємо? – від подиву відкрила рота Христина. – Добре, я зараз принесу альбом та фарби…

– Можеш не перейматися! Вони тобі не знадобляться!

Ліна швидко відкрила пачку кетчупу, який стояв на столі, видавила собі на руку і…

–  Стій! – заволала я, намагаючись перешкодити мамі.

Але було вже пізно. На святковій сукні Христі красувався яскраво-червоний відбиток долоні. Краплі кетчупу стікали вниз, залишаючи на світлому килимі сліди.

–  Що? Нащо? – белькотіла шокована Христина. – Ти… ти… А-а-а-а! – не договорила, заплакала і кинулася навтьоки у іншу кімнату.

–  Ти нащо таке зробила?! – підступила я до Ліни. – Ти справді думаєш,  що це смішно?! 

– А ти чого втручаєшся?! – із викликом дивилася на мене моя мама. –  А Христі не треба було здавати мене Тамарі Валентинівні, що я у неї диктант списала! Ось тепер і має!

– І що, за це їй потрібно сукню псувати?!  Та ще й у День народження?! – лютував Любомир.

–  Та я  через неї трійку у семестрі отримала! Ябеда! Із нею із класу тому ніхто і не дружить! 

–  Йди геть! – не знайшлася що ще сказати я. – Ти їй тепер нову сукню винна!

–  Ага! Зараз, розігналася! – чмихнула Ліна. – Бувайте, невдахи! 

Двері невдоволено грюкнули. Яка ж я була розлючена! Ох і капосним дівчиськом була моя мама! 

А за стінкою надривно плакала Христина Арнольдівна. Від її завивань стало якось дивно на серці.

– Що робити? Залишитися? Чи вшитися? – запанікувала я.

–  Ти що, хочеш залишити її зараз саму? – вирячив очі друг.

– А як її заспокоїти?! Ну, іди спробуй! – штурхала я Любомира. 

– Я?! Чому я?!

– Ну це ти ж їй подобаєшся і всіляке таке! – шепотіла я.

– Я їй не подобаюсь! –  пискнув Любко. 

– Тоді чому не йдеш?

– Ну… ну… 

Я махнула на Любомира рукою, трішки повагалася і пішла втирати сльози своїй майбутній вчительці.

РОЗДІЛ 7

 

Ну не спєц я з втішань, я так і знала! Тепер Христина плакала ще дужче. А все тому, що замість підбадьорливих слів я відразу запитала:

– Ти справді здала Ліну Тамарі Валентинівні?

Христина підняла на мене очі, скривилася і почала ридати із подвійною силою. А плями кетчупу тепер були і на ліжку. Я обережненько сіла на його краєчок.

– Та чого ти… Я ж просто питаю…

– Т-та-ак, здала, – долаючи гикавку, сказала Христя. – Але ж вона у мене списувала-а-а! Хіба це чесно?

– Не знаю…

– Я тільки те і роблю, що вчу уроки! Навіть вийти у двір погуляти мама не дозволяє, доки не виконаю усі вправи! А ця Лінка тільки з хлопцями у футбол ганяє, а потім списувала у мене і ми отримувала однакові оцінки!

– Але ж… Якщо Ліна наступного разу сидітиме поодаль і не зможе списати, усе ж стане ясно, хіба не так? А ти як знала правила, так і знатимеш!

– Угу, – погодилась дівчинка, сьорбаючи носом. – Я й не хотіла говорити Тамарі Валентинівні, та само прохопилось. Вчителька почала дорікати, що пишу як курка лапою. А потім вихваляла Ліну за охайний почерк. Ну, я й не втрималась.  

– Я теж жахливо пишу, – зізналася я.

Христя усміхнулася.

– Я бачила. 

А потім знову опустила голову донизу: 

– Мені мама не знаю що зробить за зіпсовану сукню… І килим… 

– Так забий у гуглі,  чим можна почистити, – знизала плечима я. 

– У якому гуглі? – здивувалася Христина.

– А… Я той… Отам… де, – намагалася викрутитись я. 

– Перекисом водню і лимонним соком можна відчистити! – загукав із сусідньої кімнати Любомир.

От нахаба, сам заспокоювати не хотів, а тепер підслуховує! 

– Який він розумний! – мрійливо прошепотіла Христина. А потім змовницьки нахилилась до мене і запитала:

– А як ти думаєш, я йому подобаюсь?

– Кому? – злякалася я.

–  Любомирчику! Кому ж ще! 

– Ну, так, ага, подобаєшся! – відповіла я, схрещуючи за спиною пальці. 

– Ой, як класно! – зраділа дівчинка  і стиснула мене  у обіймах.

Тепер мій біленький светр, куплений Ганною Володимирівною, був у кетчупі, сльозах і шмарклях.

 

 Дорогою додому я дражнила Любка.

–  Оце ти красунчик! Наша вчителька у тебе закохалася!

– Та відчепись ти! – червонів Любомир, смішно насуплюючи брови.

– Ага! Он чому вона тобі лише п’ятірки ставить!

– Дуже смішно!

– Любомир + Христина – щаслива родина!

– Оресто!!!

– Ну добре-добре, не буду, – обіцяла я, але через хвилину починала діймати Любомира знову.

Ми пригостили Юрія Володимировича кількома шматочками тортика, що завбачливо загорнула для нього Христина та розказали про наші пригоди.

– Поки що план не дуже спрацьовує, еге ж? – засмутився Юрій Володимирович.

– Так, – ствердно хитали головами ми з Любком.

– Та нічого. Щось придумаємо. Ось тільки… до мене телефонував друг із сусіднього містечка. Ходять чутки, що за тиждень у школу завітає комісія із області. 

– І що? – не зрозуміла я.

Але Любко був кмітливішим.

– Перевірятимуть документацію, так? – мовив стиха. 

– Так. А у вас, як ви самі розумієте, відсутні заяви батьків із проханням зарахування до школи, копії свідоцтв про народження… Звичайно, я зроблю  усе можливе, але…

– Але було б круто якби ми скоріше зникнули! – закінчив Любомир. 

– А у вас немає знайомих, які роблять фальшиві документи? – поцікавилась я.

– Оресто! – був шокований Любомир.

– Що? Ми ж однаково брешемо, хто ми і звідки.

– Але це не те саме, – заперечив Юрій Володимирович. – Ну,  у будь-якому разі, я  дещо придумав. Будете більше часу проводити із батьками.

– Не думаю, що Ліна захоче мене бачити! – заперечила я. – Та і я її тепер теж!

– Їй доведеться, – підморгнув учитель.

– Чому?! 

– Дізнаєтесь завтра на уроці, – тримав інтригу ЮВЕ. – А тепер бігом, вчити домашнє завдання!

– Невже ви нас завтра викличете?! – округлила очі я.

– Неодмінно, Оресто, неодмінно! Як я можу допустити, щоб ви залишилися неосвіченими?!

 

– Уяви, Оресточко, мама навіть не помітила плям! – довірливо шепотіла мені Христина на уроці фізики, гризучи олівець. – Оце пощастило так пощастило! Як гарно, коли маєш такого розумного друга, як Любомир! І що вдома був перекис водню!

– Так, згодилась я, – гарно.

– Дівчатка, розкажіть і нам, про що ви таке цікаве спілкуєтеся, – звернувся до нас ЮВЕ. Начебто він такий вчитель, як і усі, а не наш друг.

– Вибачте, Юрію Володимировичу, – викрикнула я.

– Повторюю ще раз, раптом хтось був зайнятий важливими теревенями і не почув: у п’ятницю буде узагальнюючий урок по темі, яку ми вивчали із початку навчального року. А саме: «Температура. Внутрішня енергія. Теплопередача». 

Я розподілю вас на групи, кожна з яких має підготувати доповідь, схематичні малюнки, запитання до класу та основні формули по одному із параграфів теми. Кожен із учасників команди повинен буде представити свій вклад у спільну роботу команди. 

– У-у-у-у, – рознісся невдоволений гул по класу.

– Ну, якщо така форма роботи вас не влаштовує, то пишемо контрольну, – знизав плечима учитель.

– Ні-і-і-і, краще доповідь! – залунало у класі. 

– Чомусь я так і подумав. Запам’ятовуйте розподіл на команди! Готові?

– Та-а-а-ак! 

– Перша команда: Охрименко, Зайченя, Бутенко та Тищенко!

Друга команда: Манук’ян, Яременко, Улько, Власенко!

– А я так хотіла бути з тобою і Любком у одній команді! – зітхнула Христина.

ЮВЕ назвав ще кілька груп.

– І остання команда: Знайло Назар, Знайло Любомир, Пихатько Ліна та Бойко Ореста.

– Що-о-о? Я не хочу бути із цими… новенькими у одній групі! – закричала Ліна, підстрибуючи на стільці від обурення.  

– Можна запитати чому, Ліно? – уважно поглянув на неї вчитель.

– Бо… вони мені не подобаються! – виклично відповіла моя мама.

– Ліно, – Юрій Володимирович зморено опустився на стілець, – ти повинна розуміти, що у дорослому житті будеш спілкуватися не тільки з тими, хто тобі подобається. І одне із завдань школи – навчити тебе знаходити спільну мову із різними особистостями. 

– А я однаково не буду! – схрестила руки на грудях Ліна. – Краще відразу ставте мені двійку!

– Як знаєш! – вчитель нервово потер підборіддя. – Але ти ж пам’ятаєш, яка у тебе ситуація з оцінками? А намалювати малюнок до теми, чи підготувати питання до класу – не такий вже й важкий спосіб заробити гарну оцінку. 

Ліна нічого не відповіла, тільки роздратовано вдарила кросівком по ніжці парти.

– А тепер, кожна команда записує свою тему! – плеснув в долоні вчитель.

 

На перерві новостворені команди збилися у тісні кола. 

Я, Назар та Любомир зібралися біля моєї парти. Ліна стояла поодаль і робила вигляд, начебто все, що відбувається, її абсолютно не хвилює.

– То у кого збираємося? – запитав Назар.

– Не знаю… Ми живемо у Юрія Володимировича. Можемо запитати у нього, я думаю він дозволить зібратися у нас…

– Я не збираюсь гостювати у вчителів вдома! Давай вже в тебе, Назаре! – усе ж приєдналася до розмови Ліна. 

– У мене так у мене, я не проти, – усміхнувся хлопець. 

РОЗДІЛ 8

 

– Як гарно ви придумали із цим проектом! – вкотре повторював Любко Юрію Володимировичу.

Ми сиділи за обіднім столом та наминали за обидві щоки вареники із грибами. 

– Так, дуже круто! – тішилась я. 

– Звичайно, Юрчик у нас дуже то розумний! – пишалася братом Ганна Володимирівна і гладила його по маківці не дуже чистою після приготування їжі рукою.

– Та годі вам, – засоромився вчитель. – Тепер ваше завдання –  знайти у Назара вдома світлину, завдяки якій ви потрапили у минуле.

– Якщо та вреднюча Лінка нам не перешкодить, – знову почала за своє я.

– Ой, дитятко, хіба ж то можна так на маму казати? – засмучено захитала головою тітка Ганя, яка добре знала мою історію.

– Вона тут ще не моя мама! – знайшлась я.

– Що ж то коїться, – Ганна Володимирівна почала витирати кутик ока носовою хустинкою. – Хіба ж то таке буває? А як то мені повернутися у минуле та щось виправити, га? – заплакала жінка.

– Ганю!

– Ганно Володимирівно! – ми із Любком кинулися обіймати жінку. 

– Ой дітки, ой які ж ви добрі! Як то я хочу щоб у вас усе вийшло! Але як то хочеться щоб ви ще побули з нами! Я б то вас гарненько кормила! От скажіть чесно, подобаються вам то страви тітки?

– Дуже подобаються!

– Дуже смачні!

– Золоті дітки, точно! – усміхнулась Ганна Володимирівна. 

 

Через кілька годин ми зупинилися біля квартири Любомира. Було страшнувато, згадалось, як кілька днів тому ми вибігали звідси, наче й справді були злодіями. 

Відчинила нам Ліна. Зневажливо пирснула і подалася вглиб оселі. А ми за нею.

– Привіт! – усміхнувся нам Назар. Хлопець часу дарма не гаяв: його було ледь видно через вежі із підручників, енциклопедій та зошитів. – Сідайте кому де зручно! Я і печиво із чаєм для вас приготував! Пригощайтеся!

Ми з Ліною пили чай із вівсяним печивом, а хлопці сперечалися, хто буде виголошувати доповідь. Спочатку ми із мамою сердито зиркали одне на одну. Але потім хлопці нас так роздратували своїми суперечками, що ми об’єдналися проти них.

– Які ж вони нудні,  – закотила очі Ліна.

– Згодна!  – щиро підтримала я.

– Я вже не можу, досить на сьогодні, –  Ліна лежала на підлозі і човгала руками і ногами, немов хотіла зробити сніжного янгола.

– Ага, у нас ще достатньо часу до п’ятниці, – згодилась я. – Може, чимось цікавішим займемося?

– Наприклад? – загорілися очі у Ліни. 

– Ну-у-у-у, наприклад, подивимося альбоми зі світлинами? Назар, покажеш нам?  

– Оце так розваги! – махнула рукою Ліна. – Я думала щось нормальне запропонуєш!

– Може їм і справді цікаво. Зараз принесу, – підвівся Назар.

Ми із Любомиром жадібно розглядали фотокартки. Можливо, саме зараз побачимо потрібну!

– Назар, мені нудно, де ти заховав мого м’яча? – запитала Ліна.

– Під ліжком.

Моя мама зникла у спальні, а через кілька секунд повернулася із  футбольним м’ячем та почала ним набивати. Ми тим часом перегорнули останню сторінку фотоальбому. 

– А більше у тебе світлин ніде немає? – розчаровано запитав Любко. 

– Та ні, а що таке? – підозріло зиркнув на нього Назар.

І у цей момент мама поцілила м’ячем мені у плече. 

–  Слабко б’єш! – схопилася я на ноги. – А тепер спробуй, відбери!

Я почала набивати м’яча, маневруючи по квартирі. Ліна намагалася  у мене його перехопити, але не виходило. Вона силкувалася схопити мене за комір, штовхнути, навіть підніжку ставила. Та марно. 

– Усе, мені набридло! – виголосила Ліна і повернулась до хлопців у вітальню. 

– Я пішла! – пролунало через кілька хвилин із кімнати. Грюкнули двері. Образилася, напевно. 

Я закотила м’яч під ліжко. 

–  Любко, ми теж підемо? – запитала у друга. Ми попрощалися із Назаром і вийшли на свіже повітря.

Йшли мовчки. Я згадувала сварки із мамою. Але не із цією маленькою бешкетницею Ліною, а із дорослою, Ліною Миколаївною. Як вона там, у 2019? Чи не змінили ми із Любком щось, що вже не можна буде виправити? При згадці про маму і тата стало тоскно. «Навіть і мобілку можете мені не віддавати, тільки якби усе стало на свої місця!» – проказувала я подумки, дивлячись у похмуре небо. Настрій був кепським.

 

А ось наступний день був  кращим. Бо у нас була фіз-куль-ту-ра! Відсиділи ми собі спокійненько три урока (мене навіть не викликали, дякувати всесвіту), а Любко відповідав на зарубіжці, біології і  англійській (чому він теж був невимовно радий, навіть перечепився кілька разів через розв’язані шнурівки на кросівках).

І ось нарешті фізра! Я летіла до шкільного спортзалу, немов навіжена, Христина ледь встигала показувати мені дорогу. Любко ж плентався десь ген-ген позаду, сумно зітхаючи. 

Нашим вчителем фізри виявився високий та худорлявий, мов жердина, чоловік на ім’я Роман Янович. 

– Шикуйсь! Рівняйсь! Струнко! – залунало в спортзалі. Ми виконали команди. Я стала поряд із Ліною, бо ми були майже однакові за зростом. Але пильне око учителя нас із Любком усе ж вихопило з-поміж інших.

– О-о-о, бачу двох новеньких! А я ще дивуюся: чому вас сьогодні так багацько! Невже ніхто не прогулює, га? – засміявся із власного жарту вчитель. 

–  То що, може хтось із вас хоче розминку провести, ну?

– Давайте я! –  раптом почула власний голос.

– От у нас сміливі новачки, скажіть? Виходь, спробуєш.

Після розминки, за яку я отримала першу оцінку у Школі Минулого (до того ж, п’ятірку) та пробіжки Роман Янович дав нову команду.

– Хлопці – у футбол, дівчата – у волейбол. Ясно, так?

– А можна я із хлопцями у футбол? – запитала.

– Ліно, ну скільки разів тобі казати, ти можеш травм…. – не договорив вчитель, бо побачив, що запитала його не Пихатько. – Оресто? Ти теж любиш футбол?

– Дуже люблю! Можна пограти? Будь ласка?

– Але ж для дівчаток небезпечно грати з хлопцями! Вони можуть у вас вцілити м’ячем!

– Роман Янович, а ви думаєте, ми поза школою із хлопцями не граємо? Так може краще тут, під наглядом? – схитрувала Ліна.

– Звичайно, щоб я потім за наслідки відповідав, – пробурмотів вчитель. – Ну, добре, як собі знаєте! Ще хтось із дівчаток хоче приєднатися до збірної команди? Ні? От і добре!

– Є-с-с-с! – вигукнула я і на радощах… ми з Ліною плеснули одна одній по долонях. Я почала розглядати свої бутси.

Потрапили ми з моєю мамою у одну команду.

–  Пасуй, пасуй мені!  – кричала Ліна.

–  Пас! Давай пас! – вигукувала я, розмахуючи руками.

– Го-о-ол! – хрипіли, бо зірвали голос, ми з мамою, отримавши чергову, хоч і невеличку, перемогу.

– Ура-а-а! – обіймались ми із Ліною, коли гра, одночасно із уроком,  закінчилась нічиєю: два-два. 

Так ми із мамою підписали перемир’я. Правду говорив Юрій Володимирович: спільні інтереси зближують. Любомира та Назара поєднали підручники, а нас – футбольний м’яч. 

 

– А ти за яку футбольну команду вболіваєш? – запитала Ліна, коли ми разом поверталися на наступний урок до школи.

– За «Динамо», звісно! А ти?

– І я за них! А хто твій улюблений футболіст?

– Не знаю, напевно Шапаренко! А твій?

– Мій – Шевченко! А Шапаренко це хто? – насупилась мама.

Я зупинилася і боляче вкусила собі щоку. Так проколотися! У цьому часі Шапаренко у футбол точно не може грати! Він, напевно, ще й не народився! 

–  Тобі почулося!  Я сказала Шевченко!

– А…  Слухай… А Христі дуже за сукню влетіло, не знаєш?

– Начебто ні… Але ти б вибачилась перед нею, га?

– Та я… Вже про це думала.

Захопившись  розмовою, ми і не помітили, що продзвенів урок. Заходимо  до класу, а за вчительським столом – незнайома мені жінка. Маленька, кругленька, із коротким волоссям та хитрими оченятами. 

– Так-так, – промовила тихо, але злісно незнайомка, – що тут у нас ? Тільки перейшли до нової школи і вже дозволяємо собі запізнюватися на уроки? До того ж на 10 хвилин? Про тебе, Пихатько, я вже мовчу, від тебе чогось іншого годі й чекати!

– Вибачте, можна сісти на місце ? – проторохкотіла я давно і надійно завчене речення.

– Можна. Але лише для того, щоб принести мені щоденники. Для зауваження, – мовила вчителька із єхидною посмішкою.

Хто це така? У нас взагалі то зараз повинен бути урок  геометрії, а ця жінка точно не схожа на нашого математика!

Любко поглядом посилав мені сигнали «SOS». Доки я шукала у ранці щоденника, тихенько запитала у сусідки по парті:

– Це  хто?

– Маргарита Романівна, завучка. Приїхала раніше із курсів підвищення кваліфікації. Її усі бояться. І учні, й вчителі. Ой, не пощастило тобі! – прошамкала Христя, відгризаючи від хвилювання ковпачок у ручки.

– У нас тільки-но була фізкультура, – сказала я, підходячи до столу  вчительки. – Ми переодяглися і пішли назад до школи, навіть у їдальню не заходили. Тепер голодні. За що нам зауваження? Ми не винні що перерва така коротка!

– Невже, Оресто? Чомусь нікому така маленька перерва не завадила прийти вчасно на урок! Тільки вам із Ліною! 

– Так, але ми навіть дзвінка не чули!

– То ти ще звинувачуєш мене, як завуча, що у школі занадто тихий дзвінок!

– Ні, але…

– Такого нахабства я ще не чула! – вчителька стала схожа на перестиглий томат. – Ти маєш сьогодні два зауваження у щоденник! І я поговорю з твоїм дядьком!

Я поклала на стіл щоденник. 

–  Ліно, ти поки що сідай, – сказала вчителька тоном, який не передбачав нічого доброго. – А ти, Оресто, розповідай, що ви вивчали по хімії у минулій школі. 

–  Е-е-е… Щось про електронні структури атомів, – згадала я.

– Щось про електронні структури атомів. Нічого не скажеш, ґрунтовні знання! Тоді скажи нам, будь ласка, що ж таке атом?

–  Маргарито Романівно, можна я допоможу Оресті? – вигукнув зі свого місця Любомир. 

–  Не можна! Ну так що, довго ми будемо чекати?

А у мене, як навмисно, уся інфо із голови вивітрилась! Хоча цю тему на четвірку я знала точно! 

–  Ну-у-у…

–  А без ну?

–  Атом – це найменша неподільна частинка речовини.

– Нарешті! Ну, а далі? З чого складається атом? Що таке відносна атомна маса? А принцип мінімальної енергії? Розкажи про правило Клечковського? І  про принцип Паулі?  І не забудь про правило Хунда!

Так за один день у Школі минулого я отримала дві оцінки: п’ятірку і двійку.

РОЗДІЛ 9

 

– І нащо Маргарита Романівна раніше повернулася? Не могла зробити нам такий сюрприз, затриматися на кілька днів?  – бурчала Ліна, крокуючи подвір’ям школи. Із уроків ми поверталися усі разом: Назар, Любко, Ліна і я. – Або ще краще: лишалася б у  Вінниці назавжди!

– Круто було б!

– Оресто, а тобі від дядька за зауваження дуже влетить? –  запитала Ліна.

Я розгубилася. 

–  Та ні, сподіваюсь… 

– А чому ви живете з дядьком, де ваші батьки ? – не вгавала дівчинка.

– Вони… далеко, – відповіла я, ховаючи очі.

На перехресті ми попрощалися із однокласниками-тире-батьками і полетіли додому. Їсти хотілося страшенно.

– Ти бачив, як хвацько Лінка забила вам гол, га? – вдесяте запитувала я  Любомира.

– Та бачив, бачив! Класно грає!

– Ха! Моя мама!

 

Якщо чесно, я нервувала, доки чекала на повернення ЮВЕ. Та турбувалася  я даремно. Тільки переступивши поріг, Юрій Володимирович подивився на мене із солодко-гіркуватою посмішкою на вустах: 

–  Ну що, бідахо, дісталося тобі сьогодні від Маргарити Романівни?

«Так» – хотілося відповісти мені. Та я сказала інше.

–  Пхе! Чхати я на неї хотіла!

Очі вчителя зблиснули.

– Ну, тоді добре. А я думав, якщо ти засмучена, пригостити вас із Любком морозивом… Можливо навіть разом подивитися футбол… Але якщо все добре, то…

– Ні, я засмучена! Дуже засмучена! – закричала я і повисла на плечах ЮВЕ, мов мавпочка.

 

З цього дня ми з Ліною перестали ворогувати. І хоч подругами нас було важко назвати, та  непорозумінь більше не виникало.

І доповідь наша команда класну зробила (у більшій мірі завдяки хлопцям, звісно). Я приготувала питання до класу, а Ліна малювала схеми. Ми усі отримали по п’ятірці, і навіть відсвяткували після уроків таку подію лимонадом!

Дні змінювали одне одного.  Ми із Любомиром ходили до школи, вчили домашку, їли смаколики, які готувала тітка Ганя і гадки не мали, як нам повернутися додому.  

Кожного дня перед сном я згадувала батьків. Хоч і були у нас із мамою непорозуміння, але усе ж мені її не вистачає.  

Я бачила, що Любку теж тяжко. Одного дня він був особливо сумним. Тинявся квартирою, не знаходив собі місця. Навіть читати не хотів. Нарешті наважився спитати: 

–  Оресто? Як ти думаєш? Ми повернемося коли-небудь додому?

– Звичайно повернемося! Бо якщо залишимося тут, тобі доведеться на Христині Арнольдівні одружитися!

Я схопилася із дивану і щодуху побігла у іншу кімнату. А за мною Любко,  викрикуючи такі вислови, на які, я думала, він і не здатен.

 

Була ще одна проблема: Маргарита Романівна. Вчителька викликала мене кожного уроку. Мій щоденник так і заряснів двійками! І це ще якби я не вчила нічого! А я зубрю так, щоб від зубів відскакувало! Хочеться мені довести вчительці, що Ореста Бойко не така дурна, як вона думає! Але ж ні: вчителька задає такі  питання, про які у параграфі навіть мова не йшла! 

А вчора сталося таке…  Спочатку Маргарита Романівна вліпила Любку четвірку. Ну хай там з фізри, чи з трудового Любомир може зрізатися, але ж не з хімії! А після уроку наказала нам із другом залишитися одним у класі. Мені стало якось не по собі.

– Оресто, Любомире,  тут така справа… Юрій Володимирович, який, за його словами (тут вчителька кахикнула) ваш дядько, не може надати ваші документи: свідоцтва про народження, заяви ваших батьків про зарахування до школи… Мені довелося повідомити вище керівництво про порушення закону. Через тиждень буде перевірка… Тому я рекомендую вам розповісти мені, у чому справа. Юрій Володимирович тримає вас у себе вдома силою? Він вас ображає? Не бійтеся, скажіть чесно!

–  Що? Ні!!! Як вам у голову таке прийшло!– не стрималась я.

Вчителька почервоніла.

–  Любомире, може ти щось скажеш? –  мовила крізь зуби. 

–  Ореста усе сказала. Мені нічого додати. Ходімо, Оресто! – Любко відкрив двері і рішуче вийшов із класу. А я за ним.

– Ну-ну! Я вас виведу на чисту воду! – загукала нам вслід вчителька.

 

Наступного дня на урок української мови, крім Тамари Валентинівни, прийшов ще й Роман Янович.

–  Діти! У нас для вас оголошення! 

–  Заспокойтеся, ну! – хряпнув рукою по парті фізкультурник.

– Ми ще раз нагадуємо вам про екскурсію до Києва, яка відбудеться 21 листопада! Час щоб записатися ще є! Кошти можете приносити до середи! 

– А скільки, я забула? – запитала чорноброва Оксана.

– 80 гривень!  На сувеніри, морозиво, інший дріб’язок – беріть окремо!

Якщо комусь потрібно написати додому записку про цільове призначення коштів  –  я напишу! 

 

Ми із Любомиром дуже хотіли поїхати. Та брати гроші у Юрія Володимировича було вже соромно. Та ЮВЕ усе ж вмовив нас на подорож. Мовляв, коли ще випаде нагода на власні очі побачити Київ 20-річної давнини! До того ж, як вчитель нам зізнався, у цей день у школі повинна бути перевірка. І краще нам на очі там нікому не потрапляти. 

Ми із Любком були у передчутті цікавої подорожі. Та Юрій Володимирович мав умову: із нами поїде тітка Ганя! Буде за нами приглядати, і, у разі чого, захищати. Я почала бурчати, що і сама можу захистити нас із Любком, але проти тітки Гані нічого не мала. Думаю, із нею буде ще веселіше!

– Юрію Володимировичу, а у вас немає фотоапарату? Хотілося б зробити світлини під час екскурсії, – згадав Любомир. 

– Є. Тільки плівку до нього потрібно купити. Зайду завтра після роботи.

– А у нас час фотки роблять на мобілку! І не потрібно заморочуватися ні з плівкою, ні з роздруківкою! – проговорилась я. – А ще усі люблять робити селфі! Самим себе фотографувати, тобто!

– Цікаво, дуже цікаво, – гмикнув учитель. І цілих дві години Любко розповідав ЮВЕ про принципи роботи технічних приладів майбутнього. 

 

У день екскурсії погода була похмурою і дощовою. О 6-тій годині ранку ми зібралися біля школи, де вже чекав автобус. Не дивлячись на ранню годину та непривітну погоду, майже усі були у гарному настрої. Перемовлялись, сперечались, у кого важча торба, на прохання педагогів перевіряли, чи не забули гроші. 

– Ой! Я забула свій талісман! Я не можу без нього поїхати! – раптом закричала Христина.  Усі почали заспокоювати дівчинку. 

Любко і Назар розмовляли про прийдешню олімпіаду із фізики, а ми із Ліною про спортивні змагання, які будуть на початку грудня.

– Так що, ти будеш брати участь, чи ні? – напосідала мама. – Бо якщо так, потрібно до кінця тижня записатися у Романа Яновича!

– Агов! Я тут! – біля нас миттєво вигулькнув фізрук, наче тільки й чекав, доки хтось промовить його ім’я. 

–  Я не знаю… Можливо, ми вже тоді тут не будемо, – пробовкалась я.

–  А де ви будете? – здивувались Назар із Ліною.

Та не встигла я щось вигадати, як з’явилося моє спасіння.

– Ой то не їдьте без мене! Ой то я вже біжу! – почули ми чиїсь відчайдушні крики.  

–  Мадемуазель, дозвольте я вам допоможу! – підскочив на місці Роман Янович і кинувся допомагати тітці Гані. А ми із Любком побігли за ним.

Жінка, почувши таке звертання, пішла червоними плямами і від несподіванки впустила кілька торбинок. Вони дзенькнули так, начебто всередині знаходився завод склотари.

– Йой! То напевно малинове варення! – забідкалась тітка Ганя.

– А нащо ви його брали? І взагалі, нащо скільки сумок? – не зрозумів Любомир.

– Як то  навіщо! А ви, мої зайченята, будете весь день голодними то, чи як? Ви що думаєте, тітка дозволить вам зовсім охлясти, га?

– Мадемуазель мама цих дітей, так? – шанобливо запитав фізрук, пильно дивлячись  Ганні Володимирівні у очі.

Та почервоніла ще дужче.

– Та ні, що ви то вигадуєте! Я то є… їхня тітка. Але вони мені як рідні, мої голуб’ята! – і очі жінки стали вологі та схвильовані, як штормове море. 

– Мені вони теж, як рідні! – бовкнув Роман Янович і притулив мене до себе, у мене аж ребра  хруснули.

Тепер уже тітка Ганя на нього уважно подивилася.

–  Так, я не їхня мама! Я то є… вільна жінка! – нащось уточнила.

Фізрук підскочив ще вище, ніж раніше.

–  Така пані! Прошу вас! До автобуса!

І, забувши про нас, вони попрямували до транспорту. 

Протягом трьохгодинної подорожі до Києва ми встигли об’їстися так, що сама думка про їжу викликала нудоту. Торби тітки Гані були просто нескінченними, і вона встигла нагодувати до відвалу усіх, хто був у автобусі. 

Особливо нашого фізрука. Вони з ним розташувалися на задньому сидінні автобуса, як у кінотеатрі на місцях для закоханих, і про щось завзято теревенили. При цьому фізрук був схожий на набундюченого індика, а тітка Ганя на дівчину, до якої прийшли свататися.

Ось і Київ. Ми висипалися із автобусу, наче очищений горіх із мішку. Поїздка була вдалою! Тільки Христину по дорозі  знудило, і вона  вперто доводила, що це через відсутність талісманчику. І Улько Вадим ледь встиг до туалету, переївши тітки Ганиних смаколиків. Та то дрібниці!

Ми із інтересом мандрували найцікавішими місцями нашої столиці. Любку хотілося зробити купу світлин, але плівка була лише на 35 кадрів. Тому обирати потрібно було вдумливо.

–  А сфотографуйте нас із  Назаром! – підбігла до нас збуджена від вражень Ліна.

Кращі друзі обійнялися, і я слідкувала, як Любко наводить об’єктив камери на наших батьків. Стоп. Десь я вже таке бачила. Хлопчик і дівчинка. Кращі друзі. Стоять, обійнявшись. На їхніх вустах грає посмішка. Вони щасливі та трішки схвильовані одночасно. 

Наче в уповільненій зйомці Любко повернувся до мене. Він теж усе зрозумів. Ми перезирнулися. Клац! – і мій найкращий друг зробив кадр. Той, завдяки якому ми потрапили у минуле. Той, завдяки якому ми, можливо, зможемо потрапити назад, у майбутнє.

Далі враження від екскурсії у мене сумбурні та нечіткі. У голові повторювалася єдина думка: «ми можемо повернутися додому, тепер ми зможемо повернутися додому?»

Ліна та Назар намагалися нас із Любком розтормошити. Наші батьки не розуміли, чому у нас так різко змінився настрій.

Уже ввечері, по дорозі додому, Любко прошепотів мені на вухо:  «Завтра зранку йдемо здавати плівку». 

Я кивнула. На задньому сидінні тітка Ганя та Роман Янович щебетали, мов закохані пташечки, Христину знову нудило, а Вадим Улько обпився компоту. 

Додому від автобуса ми шли із тіткою Ганею. Проводжати нас визвався фізрук, пояснюючи це усе ж тими важкими торбами «мадемуазель». Хоча після нападу саранчі у обличчі школярів та вчителів, торби були такі, що їх могла нести і трирічна дитина. Та ми промовчали. Нехай вже!

Уже біля самого дому Роман Янович згадав, що йому потрібно купити одяг для племінника і запитав точну адресу ринку, де працює жінка. І точний час, коли вона починає свій робочий день.

Нас із Любком била нетерплячка. Як же хотілося скоріше розповісти усе Юрію Володимировичу! 

Та коли чоловік відчинив двері, він був немов грозова хмара.

–  Що таке, Юрчику? – сплеснула руками тітка Ганя.

–  Нічого-нічого, проходьте, – нещиро посміхнувся ЮВЕ.

 За вечерею він намагався бути веселим та життєрадісним, але йому це погано вдавалося.

–  Юрію Володимировичу! Ви розкажете нам, що сталося, чи як? – нарешті вибухнула я.

Вчитель замислився.

– Та нічого такого… Просто… Мене відсторонили від посади директора. Була перевірка. І краще вам у школу поки що не з’являтися, добре? Маргарита Романівна лютує…

–  Ой, Юрику, як же то це!

 –  Як це відсторонили? – ошелешено прошепотів Любко. 

–  Ми знайшли ту світлину! Ми усе виправимо! – не гаяла часу я. – Зможете завтра проявити плівку?

 

Кілька днів ми і носа не показували із квартири! Нам було наказано сидіти тишком і не відчиняти нікому двері.  І навіть я з цим не сперечалася. Юрій Володимирович відніс плівку у фотоательє і йому пообіцяли проявити її за кілька днів. А у школі нашу відсутність вчитель пояснював звичайною застудою.

 Кожного дня із роботи ЮВЕ повертався схвильований та нервовий. Бідкався, що Маргарита Романівна просто так нас у спокої не залишить. Тепер вона виконувала обов’язки директора. І вимагала у Юрія Володимировича пояснень щодо нашого перебування, погрожуючи міліцією. 

Та були і приємні новини: вчитель розповідав, що Христина дуже турбується за наше здоров’я і передає привіт. Та й Ліна із Назаром запитували, як наші справи. 

Кожного вечора ми із Любком лягали спати із надією, що наступного дня будемо вже вдома. У світі, де батьки старші за нас, а у кожного у кишені чи сумочці є мобільний.

 

У четвер ми прокинулись рано-вранці. ЮВЕ пообіцяв швиденько принести фото і повернутися. Раптом – стук у двері. Ми принишкли. 

–  Дітки,  це то я, ваша тітка Ганя! – залунало із-за дверей.

Ми із Любком кинулися відчиняти.

–  Ой мої любі, ой мої милі! Як то ваші справи?

Не встигли ми наговоритися із Ганною Володимирівною, як повернувся і ЮВЕ.

–  Ну як, усе добре? – зазираючи у очі вчителю, хвилювалася я.

– Так, – Юрій Володимирович витер чоло. Руки його тремтіли.  – Так. 

Вчитель розгорнув паперовий конверт та почав переглядати фото. Ось і ТА світлина. Я підстрибнула, намагаючись скоріше її вхопити. Начебто боялась, що вона могла зникнути, розчинитися у повітрі. 

– Не чіпай! – крикнув Любко. – Потрібно разом! 

– Ой, точно! – я ляснула рукою собі по лобі. 

– Ну що, мої любі, – тихо сказав ЮВЕ, – я бажаю вам удачі. Маю надію, що у майбутньому ми зустрінемося. 

 Юрій Володимирович шморгнув носом. 

–  Ви чудові діти. Кмітливі. Сильні. Сміливі.

– Юрію Володимировичу-у-у! – ми кинулися до вчителя у обійми.

– Бу-у-у-у-е-у-у-е! – рознеслося по квартирі.

Ми з Любком озирнулися. То тітка Ганя плакала навзрид.

– Ой, мої ви любі! А як би було файно, якщо б ви і на весілля залишилися! 

– На яке-таке весілля? – запитали ми хором.

– Ой! – гикнула жінка. – Я то той… Не встигла вам розповісти… Роман Янович… він файний мужчина… зробив мені пропозицію.

 І тітка Ганя зашарілася.

– Ганю! Ви ж тільки познайомилися! – отетерів ЮВЕ.

– Тітко Ганю, ми вас вітаємо! – кинулися ми до жінки.

– Будь ласка, не стискайте так сильно, – пробубнів Любко з-під руки Ганни Володимирівни.

– Вибач-вибач, дитятко. А тобі, Юрчику, скажу: то не важливо, скільки ми знайомі. Я відчуваю: ми як горщечок із кришечкою! 

Здавалося, таке порівняння Юрію Володимировичу усе пояснило. 

Коли усі наобіймалися, націлувалися, наплакалися і заспокоїлися, Юрій Володимирович протягнув нам світлину.

– Ну що, побачимося у майбутньому? Хай щастить!

Ми із Любомиром глибоко вдихнули і разом схопилися за  фотокартку. Я заплющила очі. Тиша. Тільки чутно, як сильно б’ється моє серце. Десять секунд… Двадцять… Хвилина… Нічого не відбувається. Я розплющила очі. На нас із Любком із очікуванням дивилися тітка Ганя та ЮВЕ. 

Я розчаровано видихнула. Ми із Любком почали обмацували світлину із усіх боків. 

– Усе достоту так, як і минулого разу? – всоте перепитав ЮВЕ.

– Начебто так…

Ми почали торкатися інших фотокарток. Марно. Світлини залишалися звичайними світлинами.

– Може, нам потрібно бути на тому самому місті, у моїй квартирі? – припустив Любко.

– А можливо, ви ще не виконали свою місію тут? – був інший варіант у ЮВЕ.

Ми із Любком були вкрай засмучені. Питань – тисячі, а відповідей – жодних.

Невже ми ніколи не повернемося до свого нормального життя і нам доведеться весь час переховуватися?

 

РОЗДІЛ 10

 

Через кілька днів вчитель прийшов додому вкрай знервованим. 

– Вони посварилися, – визнав Юрій Володимирович. – Назар і Ліна.

І ось що розповів. Після третього уроку в учительську влетіла Маргарита Романівна і почала розповідати які жахливі, нестерпні та противні діти у 8-Б. І що це він, Юрій Володимирович, винен, що так розпустив школярів. Ніхто не міг зрозуміти, що таке, аж поки Маргарита Романівна у ролях не почала переповідати, що сталося. 

Було практичне заняття з хімії. Діти із цікавістю змішували хімічні реактиви. І вона, Маргарита Романівна, тисячу, ні, мільйон разів повторювала учням, що потрібно бути обережними! Та ось Христина Манук’ян попросилась вийти. І вчителька їй дозволила. Вона що, не людина? Тим паче, її дратувало, коли у класі вже 15 хвилин хтось скиглить, що йому потрібно до туалету. І тут почалося. Коли Христина була біля парти Ліни Пихатько, то спіткнулася, і… упала на дівчинку. Розчин потрапив прямісінько на небесно-голубу блузу Ліни. Та закричала та миттєво схопилася із місця.

–  Це ти навмисно зробила! – шаленіла школярка.  – Що, помстилась мені за сукню?!

– Я випадково! – трусилася Христина. – Вибач, будь ласка. Здається, мені хтось поставив підніжку!

– Так я тобі і  повірила! З тобою і так ніхто не дружить, бо ти ябеда! А тепер я оголошую тобі бойкот!

Христина не стрималась і заплакала.

– Ліно, Христя не така, вона б не штурхала тебе навмисно! – втрутився Назар. – Чому ти її постійно ображаєш?

Моя мама кинула на друга нищівний погляд. – А, ось у тебе, Христю, і захисник знайшовся! Наречений! 

Ліна, схопивши наплічник і не зважаючи на шалені крики та погрози Маргарити Романівни, вилетіла із класу. І до кінця уроків  так і не з’явилася. Ось така історія.

 

–  Не думаю, що Христя зробила це навмисно, – сказала я.

– Я теж, – згодився Любко. 

    – Потрібно розібратися у цій історії, – додав ЮВЕ. – Адже, наскільки я розумію, саме після неї Ліна не спілкуватиметься із Назаром.

    – А через вчинки моєї мами мене не терпітиме Христина Арнольдівна, –  нарешті зрозуміла я.

– У вас є номер домашнього мого тата? –  запитав Любко у ЮВЕ.

– А мені потрібно поговорити з Христею, – вирішила я.

План дій розроблений, робота розподілена. Наша суперкоманда майбутнього готова до його втілення! Усе ж краще, ніж сидіти без діла!

Після телефонних перемовин вирішили зібратися у Назара вдома. Любомир про всяк випадок прихопив із собою фотокартку. Обережно поклав її  у конверт, а конверт у кишеню.

– Так, давайте  міркувати, – почав Любко, тільки-но ми згуртувалися. Заплакана Христя і засмучений Назар дивилися на Любомира з надією. –   Хто сидів навпроти чи позаду вас із Ліною, що міг поставити підніжку Христі?

– Яна Бондарчук сиділа позаду… Поряд із нею Костя Дорогань, але він не дістав би ногою аж до проходу між партами… А навпроти сидів Вадим Улько!  – згадував Знайло-старший.

– Та чого б він ставив мені підніжку, – заперечила Христя. – Він гарно до мене ставиться. 

– Ну, – зашарівся Назар, – я  й не думаю, що він зі зла. Ти йому просто той… як його… симпатична.

– Та що ти таке кажеш! – обурилась Христя. На її щоках з’явилися  червоні плями. – Нічого я йому не симпатична! 

Раптом задзвонив телефон. Ми підскочили від несподіванки.

– Так, – підняв трубку Назар. – А, це ти, привіт! – і хлопець почав випучувати очі  і робити дивні рухи руками. – Христя? … Е…Так, у мене! Зараз.

– Вадим! Вадим телефонує! – шепотів із такою радістю, наче йому повідомили, що він виграв Всеукраїнську олімпіаду з фізики. – Христя, йди сюди!

– Я боюсь! – закрила руками очі дівчинка.

– Та чого ти! Раптом що, я йому як відповім… Мало не здасться! – пообіцяла я і приклала вухо до зворотної сторони слухавки.

– Алло, Христю?

– Так…

– Це я, Вадим… 

Христина мовчала.

– Ну, Улько.

–  Так…

–  Той… Я хотів тобі сказати… Ти слухаєш?

– Слухаю…

– Я телефонував до тебе, а твоя мама сказала що ти у Назара.

– Так, правду сказала.

– А що ви там робите? – насторожено запитав хлопець.

Христина знову почервоніла. 

– Та так, нічого, гуляємо. Тут і Любко, і Ореста…

– А хіба вони не хворі? – здивувався Улько.

– Та їм начебто краще. То чого ти телефонував? – прошелестіла дівчинка.

– Христю… Вибач, будь ласка… Це я тобі поставив підніжку. 

–  Нащо?! – розгубилася дівчинка. – Таку підлянку мені влаштував!

– Я так невдало пожартував. Просто ти… мені подобаєшся. Я так хотів звернути на себе увагу. А признатися на уроці злякався. Ти сама знаєш, що Маргарита Романівна б мені тоді зробила!

–  А боягузом, значить, бути краще! – розлютилась Христина.

– Ні, звичайно… Тепер я тобі вже ніколи не подобатимусь, після того, що накоїв!

Дівчинка мовчала. 

– Христю? – жалісливо протягнув однокласник.

– Я на тебе не сердитимусь при умові, що ти негайно усе поясниш Ліні!

– Д-д-добре. Зараз же  їй розповім. А ми… тоді зможемо на наступному тижні піти разом погуляти?

– Не знаю. Потім поговоримо, – відповіла дівчинка, зиркаючи на Любка.

Через кілька хвилин Улько перетелефонував знову. Виявилось, Ліна після уроків ще не повернулася додому. І її рідні за неї хвилювалися. Вони думали, що донька після уроків гуляє, як і завжди, із кращим другом, Назаром. Але Вадим пробовкався про сварку і батьки Ліни тепер собі місця не знаходять!

Я переповіла розмову друзям. Вони миттю схопились на ноги. 

– Йдемо шукати Ліну?

– Звичайно, йдемо!

– От дурний цей Вадим, – бурчала я, одягаючи куртку. – То підніжку ставить, то таємниці розбовкує.

– Ти з нами? – запитав Любомир Христину.

Здається, дівчина вагалася. Нервово смикала кінчик свого рудого волосся. – З вами! –  нарешті визначилась.

Ми із Любком зовсім забули, що нам не бажано показуватися на людях. Але зараз це було не дуже важливим.

 

Вже годину ми блукали містечком. Школа, парк, магазини, книгарні – Ліни ніде не було. Мені стало трошки страшно. А раптом трапилося щось лихе? Але я гнала такі думки якомога далі. І раптом мені прийшла у голову одна ідея. Еврика!

– Мені здається, я знаю, де вона може бути! – гукнула друзям і побігла до стадіону. 

Ліна сиділа на лаві, підібгавши під себе ноги. Побачивши нас, вона роззявила рота від здивування.

– Чого ви сюди припхалися?! Відчепіться від мене!

– А стадіон твоя власність, чи як ? – вдавано байдуже запитала я і вмостилася біля Ліни. 

– Ну й сиди, мені  однаково, – пробурчала дівчинка, зиркаючи то на мене, то на Назара із Христиною.  

– Твої батьки хвилюються. Вони знають, що ти зараз не з Назаром. 

– Це ти їм сказала?! – розлютилась моя мама.

– Ні, Вадим Улько. І це він поставив підніжку Христі. Він сам зізнався.

– Ну, я йому…

– Годі! Може досить вже на людей кидатися?!

Ліна люто на мене зиркнула, але прикусила губу.

– Ну все, ви мене знайшли, можете розходитися! – сказала таким тоном, що сперечатися було страшно. – Ви чуєте, що я сказала?! – додала, коли на її наказ ніяк не відреагували. – Я просто хочу поговорити наодинці із Орестою! Зрозуміло-о-о?!

Я ледь не гикнула із подиву, але вчасно втрималась. Ми залишились вдвох. Деякий час мовчали.

– Ви справді мене шукали, бо вам не байдуже? – нарешті обізвалась мама.

– Ага.

– А  правда Улько Христі підніжку поставив?

– Так. Ти чому постійно Христину ображаєш? Досі за ту трійку хвилюєшся?!

–  Чому та чому! А тому! Бо вона… мені здається… Назару подобається! А я.. нікому не подобаюсь! Усі називають мене хлопчаком через мої захоплення: спортивні змагання, футбол… Усе! Не збираюсь я більше у нього грати!

Я округлила очі.

– Ти круто граєш, і я тебе знаєш як за це поважаю! А якщо б Назару подобалась Христя, він зараз прогулювався б із нею за руку парком, а не тинявся містом, шукаючи тебе! 

– Так? – задумалась Ліна. – Ну, не знаю.

–  А скільки насмішок Христина витримала від тебе! І все ж пішла на пошуки разом з нами!

Кілька хвилин мама мовчала. Потім мовила тихо:

–  Це мені потрібно перед Христею вибачитися, так?

– Дійшло, нарешті! – вдавано закотила очі я. 

Ліна попросила пробачення у Христі. І у Назара. Ну, за компанію, і у нас із Любком.  І усі її пробачили. Образа – таке гидке почуття, що краще його за плечима не носити. Це усі розуміли. Ми повернулися до Назара додому. Ліна забігла на кілька хвилин до батьків, сказати щоб не хвилювалися. Але вони, звичайно, і хвилювалися, і сердилися, і кричали, і погрожували домашнім арештом, і раділи що усе добре. Ну, як звичайнісінькі батьки.

Потім Христина пішла додому. На прощання вона обійняла кожного і сказала, що ми її найкращі друзі. Усе таки класна вона, Христина Арнольдівна!  

Тільки Назар зачинив двері, як знову обізвався телефон. 

– Напевно, Улько, – піднялась я із канапи. – Він же не знає, що усе вже норм.

– Алло? 

– Оресто? – залунав схвильований голос ЮВЕ. – Слухай уважно: у мене тільки що був міліцейський обшук!  На чолі із Маргаритою Романівною! Вони повернуться, тільки підпишуть ордер на мій арешт! Та можуть навідатися і до Назара додому! Прошу, поспішіть! Спробуйте повернутися назад, у майбутнє!

– Я зрозуміла! Дякую вам! Ми вас любимо! 

У слухавці залунали короткі гудки. Я не знала що робити. Усі думки змішалися. Запитай мене зараз скільки буде 2*2, і я не відповім, чесне слово!

– Любко! Скоро тут буде поліція! Через нас!

Любомир сполотнів.

– Яка поліція? Ви жартуєте? – не зрозумів Назар.

– Що ви вже накоїли? –  спокійно запитала Ліна.

– Немає часу пояснювати! Любомире, давай фото!

Раптом рознісся звук, наче у під’їзді щось вибухнуло. А потім…

– Увага! Увага! Це міліція! Відчиніть негайно двері! – почули ми  підсилений гучномовцем голос.

– Що це таке? Поясніть! – кричав наляканий Назар.

– Круто! Ви прибульці, так ? Я відразу відчула, що з вами щось не те! – перекрикувала усіх Ліна. 

– Ми не прибульці! Ми ваші друзі! З майбутнього! – відчайдушно лементувала я.

Любомир тримав світлину, руки його дрібно тряслися.

– Із майбутнього? А із якого року? А можна із вами? – засипали питаннями нас друзі.

– Увага! Увага! Якщо ви негайно не відчините – ми будемо змушені  зламати двері! – долинало до нас. 

– Ви будете у майбутньому! Усе буде добре! Хапайся, Оресто! – прокричав Любко.

Але я вагалася. Можливо, варто залишитися? Пояснити щось Ліні і Назару? Розказати про майбутнє? 

Раптом зірвалася бомба. Принаймні, мені так здалося. І у кімнату ввірвалася Маргарита Романівна. А за нею поліціянти зі зброєю у руках. 

– Ось вони! – заверещала вчителька і тицьнула у нас своїм коротким пальцем.

Я подивилася на Ліну і підморгнула їй. І схопилася за фото. 

 

РОЗДІЛ 11

 

Біле світло. Багато білого світла. Мені добре і затишно. Золотаві іскорки обліпили мене, немов сніг зимою. Поряд  у такому ж сяйві Любомир. Я йому хочу щось сказати, але сил зовсім немає. Так хочеться спати… Раптом мене пройняло холодним повітрям. Я розплющила очі.

Мене дрібно трусило. Кілька хвилин я не могла зрозуміти, де я й хто.

– От, сопливий бурундук, що ж це за капець! – почула я поряд.

– Любко, ти лаєшся?! Я у шоці!

– А я у шоці що ти у шоці лише від цього! – пробурчав Любомир.

Я сиділа на підлозі. Біля мене був мій телефон. Не кнопковий і не домашній. Смартфон. На стіні висіла плазма. Квартира Любка. Така, якою я її пам’ятаю.  

Я схопила мобілку. Поглянула на дату на екрані: 5 листопада 2019 року. Що це виходить? Ми повернулися у той самий день, коли й зникли?

Раптом ми почули, як провертається ключ у замковій шпарині. Ми із Любомиром схопилися на ноги. Налякані, стривожені, готові до будь-чого. 

До кімнати зайшов усміхнений Назар. Ну, тобто, Назар Сергійович. Дорослий, трішки виснажений, із щетиною на обличчі. 

– О, привіт, Оресто! Відпочиваєте? 

Ми змогли тільки кивнути. Батько Любка окинув поглядом кімнату.

–  А що тут сталося, чому такий безлад?

– Ми… ми шукали… для шкільного проекту, – затинався Любко.

–  Ну, тоді приберіть за собою. А я поки зготую щось смачненьке. До речі, завтра влаштовуємо спільну вечерю. Ми із Любком і ти із Ліною, Оресто. 

–  Із Ліною? Моєю мамою? – із острахом запитала я.

Назар Сергійович дивився на нас так, немов вперше бачив. 

– Ну так, Оресточко. А що?

– Та нічого…

– Ви якісь дивні сьогодні, – завважив Знайло-старший. – Важкий день у школі?

– Н-н-н-ні.

– Ну, відпочивайте, я сам усе зроблю, – сказав чоловік. – Точно все гаразд?

– Т-та-ак, – закивали ми.

Назар Сергійович ще раз уважно на нас поглянув і залишив  у спокої.

– Ходімо тепер до мене, – прошепотіла я на вухо Любомиру.

– Ти не хочеш сама?

– Ні… боюся, – ледь вичавила із себе.  

І ми пішли разом. Знову хаос думок. Що ми із Любком змінили? А раптом ми із мамою тепер мешкаємо зовсім у іншому місці? А що, як тато і мама знову разом? А якщо ми із Любком стали якісь інші, не такі як були раніше?

Двері нам відкрила моя мама. Така ж, як і раніше. І у той же час – зовсім інша. Вираз її обличчя був розслаблений та привітний. Зникла зморшка біля вуст. Натомість з’явилось кілька нових зморщечок біля очей. Замість ділового костюму на мамі був м’який вовняний светр та джинси. А найголовніше – зачіска! Де подівся пучок, із якого зась вибитися хоч одній волосинці?  М’які локони спадали Ліні на плечі.

– О, заходьте, любі, – радо вітала нас мама. Ми із Любком несміливо переступили поріг квартири.

– Зробити вам чаю? Я щойно кексик із духової печі вийняла. Ще гарячий!

 

Ми поплентались на кухню. Квартира начебто не змінилася. Це заспокоювало.

– Ну що, як там у школі справи? Христина Арнольдівна привіт передавала?

– Е-е-е? Та ні, начебто у школу тебе не викликала, – не зрозуміла питання я.

–  Нащо ж їй мене викликати, ми тільки на минулому тижні каву разом пили, – засміялась мама, поклавши нам величезні шматки шоколадного кексу.

– Му-гум, –  ми із Любком швиденько наминали солодощі.

– Мої ви бідашки, зголодніли у школі!

– Ліно Миколаївно, – обережно почав Любомир. – А як ваша робота? Що нового?

– Вчора здали новий випуск журналу у друк, тепер кілька днів відпочинку – і усе знову! До речі, Оресточко! Із новим випуском ти мені допоможеш. Потрібно знайти у Інстаграм сторінки футболістів збірної України. Добре?

– Добре... А як же твій бізнес? Салон краси?

– Який салон? Ти хочеш підстригтися? – не зрозуміла мама.

– Та ні! Твій салон. Де ти власниця.

– Доню, усе добре? – мама ніжно торкнулась рукою мого чола. – Ти не захворіла? 

– То їй просто страшний сон наснився! – знайшовся Любко. І це було схоже на правду. 

 

Перед вечерею мені захотілося вийти на пробіжку. Любко залишився вдома вчити уроки. Я одяглася, поклала у наплічник телефон із навушниками та попрямувала до стадіону. 

Прохолодний вітер в обличчя, музика, рух – усе це мене заспокоювало та впорядковувало думки. Коло за колом, коло за колом… Аж раптом хтось став у мене на дорозі. 

– Ой! – із розгону зіштовхнулася я із огрядною фігурою. 

– Орестко, я не хотів тебе налякати, – пробурмотіла постать, допомагаючи мені піднятись.

– Бурмило?! Ти взагалі вже, чи що?! Не бачив, що я біжу?!

– Та бачив… Я тебе гукав-гукав, а ти у навушниках… Не чула…

– То що ти хочеш?! Гроші у мене відібрати?! Як у малих?!

– Та ні, я таким вже не займаюся… Ти вибач, Орестко, що Антон із Олегом на тебе тоді накинулись. Я їм того… дав прочухана…

– Ти собі дай прочухана! То що ти хотів?!

– Може сядемо на лаву спочатку?

– Ще чого! Кажи скоріш!

– Орестко, – зам’явся Вовка. – Я хотів попросити тебе стати моїм тренером. 

– Що-о-о?!

– Я схуднути давно хочу… А ти он яка спортивна! Будемо бігати разом, розкажеш як правильно вправи робити… 

– Ти з дуба впав?! Чого я маю тобі допомагати?! Йди геть!  

Я  знову одягла навушники та почала бігти. Серце гупало десь аж у вухах. Ти диви, чого захотів! Тренером! Хай шукає тренера деінде! Але чому йому взагалі закортіло почати займатися спортом? 

Коли я пробігла коло, Бурмило сидів на лаві. Я нишком глипнула на нього. Здається, із моменту нашої останньої зустрічі він ще потовстішав. А вираз обличчя став добрішим, чи то так здається?! А раптом він теж змінився? Може й справді він вже не той Вовка, що забирав у малих гроші?!  

Я пробігла ще коло. Бурмило закам’янів на лаві, опустивши вниз голову. – Бурмило! – гаркнула так, аж відлуння пішло стадіоном.

– Га?! – глянув на мене очима кота зі «Шреку».

– Може я тобі й допоможу, якщо пообіцяєш малих захищати, а не дріб’язок у них цупити!

– Обіцяю! Зуб даю! 

– Будеш захищати усіх, кому потрібна допомога, зрозумів?

– Що ж тут не зрозумілого!

– Ну, подивимось!

Широченне обличчя Вовки розпливлося у посмішці.

–  То ти ще довго будеш на цій лаві сидіти?! – прикинулася роздратованою я.

– А що таке? – не зрозумів хлопець.

– Що таке, що таке! Перше тренування розпочинається саме зараз! 

 

Наступного дня ми із Любомиром пішли до школи.  По дорозі зустріли Шалену Маргаритку. Побачивши нас, вона несамовито заволала і щодуху припустилася втікати.

– Б-р-р, – зіщулився Любомир. –  Когось вона мені нагадує… Але кого…

Я почала згадувати усі плітки, які чула про жінку. Викладала хімію у школі… Зустріла прибульців… Здичавіла… Та це ж…

– Маргарита Романівна! – одночасно вигукнули ми із Любком.

На сходах школи ми із Любомиром крадькома потисли один одному мізинці і пообіцяли писати, раптом що. Як усе таки круто, коли є мобілка!

Перший урок – українська мова та література. Та це просто диво якесь! Христина Арнольдівна теж змінилася! Жінка була одягнена у  костюм глибокого синього кольору, який так круто контрастував із  рудим волоссям. Усміхнена, легка, щаслива! У мене щелепа від подиву відвисла! 

– Манук’ян завжди така привітна? – тихенько запитала я у сусідки по парті.

– Хто така Манук’ян?

– Ну, Христина Арнольдівна!

– Так її прізвище Улько. Ти щось наплутала! – роздратована відповіла однокласниця.

Улько? Так прізвище Вадима, однокласника Христі… Який поставив їй підніжку! Чи це просто збіг? Хай там як, а незлецьки так все змінилося!

Після уроку вчителька попросила мене допомогти віднести їй зошити в учительську. Хоч купка була зовсім легка, вона б і сама з цим завданням впоралася.

– Як  там мама? Давненько їй не телефонувала, – сказала Христина Арнольдівна по дорозі до кабінету.

– Добре… Новим випуском журналу переймається.

– Ну, Оресточко, головним редактором спортивного глянцю бути не так  і легко! Передавай їй привіт! І, запрошую вас до себе на дівочі посиденьки! 

 

Після  уроків ми із Любком домовились піти до кабінету фізики. ЮВЕ сидів за столом і заповнював журнали.

– Можна, Юрію Володимировичу? – запитав Любко.

– Звичайно, діти, проходьте, – запросив нас вчитель. – Щось сталося?

– Та ні… Ми  хотіли сказати… Що повернулися…

– Повернулися? – ЮВЕ уважно розглядав наші обличчя.

– Із майбутнього, – боязко промовив Любко.

Вчитель встав, закрив двері кабінету. І розплився в посмішці. 

– А я все думав, коли ж це трапиться! У вас усе добре? Вдалося?

– Начебто так. Але усе це так дивно, – знизала плечима я.

–  Дуже дивно, – згодився вчитель.  – Але й дивовижно. Хіба можна пояснити такі чудеса законами фізики? Ганя теж переживала, їй так хотілося скоріше запросити вас у гості! Ви ж її тепер пам’ятаєте? 

– Звичайно пам’ятаємо! Як тітку Ганю можна забути?! – підтвердили ми із Любком. 

– От і добре! Запрошую вас у гості! Зберемося усі разом!

Потім ми запитали Юрія Володимировича про фотоапарат. Ну, той, яким була зроблена чарівна світлина. Вчитель зізнався, що камера лежить у нього на антресолі. І позбутися її ЮВЕ не може – а раптом колись ще знадобиться? І світлини робити не ризикує.

Нам із Любком стало цікаво, що ж сталося після того, як ми зникли на очах у однокласників та поліції? Виявляється, саме після того випадку Маргарита Романівна стала «трохи не при собі» і її звільнили, а поліціянти, які проводили обшук, власноруч написали заяви на звільнення. Мовляв, не витримують такої стресової роботи.

Ніхто не міг повірити у те, що бачив на власні очі. Тому і Юрію Володимировичу звинувачень не висували. Звичайно, на посаді директора вчителя не поновили, але ЮВЕ не засмучувався. За його словами, він отримав набагато більше, ніж втратив. Усім, хто запитував, де ж ми поділися, Юрій Володимирович відповідав, що повернулися у Вінницю до батьків. 

Лише Ліна і Назар знали правду. Наше зникнення їх зовсім не злякало. ЮВЕ говорив з ними тоді. Друзі сказали, що вірять у дива і знають, що обов’язково з нами ще зустрінуться! І, пообіцяли назвати своїх дітей у честь їхніх друзів із майбутнього. Ось така історія.

Ми із Юрієм Володимировичем намагалися зрозуміти, чим пояснити магічні властивості ТІЄЇ світлини. Адже інші фотокартки не мали такого ефекту! Сперечались ми довго. Але зійшлися на думці, що кожна світлина, зроблена у момент справжнього щастя, є  чарівною. 

 

Ввечері ми з мамою пішли до Знайлів. Ліна і Назар поводили себе як найкращі друзі, постійно згадувати смішні моменти із дитячих років. Ми із Любком підморгували одне одному, постійно посміхалися та обпивалися лимонадом. 

Потім наші батьки пили каву, а ми із другом переглядали стрічку інста-новин у моєму телефоні. Раптом Назар Сергійович мовив:

– О! Діти! А знаєте, що я згадав? Ви ж ніколи не бачили наших із Ліною спільних світлин із дитинства!

Ми із Любомиром приросли до канапи і не могли вимовити ні слова.

– Точно, Назаре! Неси скоріше фотоальбом! – усміхнулася моя мама. – Я там така кумедна!

Назар Сергійович уже піднімався із канапи, як ми із Любомиром отямилися. 

–   Ні-і-і-і-і!!! – в один голос закричали ми і схопилися на ноги. 

 

Кінець

Категория

Вторая премия
Поделиться в сетях: