•   +38 (048) 777-60-68
  • +38 (095) 638-61-79

Победители 2020

Нина Корец, г. Шацк, Волынская область. «Втеча Хрумтика й Жоржетти»

Нина Корец, г. Шацк, Волынская область. «Втеча Хрумтика й Жоржетти»

Втеча Хрумтика й Жоржетти 

 

Літо, безперечно, – крута пора. Однак його настання Жоржетта панічно боялась. Адже закінчувалися уроки, а разом з ними і звичне життя. Попереду на неї чекали цілісінькі канікули в селі, куди забере її Ліза – смішне руде дівчисько з 9-Б. Жоржетта вже навіть встигла похвалитися радісною новиною перед Хрумтиком, однак той злякано пропищав:

– Ти що, яке село?! Там завжди ріжуть свиней! Живою звідти ти не повернешся!

Жортетта округлила очі й почала було опиратися:

– Навіщо ти так? Ліза дуже мила дівчина. Все найсмачніше завжди для мене приносить...

– Та, можливо, Ліза тут і ні до чого. Може, вона не знає, що тебе вирішать зарізати. Настійливо не раджу самій наражатись на небезпеку, – вперто стояв на своєму Хрумтик.

Жоржетта не не жарт сполохалась: залишатись у  школі на цілісіньке літо під наглядом технічки баби Валі – те саме, що лягати під ніж. Люто розмахуючи шваброю перед її носом, вона недвозначно проявляла істинні почуття до всіх живих тваринок.

– Так що ж мені робити? – неабияк  розхвилювалася свинка.

–  Що, що... Треба робити звідси ноги, – впевнено порадив Хрумтик і за звичкою поправив свої окуляри.

 

Як ви вже зрозуміли, Жоржетта – маленька свиня. Гарненька, руденька з білими латочками на грудях та мордочці. А ще вона не звичайна свиня, а морська. Оселилася в живому куточку восени й жила собі горя не знаючи весь навчальний рік. І навіть не здогадувалась, що на неї чекає підступне літо з порожньою школою й не дуже доброю технічкою бабою Валею. Або Лізине село, де ріжуть свиней. Ото вже є з чого вибрати...  

Та в Жортжетти був мудрий друг (недаремно ж він в окулярах) Хрумтик. На вигляд звичайнісіньке сіре мишеня, але воно набралося розуму в стінах рідної школи, уважно слухаючи уроки старшокласників і примудрившись жити тут абсолютно непоміченим. 

Окрім нього, мишей у школі зроду не водилося. Всі ці євроремонти з купою пластику, металопрофілю та іншого, неприємного на слух і особливо на смак,  були несприятливими для мишиного світу. Однак Хрумтик вибудував собі досить комфортні умови проживання, а головне – строго дотримувався правил: активне життя тільки вночі. Тоді можна було добряче розгулятись. Хочеш – в крутий спортзал на новенькі тренажери, хочеш – в корпус їдальні чи малої школи, де  шухляди парт і шафок наповнені залишками солодощів, що так полюбляють малюки. А хочеш – в поважний кабінет директора, де цікаво пробігтись велетенським шкіряним диваном, який чомусь завжди холодний на дотик. А ще там можна вмоститися на зручному кріслі, погасати по ньому, або навіть спробувати на смак шматочок цієї прохолоди, з якої воно зроблене. Мудрий Хрумтик вмів лишати сліди в абсолютно непомітному місці. Ще в директорській завжди незворушно лежала його улюблена енциклопедія, й мишеняті закралась думка, що крім нього більше ніхто не черпає з неї знань. Обкладинка книги була блідо-блакитного кольору і дуже пасувала до таких же стін. А штори, в яких любив ховатися Хрумтик, були більш насичені і неймовірно теплі. Цей кабінет Хрумтику подобався. Можливо і він, коли перетвориться з малого непосидючого мишенятка у велику поважну мишу, теж буде працювати директором у мишачій школі. Бо мати такий кабінет  – дуже хороша перспектива.

«А як же Хрумтик міг рухатися по школі?» – запитаєте ви. Уся справа в його окулярах. Адже вони були чарівні. Ще давно, коли його сім’я мешкала в тісній нірці під квартирою, в якій раптом появилось страхітливе пухнасте створіння, бабуся сказала:

– Хрумтику, пора тобі відправлятися в доросле життя.

– Ти що, ба, я ще зовсім малий, – опиралось мишеня, бо слова «доросле життя» були для нього незрозумілими й лячними.

– Але якщо ти залишишся, то точно вже не зростеш. Кіт Маркіз тут з’явився невипадково, – повчала бабця Сивета.

От саме тоді вона й подарувала улюбленому онуку окуляри, в яких він міг безперешкодно проходити будь-що: двері, стіни  і навіть водойму.

– А де ти взяла таке диво? І чому раніше ніколи не показувала? – допитувався Хрумтик.

– Всьому свій час. От він і настав – твій зірковий час. Ці окуляри в нашій родині передаються споконвічно через покоління від найстаршого до найменшого, – баба Сивета важко зітхнула й продовжила, – ти теж маєш їх подарувати наймолодшому онуку чи онучці. 

– А хіба бувають миші в окулярах, ба? – не вгавав малий.

– На світі, Хрумтику, буває все, що хочеш. Будь мудрим і розважливим. Бережи цю таємницю. Інакше чарівні скельця перетворяться на звичайні. Біжи!  – і, не приховуючи сліз, начепила подарунок йому на ніс й випхнула через стіну у великий незнаний світ.

Отак згодом і з’явилось у школі мудре мишеня. Бо тільки-но одягались окуляри, як Хрумтик відразу робився поважним. А школа – саме те місце, де можна набратися неабиякого розуму. 

Мишеня кілька разів навідувалось у дім, в якому народилось, однак крім хитрющого Маркіза, який, здається, виріс аж удвічі, нікого там не застало. Ані бабусі, ні мами, ні братів з сестрами. Отож і прийшлось потоваришувати з свинею. Як-не-як – компанія. 

Жоржетта дуже раділа цій дружбі. Бо з неговірким папугою чи задерикуватою ящіркою з живого куточку особливо не надружишся. А Хрумтик – те, що треба. І кмітливий, і розумний, і начитаний, і якийсь незвичайний. Он як з’являється ніби невідомо звідки. Але коли вона його про це запитувала, він завжди здивовано знизував плечима й говорив одне й теж:

– Тобі здалось.

 

Тікати зі школи вирішили вночі.  Хрумтик заздалегідь умудрився дістати ліхтарик, припас цілу корзину харчів і з’явився перед Жоржеттою ніби з-під землі, аж ящірка  Вертихвістка голосно зойкнула, й навіть завжди байдужий папуга Мовчун здивовано крутнув головою. Свиня звикла до таких несподіваних візитів друга, тож просто хмикнула. 

– Готова? – коротко уточнило мишеня.

Жоржетта в знак згоди радісно запищала, аж Вертихвістка демонстративно затулила вуха. 

– Прощай, моя хатко, – сумно прошептала, оглядаючи свій картонний дім. Затишна вітальня, завжди наповнена смаколиками їдальня і навіть невеличкий туалет – ну справжній тобі палац, майстерно зроблений школярами.

– Пішли, Жоржетто. Не хвилюйся, влітку переночувати можна під кожним кущем, – заспокоїв Хрумтик.

Свиня крадькома змахнула непрохану сльозу і взялась за простягнуту руку друга.  І тут раптом до неї дійшло, що вікна і двері повсюду зачинені.

– А як же ми виберемося звідси? – здивовано спитала, зойкнувши при цьому.

– Це я беру на себе. А ти просто міцно тримай мою долоню і заплющ очі, – порадило мишеня.

– А навіщо закривати очі, й так темно, аж лячно, – знову запищала Жоржетта.

– Зі мною не варто боятись, але потрібно слухатися, – твердо додав Хрумтик з наказовими нотками в голосі.

– Ой, який ти в мене розумний, – засміялася Жоржетта, проте закрила очі.

– Раз, два, три... – лічив Хрумтик. – Дивись.

Свиня побачила величезний простір. Безмежне небо з ледь-ледь жевріючими зірочками, про які чула від дітей – оце краса! Дерева своїми  велетенськими кронами теж зазирали увись. Вулиця, що вела у неосяжну  далечінь, гігантські будинки і двоє друзів, які на цьому фоні здавались надзвичайно крихітними. І Жоржетта завищала з переляку.

– Тихо! Це тобі не школа, де можна кричати скільки завгодно. Тут купа всіляких небезпек, так що поводитися треба обережно, – повчав Хрумтик.

– Вибач, просто все так несподівано. А як, до речі, ми все-таки вибралися зі школи?

– Нормально вибралися. Пішли, – коротко додав Хрумтик і впевнено ступив у темінь.

Жоржетта побігла слідом.

  

– Баб Валь, ну що ви зробили з нашою Жоржеттою? – слізно допитувалася Ліза Левак (та сама руда, про яку вже згадувалось).

Вона прийшла в школу з надією  забрати миле створіння додому на свіженькі кабачки та огірочки й різні городні смаколики.

– Далась мені ваша свиня. Я її навіть пальцем не чіпала. Вчора мила підлогу в кабінеті, так вона точно була, вищала до мене, як навіжена. Такого не забудеш. Звідкіля мені знати, де вона поділась?  Мо’, в кутку якому заховалась? Та не реви ти, як першокласниця. Ще, дивись, знайдеться.

І обоє кинулися на пошуки пропажі. Нахаба-ящірка шкірила зуби, а папуга байдуже спостерігав за дійством.

– Теж мені живий куточок, – не вгавала технічка, – папуга – один, глянь, який сумний, ящірка – самотня, знахабіла до решти, свиня теж без пари. Де ж таке видано, щоб звірі наодинці жили? Купили б до неї красеня свинтуса, тоді б точно не пропала.

Кабінет вже увесь перевернутий, а від Жоржетти й сліду не видно.  Бо він, її слід, був далеко за межами недавньої картонної домівки, до якої буквально на кілька годин не встигла Ліза.

Ех, якби дівчина знала, то обов’язково відговорила б свою підопічну від такого, бо морські свині так запросто вулицями міста не гуляють, хай воно навіть і невелике.

Тим часом Жоржетта з Хрумтиком вмостилися снідати. Під лопухами, які розкинули велетенське листя врізнобіч, тварини були як у сховку. Насолоджувалися хто чим: свиночка апетитно наминала морквину, а мишеня гризло шматочок хліба. 

Після закінчення трапези Хрумтик спив краплини роси на  лопуховому листі, доки ще сонце не висушило їх до кінця й бадьоро мовив:

– Рушаймо далі.

– Могли б ще хвильку поніжитися в  сонячних промінцях... – почала було перечити Жоржетта.

– Пора  тобі почати знайомство зі світом, – відказав їй на те Хрумтик й, зібравши свої речі, визирнув з лопухів. – Чисто. Ніяких загроз не бачу.

Друзі обережно рушили узбіччям дороги. Просувалися самісіньким краєчком, щоб не привертати  зайвої уваги .

Та не встигли пройти кілька хвилин, як почули несамовитий крик, що лунав з автівки поруч. Там сидів малий років трьох-чотирьох і немилосердно горланив так, що,  здавалось, шибки з автівки повилітають. А його мама (судячи з безпорадного  вигляду й наростаючої істерики) безуспішно намагалася добратись до нього. Вже й перехожі, що швидко назбиралися поруч, підливали олії у вогонь, голосно теревенячи, що не можна лишати ключі в машині, а дитину тим паче.

Жоржетта не встигла й кліпнути оком,  як залишилася одна, без Хрумтика. Його сіренький хвостик швидко майнув за легковиком і визирнув у салоні. Звичайно ж, маленьке мишеня не помітив ніхто, крім неї. Ось воно крутнулось біля малого, який узявся верещати ще голосніше – і двері відкриті. Поки здивована мама простягала до сина руки, Хрумтик вже знову був біля свинки, яка від здивування забула закрити рота.  

– І як ти це зробив? – запитала, оговтавшись.

– Та нічого складного, добрі справи завжди легко творити, – відповіло мишеня, загадково усміхнувшись.

– Ой, я б так не змогла ніколи. Мало не завищала з переляку, як побачила тебе біля малого.

– Він теж мене помітив, – додав Хрумтик.

– Це я зрозуміла з його реву. Добре, що інші тебе не побачили.

– Та їм було не до мене. Пішли далі, нічого тут стирчати, – й Хрумтик закрокував узбіччям.

– А куди ми прямуємо? – запитала Жоржетта.

– Куди шлях ляже. Спішити нам не потрібно, все літо попереду, – пролунала невизначена відповідь.

 

По обіді позасмагали на сонці, полягавши на траві у парку. Вже мало й не поснули, але якесь надто пильне дівча порушило їх спокій, помітивши Жоржетту:

– Мамо, мааам, глянь, там якась чудна тваринка, руда, наче білка, але це точно не вона.

І поки мама дівчинки хотіла допомогти їй у визначенні невідомої особини, від друзів й сліду не залишилось.

– Може, нам залізти на дерево, щоб побути у спокої? – подала ідею свинка.

– Та можна було б, але я ще зроду не бачив свиней, які лазять по деревах, – насмішливо проказав Хрумтик.

– Я теж не бачила мишей, які розуміються  в автомобілях, – ображено кинула Жоржетта.

– Не забувай, яку розширену програму я проходжу в школі. Плюс ігри на компі й смартфоні...

Свинка перебила:

– А мене таке не цікавить. Коли буде щось потрібно, то просто спитаю  у тебе.

– Завжди радий допомогти, – протараторив  скоромовкою Хрумтик.

– За що я тебе люблю! – радісно вигукнула Жоржетта, швиденько роззирнувись, чи не накликала знову когось своїм шумом.

Вирішили в парку лишитися на ніч.  Хрумтик  знайшов в траві нірку, однак свинка як не намагалася залізти туди, це їй не вдалося. Тож їжу  перенесли стараннями  миші у місце її нічлігу, а потім Жоржетта накинула  спорожнілу корзину  на себе.

Прийдешній вечір тихенько загасив денне  світло й увімкнув на небі чарівні зіркові ліхтарики, що час від часу мерехтіли і пробивались крізь дірчасте плетіння корзини. Свинка, усміхаючись, поринула в  сон.

Ранок прочинив двері у новий день.  Друзі з цікавістю спостерігали за життям парку. Ледь-ледь поскрипували верхівки сосен, перешіптуючись з вітерцем, птахи перегукувались між собою, мурашки, як завжди, метушливо працювали, метелики пурхали з квітки на квітку, гриби тихенько підростали під деревами. 

Тільки-но друзі зібралися поділитися сновидіннями, як раптом почули пронизливий крик сороки, що принесла на хвості новину і спішно хотіла розповісти її жителям паркового царства. Жоржетта з Хрумтиком зачудовано спостерігали за нею. Сосни на мить перестали скрипіти, мурашки метушитись, птахи замовкли, і навіть метелики склали прекрасні крильця, а квіти ще вище підняли голівки до білобокої  гості.

– Чек-чек, чек-чек, чек-чек! — тріщала пліткарка.

Ворона роз’яснила:

  – Кар-кар, вкрала, вкрала, вкрала!

Сойка перелякано зойкнула: 

  – Чжее-чжее, чуже-чуже? 

– Так-так, так-так! – переконливо підтвердив дятел і постукав в дупло до білочки, щоб вона визирнула й теж була в курсі паркових новин.

Одуд захитав головою:

– Ут-ут-ут, лихо тут! 

– Сі-сінь-сіррзь, скрізь-скрізь-скрізь! – тихенько додали  синички.

Дрозд запропонував викинути крадене:

– Фітью-фітью-фітью!

  Омелюх відверто засміявся:

  – Кхі-кхі, кхі-кхі! 

  – Спірідон-спірідон-чайпіть-чай-піть-вітью-вітью! – знову озвався дрозд. Горобинник відразу погодився: 

– Тра-ра-ра-ра, тра-ра-ра-ра!

– Тут-тут-тут, тут-тут-тут, – вказав на гарну галяву одуд і поважно розкрив свою корону-чубчик.

  І поки пернаті жваво спілкувались, свинка й мишеня вирішили йти далі, бо особисто їх на чаювання ніхто з птахів не запрошував.

Повернувши харчі назад в корзину і нарвавши жмут соковитої трави для Жоржетти, яку вона миттю взялася жувати, друзі рушили стежкою.  

– Цікаво послухати. Не те що нашого Мовчуна.  Наче в якомусь фільмі про живу природу, – не вгавала свинка під впливом недавньої розмови.

– Так, люблять вони побалакати.

– То, може, треба було лишитись? Ще чогось цікавеньке дізналися б, – знову  завелася свиня.

– Ет, не люблю я просто слухати, краще самому щось хороше зробити, – відповів їй Хрумтик.

– Ну добре, добре, вважай, що переконав, – Жоржетта вискнула й побігла  назустріч пригодам.

Та не  встигли пройти кілька хвилин, як побачили здаля чорного котиська. Хрумтик завмер, зупинивши свинку, і жестом наказав мовчати. Кіт й собі  зупинився, зазираючи під дерево.  Друзі спостерігали, затамувавши подих.

Раптом кіт  почав повзти, підбираючись до безтурботного горобчика, який  копирсався в землі.  Хрумтик не міг допустити біди. Одвічний ворог мишей не повинен робити безнаказано все, що  йому заманеться. 

– Тримай окуляри, – на ходу гукнув свинці, тицьнувши їй свій неоціненний скарб, і за секунду був позаду чорної загрози. З усієї сили потягнув за хвіст, вклавши в цей жест всю свою безмежну ненависть до будь-якої котячої породи. Кіт ошелешено вирячив і без того чималі очі й оскаженіло крутнув хвостом, намагаючись скинути невидимий баласт, який взявся невідомо-звідки. Хрумтик тримався що є міці, впиваючись ще й зубами.

Жоржетта завищала з переляку. Кіт озирнувся, вишкіривши зуби. Мишеня вправно зіскочило з хвоста й підбігло до роззяви-горобчика, який досі ще нічого не помічав довкола, окрім смачної поживи. Зиркнувши на Хрумтика, нарешті він збагнув, що пора злітати.  А кіт вже блискавично ринувся на звук, який нещодавно видала Жоржетта.

– Ой мамо, що тепер буде? – тремтячими руками свинка стискала окуляри і несподівано вирішила їх натягти собі на ніс. Крихітні лінзи налізли їй лише на самісінький кінчик, та крізь них вона побачила, як великий котисько заглядає  у високу траву, в якій вона завмерла.

– Ой мамо, – знову повторила вона і, задкуючи, втиснулася в дерево, що росло позаду. І раптом зі здивуванням помітила, що кота перед нею вже немає, а дерево, яке тільки-що було за нею, тепер спереду.

– Ну от, я зійшла з розуму, – тільки й встигла подумати, як чіпка рука Хрумтика зірвала з  неї окуляри і шарпнула вглиб дерев.

– Хух, відірвались. Через тих клятих котів спокою нема ніде, – засапано сказав Хрумтик.

– Дай-но мені, будь ласка, свої окуляри, – попросила свинка, злегка отямившись. І продовжила, – Хрумтику, а коти їдять свиней?

– По-перше, для чого тобі мої окуляри? По-друге, думаю, що коти всеядні.

– Ну як це всеядні, людей то вони точно не їдять? – спантеличено перепитала Жоржетта, забувши на мить про прохання.

– Їсти, може, і не їдять, а от покусати точно можуть, – впевнено відказав друг.

– Так це я що – була за крок до загибелі?

– І горобчик, і я... – сумно додало мишеня.

– І для чого на світі злі коти?.. – й не чекаючи відповіді, повернулась до теми окулярів. – То даєш окуляри, чи ні?

– Навіщо? – знову перепитав Хрумтик.

– Ну що, тобі шкода, щоб я зайвий раз не напхнула їх на носа?

– Та ні, не шкода, але тобі вони ні до чого, – вперлось мишеня.

– А от вам, мишам, вони просто життєво необхідні, – Жоржетта відверто насміхалась.

Хрумтик зробив вигляд, що не помітив кпину, як завжди, взяв її за лапку і повів далі від небезпечного місця.  

– Знаєш, наше місто дуже гарне,  я його люблю і не уявляю себе без нього, але є ще й інші цікаві місця, які я хочу тобі показати. І знаходяться вони на околицях.

– А звідки ти знаєш, ти що, був там?

– Ні, але я бачив детально на мапі й одразу вирішив, що обовʼязково колись попаду туди. А найцікавіше  там влітку. Тож саме час все оглянути.

– І що за місця?

– Дивовижні. Поспішаймо, то сьогодні неодмінно щось побачимо.

І друзі енергійно закрокували узбіччям. Настрій був прекрасний, тож вони затягнули пісеньку:

 

На тоненькій павутинці сіло літо,

Погойдалось, покружляло поміж квітів.

Літо, літо – ми повторюєм, як мантру,

І збираємося з друзями у мандри.

 

До співу допліталося завивання вітру. Погода мінялась. 

– Потрібно встигнути до негоди, а то пропустимо все цікаве.

Але вітер як несподівано зірвався, так само і стишився. Жоржетта з Хрумтиком зупинилися край хатинки, поруч якої на галяві прилаштувались маленькі смішні будиночки. А за ними розпочинався страшний дрімучий ліс (свинка такий бачила лише в дитячих книгах).  

 

Поки мишеня роззиралося, в їхній школі пошуки Жоржетти продовжувались. І ніхто з людей, посвячених у подробиці шкільного життя, навіть не здогадувався, що разом з морською свинкою зник ще один повноправний мешканець дому премудростей – Хрумтик. Баба Валя, яка єдина з технічок, закріплена за живим куточком, мусила таки зізнатись:

– Десь поділась мала свинота, наче крізь землю провалилась.

– А ти що, свиню тримаєш? – щиро здивувалася тітка Клава.

– Та яке там тримаєш. Я про шкільну говорю. Справжню свиню мені підсунула своєю пропажею.

Сторож Федір, котрий допомагав сьогодні з ремонтом, і собі озвався:

– Геть ти нас заплутала тими свиньми.

– Знаєш що, – скипіла баба Валя, – якби ти не спав ночами, а дійсно-таки пильнував, то такого б не сталося, що свиня сама по собі випарувалась! І що я директору тепер скажу?

– А ти іншу свинку купи, – швидко порадила язиката Клава, – ніхто й не здогадається, що це не та.

– Легко говорити. Он Ліза Левак припленталася за нею і навіть сльозу пустила. Думаєш, вона не побачить підміни? Дівчина хоч тонкосльоза, але ж не сліпа, – сипала аргументами баба Валя. – І крім того, свиня грошей коштує. А скільки ж у нас тої зарплатні?

І прибиральниці  переключилися зі свинячої  теми на грошову.

 

А тим часом Хрумтик, стоячи на казковій поляні з дивними будиночками, розповідав:

– Ми  з тобою знаходимося в центрі проживання бджіл.

– Це справжнє бджоляче царство?

– Бджолине, – відразу виправив Хрумтик.

– Ой, яка різниця! – розратовано відрізала Жоржетта та подивившись на навколишні квіти й шоковисту травичку в ніжних обіймах сонця радісно завищала, – яка краса!

Хрумтик усміхнувся :

– Я знав, що тобі сподобається, тільки радій трішки тихіше, а то всіх бджілок розполохаєш.

– То й що, хай повеселяться разом з нами.

– Ніколи їм, працювати треба, – заперечило мишеня.

– Що, весь час? – зивовано запитала Жоржетта, округлюючи очі.

– А ти знаєш, скільки у них справ? – питанням відповів Хрумтик.

– Ну, я ж не така мудра, як ти... – тихенько зізналась свинка.

– Ти так  думаєш, як оса. Послухай:

 

Дзижчала оса на травиці

До бджілки, своєї сестриці:

– Спинись, накрутила вже милю,

Послухаєм радіохвилю.

 

Про стиль поведемо розмови,

Мої обговорим обнови:

Була на базарі, сестричко,

Купила собі черевички

 

І плаття до них ще у смужку – 

Тож заздрять тепер всі подружки.

Давай-но засмагнем для вроди,

Журнал переглянемо моди...

 

Послухала бджілка уважно:

– Ви, оси, такі легковажні,

Вам талію треба осину,

А нам треба дбать про родину...

 

Жоржетта було відкрила рота, щоб запитати, про що вони говорили далі, як Хрумтик завмер і шепнув:

– Тихо.

Вона роззирнулась і почула дивний гул біля одного з  будиночків. 

– Дивись, нахаба шершень хоче проникнути у вулик, щоб поласувати медом. А ще він може з’їсти бджіл чи їхніх дитинчат, – шепотіло всезнаюче мишеня, поки бджоли злякано голосили довкола медозбірні.

– І що, нічим не можна зарадити? – сумно спитала свинка.

– Спробую  допомогти, – сміливо кинув Хрумтик, спостерігаючи, як велетенський шершень галасливо зник у вулику. І сердито додав, – начувайся, злодюго!

Жоржетта дивилась, як він за звичкою поправив окуляри і кулею помчав до вулика, і – о диво! – зник з очей, мов крізь стіну провалився.

«А може так і є?» – подумала здивовано, а через хвильку побачила, як з іншої сторони будиночку, тримаючись за крила, прямісінько на шершні летіло мишеня. 

– Ну і дива! –  викрикнула Жоржетта.

А тим часом Хрумтик нарізав чимало кіл, а тоді на льоту зіскочив з переляканого шершня, гудіння якого почало стишено віддалятись. 

– І що, ти ні трішки не боявся? – хитро примружила до нього свої гарні оченята свинка.

Та не встиг Хрумтик відказати, як перед ними з’явились дві бджілки з  глечиком меду:

– Пригощайтесь, – продзижчали вони, – ми вам надзвичайно вдячні.

Мишеня ласувало медком, аж за вухами лящало, а Жоржетта скуштувала лише краплину.

– Який же  тягучий, липкий та солодкий. Краще я зʼїм конюшинку, тут вже є з чого вибрати.  Не хочеш спробувати?  –  і простягнула другові пухнасту фіолетову кульку.

– Ні, – заперечливо захитав головою Хрумтик, – мені достатньо меду. І замріяно продовжив, – от би оселитись у вулику, зробити собі  затишне кубельце і досхочу поїдати медок...

– І чим ти тоді будеш відрізнятися від злого шершня? – глузливо запитала свинка. – Знали би бджоли твої думки, нізащо медом не частували б.

– Та ні, це тільки моя солодка уява. А бджолам шкідників і так вистачає, – і мишеня взялося перелічувати, – щипавки, міль, мурахи, павуки, оси, шершні і навіть... миші.

– А чому ж тоді  вони не злякались тебе? – здивувалась Жоржетта.

– Ну глянь на мене, хіба можна мене боятися? – Хрумтик   мило усміхнувся.

– А ще твої окуляри кого хочеш заплутають, – додала подруга. Й відразу попрохала, – дай-но мені їх, будь ласочка.

– Ні, – вперлося мишеня. 

– Ну як завжди. І чого ти такий непохитний, коли справа стосується окулярів? І що за чудеса з шершнем? Як ти попав у вулик? А як вибрався? – сипала питаннями свинка.

– Давай не будемо вникати в подробиці, – стримано відповів Хрумтик. – Головне, що шершень сюди вже не скоро повернеться. Краще трішки відпочиньмо, це ж скільки шляху ми сьогодні здолали.

Друзі зручно вмостились на травичці і дивилися в небо. А там відбувалось щось дивне: серед акварельної синяви не було ані хмарини, лише по центру проглядалась якась фігура.

– Дивись, ця істота має крила, ти їх бачиш? – запитав Хрумтик.

– Так. Ти знаєш, напевно так виглядає ангел? – продовжила свинка.

Дивна хмаринка довго височіла в небі, а потім зникла, неначе розтанула.

– Шкода, що ангел зник, – засумувала Жоржетта. – А може він застерігав нас від чогось? Чи охороняв?

– Нічого, зараз набіжать інші хмарки, і знову будемо розгадувати, на кого вони подібні. Хочеш,  розкажу тобі про незвичайні хмаринки? – і, побачивши ствердний кивок, Хрумтик продовжив:

 

Хмаринки наче вата

Йшли небом мандрувати:

Повітряно-зефірна, 

Ірисна і пломбірна,

Солодка і цукрова,

Й молочно-мармурова

Були на променаді

У небі-мармеладі.

 

– Які цікаві хмарки!  Що, такі насправді бувають? – захоплено вигукнула свинка.

– Звичайно, все залежить від твоєї уяви, –  підтвердив Хрумтик.

Непомітно зібралися докупи сутінки, і у вікні великого будинку блимнув вогник. Друзі принишкли.

– А ти знаєш, хто живе в цьому домі? – порушила тишу Жоржетта.

– Напевно, пасічник. Думаю, це людина добра, бо злі природи не люблять. Але до нього ми все одно не підемо. Он бачиш дровітню, там і переночуємо.

І друзі поспішили облаштовувати свій нічліг. 

Ніч було неспокійна. Ухкали сови, безладно кричали сичі, навіть чулось завивання вовка. Чи просто здалось?.. Не кожного ж разу приходиться спати неподалік справжнього лісу, та ще й такого моторошного. 

Вранішнє сонце розігнало всі страхи. Жоржетта пильно оглянула дровітню, випустила на волю маленького метелика і стала будити Хрумтика. Той аж ніяк не хотів прокидатися. Тож вона вирішила нечутно стягти з нього окуляри, щоб добряче роздивитись і хоч щось зрозуміти. Та тільки-но доторкнулася до них, як почула вже геть не сонний голос мишеняти:

– Облиш!

– Добрий ранок! – як ні в чому не бувало, протягнула у відповідь.

Позазиравши біля будинку, друзі зрозуміли, що пасічник десь подався.

– Йдемо глянемо, як живуть бджолярі, – запропонував Хрумтик.

– А це нормально: йти в дім без запрошення?

– А ми нічого не будемо чіпати, – проказав він, переступаючи поріг. Схопивши шматочок сиру, який лежав на столі, додав, – ну, майже нічого.

Жоржетта весело засміялась і собі стягнула на сніданок гарненьку квіточку, що висіла серед велетенської кількості їй подібних на напнутій опорі. 

– А  це часом не запаси для морських свиней? – здивовано пискнула вона.

– Це трави  для лікування, для вас також  помічні.  Зжуєш зараз цілющу квітку, і ніяка застуда тебе не візьме, – ділився обізнаний Хрумтик.

– А навіщо  їх так багато?

– Бо на світі  є безліч немічних людей. Я ж говорив, що пасічник не може бути поганим. Він зцілює медом і травами, – Хрумтик радів, що не помилився у своєму припущенні. – Це добрий чарівник.

– Може, нам пора йти далі? – спитала свинка.

– Ет, не хочеться лишати ці медові місця, та дорога кличе, – підсумував друг.

Коли Жоржетта з Хрумтиком покидали пасіку, невтомні бджілки махали їм на прощання.  

 

Тим часом технічка баба Валя неймовірно зраділа Лізиному дзвінку:

– Слухай, мала, та не побивайся ти так за свинею, краще придбай нову. – І на голосні заперечення дівчини, що їй потрібна саме Жоржетта, невдоволено дивувалась сама до себе – ну що вона в ній знайшла? Хіба що обоє руді...

  

– Хочу показати тобі неймовірну красу... – загадково почало мишеня.

– А що саме? – зацікавилась подруга.

– Поки що триматиму це в таємниці, але скажу лише, що ти дуже здивуєшся, – усміхнувся Хрумтик. – Та тільки спершу здолаємо ліс.

– Щось мені страшно, як згадаю, які пригоди були в парку, а тут всюди дрімучі зарослі.

– Так ми ж підемо по лісовій дорозі, а не по хащах, – заспокоїло мишеня.

Жоржетта про всякий випадок пильно вдивлялась в глибину дерев.

– Дивись, яке страшне павутиння. Ой, а павук справжній велетень! – свинка зупинились і вказала на тремтячих мух, – он і здобич попала в липкі сіті.

А Хрумтик додав: 

– Точнісінько, як в цій історії.

 

Дзижчали мухи в павутинні:

— Ой, як тут бридко, як тут лячно,

У павука ще й хрест на спині,

Сюди ми влипли необачно. 

 

—Це ж треба так було засісти 

В кутку чорнючому й страшному,

А вже  хотілося б  поїсти,

А вже пора би нам додому!

 

— Якби тут досі не висіли,

Були б, де всі порядні мухи,

Бо гостювали б на весіллі

Й трощили їжу аж за вуха...

 

– Нещасні мухи, – забідкалася свинка, – треба їх терміново визволити.

– Так думаєш? А вони не такі добрі, як тобі здається.

– Але я не хочу, щоб цей павук-гігант їх зжер! – й Жоржетта шарпонула павутину, яка неохоче з тріском розчахнулася. Мухи миттю гайнули з пастки.

– Бачиш, навіть не подякували... – почав Хрумтик.

– Ой, цей павучисько зараз зжере мене, – перебила його Жоржетта. – Тікаймо!

Спинилися згодом – перевести дух. 

–  Чшш... – раптом шепнув Хрумтик і рвучко потягнув свинку за собою у сховок непроглядного плетива дерев. Там вони наче вклякли.

– Ой, глянь, – ледь чутно озвалась свинка, вказавши на дивне павутиння, яке зовсім поруч ледь помітно заснувалось між високою травою і кущами, – ще одна павутинка.Ти що, теж злякався павуків?

– Вслухайся. Чуєш? – міцно стискаючи в обіймах свинку, одними лише губами проказав Хрумтик.  – Ці голоси, що вже віддаляються вглиб лісу?

         І друзі завмерли, тривожно дослухаючись. 

– Дійсно, а мова така чудернацька, такої я ще не чула, – нарешті нетерпляче озвалась Жоржетта, коли людські обривки розмови ніби стихли.

– Хм, в школі так не говорять.

Хрумтик і досі не випускав Жоржетту зі своїх обіймів. Бо ця павутинка, що була зовсім поруч, виглядала дивно і неприродньо. Та й тягнулася надто далеко, до самого краю дороги. Свинка запручалася, намагаючись вислизнути з його  лап, але він відчув велику небезпеку. Загрозу життю, і не лише їхньому.

– Не рухайся! Замри! Питання життя і смерті! – владно кинув  і так нажаханій подрузі, врешті відпустивши її. 

А сам обережно взявся видивлятись крізь окуляри цю тонку “павутину”, схожу на натягнуту волосінь. Вона була настільки непомітною, майже прозорою, що якби вони не зупинились, злякавшись голосів, нізащо б її не зауважили. Окуляри таки допомогли Хрумтику переконатись, що його припущення на рахунок небезпеки правильне. Адже він був обізнаним, що хижі люди розставляють міни-розтяжки, такі собі приховані капкани на… людей. Один необережний дотик – і підірветься людина,  втратить руку чи ногу. Або й саме життя! 

Що  ж робити?.. Спершу прийшла думка, що варто написати й позначити з чотирьох боків попередження: «Увага! Небезпека! Заміновано!». Але чим писати? І на чому? Та й звірі навряд чи зуміють прочитати, зате потрапити на цю смертельну міну-розтяжку навіть зайці можуть, а всі, хто вищий за них, то й поготів.

– Якщо ми просто залишимо цю небезпеку, я собі цього ніколи не пробачу – підсумував Хрумтик, детально поділившись усім зі свинею.

Його думки напружено сплітались у велетенський клубок, заважаючи обрати з нього єдине правильне рішення, а діяти  треба було швидко. Він згадав, що у бджоляра бачив чималу шпульку волосіні – то була намотана на дощечку закидушка, яку ще називають кармак або вудочка-донка. 

– Прийдеться повернутись до хатинки пасічника, – врешті видав Хрумтик ошелешеній Жоржетті.

– А що, будемо благати бджоляра про допомогу? Так його і вдома навіть немає. 

– Ми і самі прекрасно справимось. Заради спасіння людей і звірів, –  мишеня було впевнене, як ніколи. – Тільки дещо прийдеться “позичити”.

– Я тобою пишаюсь! – захоплено видавила свинка, намагаючись якось прийти до тями.

– Ще зарано пишатись, – скромно кинув Хрумтик находу, обережно ведучи Жоржетту подалі від “павутини”, бо лишатись чекати мишеня вона навідріз відмовилась.

Коли друзі повернулися з волосінню, мишеня наказало залягти свинці у глибокій впадині, що нагадувала рівчак, і спершу підійшло до небезпечної розтяжки, обережно підчепило до неї за гачок свою волосінь, а вже потім повернулось до Жоржетти. Відстань до укриття складала метрів за сорок. Коли вони разом пригнули голови до землі, різко потягнуло волосінь на себе.

– Ба-ба-ба-бах! – вибух лунав неймовірно гучно і  доволі безкінечно.

– Я пишаюсь тобою! – згодом повторила Жоржетта і подивилася на Хрумтика як на справжнього героя-рятівника. Вона побачила його зовсім іншими очима. І те, що їй відкрилось, було просто прекрасне.   

 

– А ці люди такі ж вреднючі, як наша баба Валя? – згодом цікавилася свинка, знову мандруючи лісовою дорогою і залишивши страх далеко позаду. Їй нічого боятись з таким надійним другом.

– Ой, ну що ти, бабі Валі ще дуже далеко до них. А взагалі вона не така й погана, просто роботи в неї забагато, – усміхнувся Хрумтик.

– Ні, повертатись до неї  аніскілечки не хочеться.

– Бачу, тобі до смаку кочівне життя. Ось тут зробимо невеличкий перепочинок. – Хрумтик спинився серед моря кульбаб, які тримали вже напоготові свої сріблясті парашути. – Саме те, що треба.

Свиня не могла зрозуміти, навіщо він взявся обережно зривати пухнасті кульбабові шапки на довгих ніжках, складаючи їх докупи. 

– Маємо тепер справжню повітряну кулю, – похвалився. Підхопивши свинку, виліз на пеньок та наказав, – стрибаємо вгору. На  раз-два-три!

І от вони вже поволі набирають висоту. Жоржетта не стала приховувати свої вражаючі емоції, тож захоплено вищала зі всіх сил. Милуватися краєвидами з висоти – таке буває не кожного дня. А тим більше після  нещодавнього жахіття.

– Збиваємося з курсу! –  раптом зауважило мишеня, коли позаду лишився чималий шмат шляху, і почало поволі скидати кульбабки додолу – для плавного приземлення.

А воно було вражаюче: на барвистій галяві – ні душі, зате аж повітря тануло від  неймовірної музики.

– Божественна мелодія, – не втрималася свинка, на хвильку перервавши насолоду. – Зроду такої не чула.

– Еге-гей! – і собі озвався Хрумтик. – А де ж музиканти?

– Хм-хм! Не порушуйте сюрчання, – несподівано втрутилася невдоволена сова, миттю вигулькнувши з дупла. – Краще насолоджуйтесь, адже ви на унікальній галяві цвіркунів – єдиній на весь ліс. Тут ніхто не розмовляє, тим паче музиканти. Чуєте, як вони віртуозно грають  на скрипках? 

– Про кого мова? –  запитала свинка й собі втупившись у траву, бо туди спрямувало свій погляд мишеня. Аж раптом таки помітила дивних милих істот, які були творцями цих мелодійних звуків. – Оце так дрібнота, а як велично грає! 

– Дісно віртуози. Добре, що нас занесло на мелодійну галяву, – замріяно мовив Хрумтик.

Сова майже нечутно пробурчала щось про порушений сон і подалася досипати далі, а друзі насолоджувались звучанням. 

Мелодійну  галяву покидали неохоче. Але ж день не безкінечний. Тож путь лісовою дорогою продовжився. Щоб Жоржетта не розкисала від втоми, мишеня  раз у раз підбадьорювало:

– Лишилося зовсім трішки.

– Всі твої «зовсім трішки»  раазом складаються в цілу безкінечність, – відповіла йому свинка, коли вони присіли під крислатим дубом на перепочинок.

        Ліс закінчився раптово, і їх погляд зосередився на велетенській блакиті, що несподівано розпростерлась майже поруч. Було незрозуміло, чи це небесна синява відбивається у водоймі, чи все ж таки небо набирає лазурових барв у неї? 

– От і обіцяна краса – озеро Таємниче, – усміхнувся Хрумтик.

– Неймовірно гарно, і назва така, як у Лізиного села, – свинка була вражена.

– Так, це село неподалік.

– Виходить, я все одно потрапила б сюди? – здивувалася Жоржетта, на що мишеня стенуло плечима.

–Ти ж ніколи не говорила, де саме живе Ліза. Ідем скупнемось, – запропонувало воно.

– Ой, я ще ніколи не купалася. Краще почекаю тебе тут, – відповіла свинка. І стала з подивом спостерігати, як Хрумтик ступає у воду і щезає, а потім знову опиняється на березі сухий-сухісінький. 

Раптом з озера вилізла дивна зеленокоса істота, повністю обліплена  гидотними водоростями й риб’ячою лускою:

– О, ще одні приперлись...  І щоб ніякого нищення очеретів, виловлення риби, русалок чи іншої живності! Зрозуміло? Бо будете мати справу зі мною! –   й щезла так само несподівано, як і з’явилась.

– Хто це? –  не на жарт збентежилася свинка. –  Невже знову нависаюча небезпека?

– Та це ж водяник, споконвічний охоронець водного простору. Не бійся! Ми ж не ображаємо природи, адже й самі є її часточкою. Не зважай на нього. Він добре знає свою справу. Йому навіть відомо, що ми не несемо ніякої загрози озеру, але він має попереджати кожного. Водні багатства небезкінечні. А ти й сама бачила, якими жахливими можуть бути люди. Тримай краще окуляри, бо в них я  ніяк не можу скупнутися, – з явно видимим жалем простягнув їх подрузі.

А вона зраділа: поки він у воді, буде час розібратись зі скельцями – що тут до чого. І відразу начепила їх собі на ніс.

– Мамочко, я бачу геть усе: крізь землю! І крізь воду! І крізь небо! Це так страшно... – і, скинувши окуляри, вирішила краще приєднатись до Хрумтика.

Боязко ступила у воду і раптом почула до болю знайомий голос:

– Жоржетто,  ти? Зупинись негайно!  Стій! Зачекай на мене!

За мить біля неї постала Ліза. Її Ліза.

– Ось де моя дорогоцінна руда пропажа. Як добре, що ти знайшлася. Я звичайно нічогісінького не втямлю, як ти могла тут опинитись, але головне, що я тебе встигла врятувати. Морським свиням категорично заборонено купатись, – не на жарт розхвилювалася дівчина. – Особливо без нагляду дорослих. І все ж таки, звідкіля ти тут?

Жоржетта хотіла розповісти Лізі, що тепер їх двоє: вона і мудре мишеня в чарівних окулярах, надійний і перевірений друг Хрумтик. І що дівчина має полюбити і його, бо відтепер вони нерозлучні. І що світ неймовірно прекрасний, хоча й сповнений небезпеки. І що варто було здійснити цю подорож, щоб хоч раз в житті побачити таку озерну красу.  А ще хотілось  поділитися всім, що трапилось за ці насичені дні. Але вона поки що лише радісно вищала в обіймах дівчини, задоволено примруживши очі. 

«На вас чекає шалене літо...» – змовницьки шепотіли грайливі хвилі Таємничого озера,  обіцяючи Жоржетті, Хрумтику та Лізі нові фантастичні пригоди.




 Втеча Хрумтика й Жоржетти 

 

Літо, безперечно, – крута пора. Однак його настання Жоржетта панічно боялась. Адже закінчувалися уроки, а разом з ними і звичне життя. Попереду на неї чекали цілісінькі канікули в селі, куди забере її Ліза – смішне руде дівчисько з 9-Б. Жоржетта вже навіть встигла похвалитися радісною новиною перед Хрумтиком, однак той злякано пропищав:

– Ти що, яке село?! Там завжди ріжуть свиней! Живою звідти ти не повернешся!

Жортетта округлила очі й почала було опиратися:

– Навіщо ти так? Ліза дуже мила дівчина. Все найсмачніше завжди для мене приносить...

– Та, можливо, Ліза тут і ні до чого. Може, вона не знає, що тебе вирішать зарізати. Настійливо не раджу самій наражатись на небезпеку, – вперто стояв на своєму Хрумтик.

Жоржетта не не жарт сполохалась: залишатись у  школі на цілісіньке літо під наглядом технічки баби Валі – те саме, що лягати під ніж. Люто розмахуючи шваброю перед її носом, вона недвозначно проявляла істинні почуття до всіх живих тваринок.

– Так що ж мені робити? – неабияк  розхвилювалася свинка.

–  Що, що... Треба робити звідси ноги, – впевнено порадив Хрумтик і за звичкою поправив свої окуляри.

 

Як ви вже зрозуміли, Жоржетта – маленька свиня. Гарненька, руденька з білими латочками на грудях та мордочці. А ще вона не звичайна свиня, а морська. Оселилася в живому куточку восени й жила собі горя не знаючи весь навчальний рік. І навіть не здогадувалась, що на неї чекає підступне літо з порожньою школою й не дуже доброю технічкою бабою Валею. Або Лізине село, де ріжуть свиней. Ото вже є з чого вибрати...  

Та в Жортжетти був мудрий друг (недаремно ж він в окулярах) Хрумтик. На вигляд звичайнісіньке сіре мишеня, але воно набралося розуму в стінах рідної школи, уважно слухаючи уроки старшокласників і примудрившись жити тут абсолютно непоміченим. 

Окрім нього, мишей у школі зроду не водилося. Всі ці євроремонти з купою пластику, металопрофілю та іншого, неприємного на слух і особливо на смак,  були несприятливими для мишиного світу. Однак Хрумтик вибудував собі досить комфортні умови проживання, а головне – строго дотримувався правил: активне життя тільки вночі. Тоді можна було добряче розгулятись. Хочеш – в крутий спортзал на новенькі тренажери, хочеш – в корпус їдальні чи малої школи, де  шухляди парт і шафок наповнені залишками солодощів, що так полюбляють малюки. А хочеш – в поважний кабінет директора, де цікаво пробігтись велетенським шкіряним диваном, який чомусь завжди холодний на дотик. А ще там можна вмоститися на зручному кріслі, погасати по ньому, або навіть спробувати на смак шматочок цієї прохолоди, з якої воно зроблене. Мудрий Хрумтик вмів лишати сліди в абсолютно непомітному місці. Ще в директорській завжди незворушно лежала його улюблена енциклопедія, й мишеняті закралась думка, що крім нього більше ніхто не черпає з неї знань. Обкладинка книги була блідо-блакитного кольору і дуже пасувала до таких же стін. А штори, в яких любив ховатися Хрумтик, були більш насичені і неймовірно теплі. Цей кабінет Хрумтику подобався. Можливо і він, коли перетвориться з малого непосидючого мишенятка у велику поважну мишу, теж буде працювати директором у мишачій школі. Бо мати такий кабінет  – дуже хороша перспектива.

«А як же Хрумтик міг рухатися по школі?» – запитаєте ви. Уся справа в його окулярах. Адже вони були чарівні. Ще давно, коли його сім’я мешкала в тісній нірці під квартирою, в якій раптом появилось страхітливе пухнасте створіння, бабуся сказала:

– Хрумтику, пора тобі відправлятися в доросле життя.

– Ти що, ба, я ще зовсім малий, – опиралось мишеня, бо слова «доросле життя» були для нього незрозумілими й лячними.

– Але якщо ти залишишся, то точно вже не зростеш. Кіт Маркіз тут з’явився невипадково, – повчала бабця Сивета.

От саме тоді вона й подарувала улюбленому онуку окуляри, в яких він міг безперешкодно проходити будь-що: двері, стіни  і навіть водойму.

– А де ти взяла таке диво? І чому раніше ніколи не показувала? – допитувався Хрумтик.

– Всьому свій час. От він і настав – твій зірковий час. Ці окуляри в нашій родині передаються споконвічно через покоління від найстаршого до найменшого, – баба Сивета важко зітхнула й продовжила, – ти теж маєш їх подарувати наймолодшому онуку чи онучці. 

– А хіба бувають миші в окулярах, ба? – не вгавав малий.

– На світі, Хрумтику, буває все, що хочеш. Будь мудрим і розважливим. Бережи цю таємницю. Інакше чарівні скельця перетворяться на звичайні. Біжи!  – і, не приховуючи сліз, начепила подарунок йому на ніс й випхнула через стіну у великий незнаний світ.

Отак згодом і з’явилось у школі мудре мишеня. Бо тільки-но одягались окуляри, як Хрумтик відразу робився поважним. А школа – саме те місце, де можна набратися неабиякого розуму. 

Мишеня кілька разів навідувалось у дім, в якому народилось, однак крім хитрющого Маркіза, який, здається, виріс аж удвічі, нікого там не застало. Ані бабусі, ні мами, ні братів з сестрами. Отож і прийшлось потоваришувати з свинею. Як-не-як – компанія. 

Жоржетта дуже раділа цій дружбі. Бо з неговірким папугою чи задерикуватою ящіркою з живого куточку особливо не надружишся. А Хрумтик – те, що треба. І кмітливий, і розумний, і начитаний, і якийсь незвичайний. Он як з’являється ніби невідомо звідки. Але коли вона його про це запитувала, він завжди здивовано знизував плечима й говорив одне й теж:

– Тобі здалось.

 

Тікати зі школи вирішили вночі.  Хрумтик заздалегідь умудрився дістати ліхтарик, припас цілу корзину харчів і з’явився перед Жоржеттою ніби з-під землі, аж ящірка  Вертихвістка голосно зойкнула, й навіть завжди байдужий папуга Мовчун здивовано крутнув головою. Свиня звикла до таких несподіваних візитів друга, тож просто хмикнула. 

– Готова? – коротко уточнило мишеня.

Жоржетта в знак згоди радісно запищала, аж Вертихвістка демонстративно затулила вуха. 

– Прощай, моя хатко, – сумно прошептала, оглядаючи свій картонний дім. Затишна вітальня, завжди наповнена смаколиками їдальня і навіть невеличкий туалет – ну справжній тобі палац, майстерно зроблений школярами.

– Пішли, Жоржетто. Не хвилюйся, влітку переночувати можна під кожним кущем, – заспокоїв Хрумтик.

Свиня крадькома змахнула непрохану сльозу і взялась за простягнуту руку друга.  І тут раптом до неї дійшло, що вікна і двері повсюду зачинені.

– А як же ми виберемося звідси? – здивовано спитала, зойкнувши при цьому.

– Це я беру на себе. А ти просто міцно тримай мою долоню і заплющ очі, – порадило мишеня.

– А навіщо закривати очі, й так темно, аж лячно, – знову запищала Жоржетта.

– Зі мною не варто боятись, але потрібно слухатися, – твердо додав Хрумтик з наказовими нотками в голосі.

– Ой, який ти в мене розумний, – засміялася Жоржетта, проте закрила очі.

– Раз, два, три... – лічив Хрумтик. – Дивись.

Свиня побачила величезний простір. Безмежне небо з ледь-ледь жевріючими зірочками, про які чула від дітей – оце краса! Дерева своїми  велетенськими кронами теж зазирали увись. Вулиця, що вела у неосяжну  далечінь, гігантські будинки і двоє друзів, які на цьому фоні здавались надзвичайно крихітними. І Жоржетта завищала з переляку.

– Тихо! Це тобі не школа, де можна кричати скільки завгодно. Тут купа всіляких небезпек, так що поводитися треба обережно, – повчав Хрумтик.

– Вибач, просто все так несподівано. А як, до речі, ми все-таки вибралися зі школи?

– Нормально вибралися. Пішли, – коротко додав Хрумтик і впевнено ступив у темінь.

Жоржетта побігла слідом.

  

– Баб Валь, ну що ви зробили з нашою Жоржеттою? – слізно допитувалася Ліза Левак (та сама руда, про яку вже згадувалось).

Вона прийшла в школу з надією  забрати миле створіння додому на свіженькі кабачки та огірочки й різні городні смаколики.

– Далась мені ваша свиня. Я її навіть пальцем не чіпала. Вчора мила підлогу в кабінеті, так вона точно була, вищала до мене, як навіжена. Такого не забудеш. Звідкіля мені знати, де вона поділась?  Мо’, в кутку якому заховалась? Та не реви ти, як першокласниця. Ще, дивись, знайдеться.

І обоє кинулися на пошуки пропажі. Нахаба-ящірка шкірила зуби, а папуга байдуже спостерігав за дійством.

– Теж мені живий куточок, – не вгавала технічка, – папуга – один, глянь, який сумний, ящірка – самотня, знахабіла до решти, свиня теж без пари. Де ж таке видано, щоб звірі наодинці жили? Купили б до неї красеня свинтуса, тоді б точно не пропала.

Кабінет вже увесь перевернутий, а від Жоржетти й сліду не видно.  Бо він, її слід, був далеко за межами недавньої картонної домівки, до якої буквально на кілька годин не встигла Ліза.

Ех, якби дівчина знала, то обов’язково відговорила б свою підопічну від такого, бо морські свині так запросто вулицями міста не гуляють, хай воно навіть і невелике.

Тим часом Жоржетта з Хрумтиком вмостилися снідати. Під лопухами, які розкинули велетенське листя врізнобіч, тварини були як у сховку. Насолоджувалися хто чим: свиночка апетитно наминала морквину, а мишеня гризло шматочок хліба. 

Після закінчення трапези Хрумтик спив краплини роси на  лопуховому листі, доки ще сонце не висушило їх до кінця й бадьоро мовив:

– Рушаймо далі.

– Могли б ще хвильку поніжитися в  сонячних промінцях... – почала було перечити Жоржетта.

– Пора  тобі почати знайомство зі світом, – відказав їй на те Хрумтик й, зібравши свої речі, визирнув з лопухів. – Чисто. Ніяких загроз не бачу.

Друзі обережно рушили узбіччям дороги. Просувалися самісіньким краєчком, щоб не привертати  зайвої уваги .

Та не встигли пройти кілька хвилин, як почули несамовитий крик, що лунав з автівки поруч. Там сидів малий років трьох-чотирьох і немилосердно горланив так, що,  здавалось, шибки з автівки повилітають. А його мама (судячи з безпорадного  вигляду й наростаючої істерики) безуспішно намагалася добратись до нього. Вже й перехожі, що швидко назбиралися поруч, підливали олії у вогонь, голосно теревенячи, що не можна лишати ключі в машині, а дитину тим паче.

Жоржетта не встигла й кліпнути оком,  як залишилася одна, без Хрумтика. Його сіренький хвостик швидко майнув за легковиком і визирнув у салоні. Звичайно ж, маленьке мишеня не помітив ніхто, крім неї. Ось воно крутнулось біля малого, який узявся верещати ще голосніше – і двері відкриті. Поки здивована мама простягала до сина руки, Хрумтик вже знову був біля свинки, яка від здивування забула закрити рота.  

– І як ти це зробив? – запитала, оговтавшись.

– Та нічого складного, добрі справи завжди легко творити, – відповіло мишеня, загадково усміхнувшись.

– Ой, я б так не змогла ніколи. Мало не завищала з переляку, як побачила тебе біля малого.

– Він теж мене помітив, – додав Хрумтик.

– Це я зрозуміла з його реву. Добре, що інші тебе не побачили.

– Та їм було не до мене. Пішли далі, нічого тут стирчати, – й Хрумтик закрокував узбіччям.

– А куди ми прямуємо? – запитала Жоржетта.

– Куди шлях ляже. Спішити нам не потрібно, все літо попереду, – пролунала невизначена відповідь.

 

По обіді позасмагали на сонці, полягавши на траві у парку. Вже мало й не поснули, але якесь надто пильне дівча порушило їх спокій, помітивши Жоржетту:

– Мамо, мааам, глянь, там якась чудна тваринка, руда, наче білка, але це точно не вона.

І поки мама дівчинки хотіла допомогти їй у визначенні невідомої особини, від друзів й сліду не залишилось.

– Може, нам залізти на дерево, щоб побути у спокої? – подала ідею свинка.

– Та можна було б, але я ще зроду не бачив свиней, які лазять по деревах, – насмішливо проказав Хрумтик.

– Я теж не бачила мишей, які розуміються  в автомобілях, – ображено кинула Жоржетта.

– Не забувай, яку розширену програму я проходжу в школі. Плюс ігри на компі й смартфоні...

Свинка перебила:

– А мене таке не цікавить. Коли буде щось потрібно, то просто спитаю  у тебе.

– Завжди радий допомогти, – протараторив  скоромовкою Хрумтик.

– За що я тебе люблю! – радісно вигукнула Жоржетта, швиденько роззирнувись, чи не накликала знову когось своїм шумом.

Вирішили в парку лишитися на ніч.  Хрумтик  знайшов в траві нірку, однак свинка як не намагалася залізти туди, це їй не вдалося. Тож їжу  перенесли стараннями  миші у місце її нічлігу, а потім Жоржетта накинула  спорожнілу корзину  на себе.

Прийдешній вечір тихенько загасив денне  світло й увімкнув на небі чарівні зіркові ліхтарики, що час від часу мерехтіли і пробивались крізь дірчасте плетіння корзини. Свинка, усміхаючись, поринула в  сон.

Ранок прочинив двері у новий день.  Друзі з цікавістю спостерігали за життям парку. Ледь-ледь поскрипували верхівки сосен, перешіптуючись з вітерцем, птахи перегукувались між собою, мурашки, як завжди, метушливо працювали, метелики пурхали з квітки на квітку, гриби тихенько підростали під деревами. 

Тільки-но друзі зібралися поділитися сновидіннями, як раптом почули пронизливий крик сороки, що принесла на хвості новину і спішно хотіла розповісти її жителям паркового царства. Жоржетта з Хрумтиком зачудовано спостерігали за нею. Сосни на мить перестали скрипіти, мурашки метушитись, птахи замовкли, і навіть метелики склали прекрасні крильця, а квіти ще вище підняли голівки до білобокої  гості.

– Чек-чек, чек-чек, чек-чек! — тріщала пліткарка.

Ворона роз’яснила:

  – Кар-кар, вкрала, вкрала, вкрала!

Сойка перелякано зойкнула: 

  – Чжее-чжее, чуже-чуже? 

– Так-так, так-так! – переконливо підтвердив дятел і постукав в дупло до білочки, щоб вона визирнула й теж була в курсі паркових новин.

Одуд захитав головою:

– Ут-ут-ут, лихо тут! 

– Сі-сінь-сіррзь, скрізь-скрізь-скрізь! – тихенько додали  синички.

Дрозд запропонував викинути крадене:

– Фітью-фітью-фітью!

  Омелюх відверто засміявся:

  – Кхі-кхі, кхі-кхі! 

  – Спірідон-спірідон-чайпіть-чай-піть-вітью-вітью! – знову озвався дрозд. Горобинник відразу погодився: 

– Тра-ра-ра-ра, тра-ра-ра-ра!

– Тут-тут-тут, тут-тут-тут, – вказав на гарну галяву одуд і поважно розкрив свою корону-чубчик.

  І поки пернаті жваво спілкувались, свинка й мишеня вирішили йти далі, бо особисто їх на чаювання ніхто з птахів не запрошував.

Повернувши харчі назад в корзину і нарвавши жмут соковитої трави для Жоржетти, яку вона миттю взялася жувати, друзі рушили стежкою.  

– Цікаво послухати. Не те що нашого Мовчуна.  Наче в якомусь фільмі про живу природу, – не вгавала свинка під впливом недавньої розмови.

– Так, люблять вони побалакати.

– То, може, треба було лишитись? Ще чогось цікавеньке дізналися б, – знову  завелася свиня.

– Ет, не люблю я просто слухати, краще самому щось хороше зробити, – відповів їй Хрумтик.

– Ну добре, добре, вважай, що переконав, – Жоржетта вискнула й побігла  назустріч пригодам.

Та не  встигли пройти кілька хвилин, як побачили здаля чорного котиська. Хрумтик завмер, зупинивши свинку, і жестом наказав мовчати. Кіт й собі  зупинився, зазираючи під дерево.  Друзі спостерігали, затамувавши подих.

Раптом кіт  почав повзти, підбираючись до безтурботного горобчика, який  копирсався в землі.  Хрумтик не міг допустити біди. Одвічний ворог мишей не повинен робити безнаказано все, що  йому заманеться. 

– Тримай окуляри, – на ходу гукнув свинці, тицьнувши їй свій неоціненний скарб, і за секунду був позаду чорної загрози. З усієї сили потягнув за хвіст, вклавши в цей жест всю свою безмежну ненависть до будь-якої котячої породи. Кіт ошелешено вирячив і без того чималі очі й оскаженіло крутнув хвостом, намагаючись скинути невидимий баласт, який взявся невідомо-звідки. Хрумтик тримався що є міці, впиваючись ще й зубами.

Жоржетта завищала з переляку. Кіт озирнувся, вишкіривши зуби. Мишеня вправно зіскочило з хвоста й підбігло до роззяви-горобчика, який досі ще нічого не помічав довкола, окрім смачної поживи. Зиркнувши на Хрумтика, нарешті він збагнув, що пора злітати.  А кіт вже блискавично ринувся на звук, який нещодавно видала Жоржетта.

– Ой мамо, що тепер буде? – тремтячими руками свинка стискала окуляри і несподівано вирішила їх натягти собі на ніс. Крихітні лінзи налізли їй лише на самісінький кінчик, та крізь них вона побачила, як великий котисько заглядає  у високу траву, в якій вона завмерла.

– Ой мамо, – знову повторила вона і, задкуючи, втиснулася в дерево, що росло позаду. І раптом зі здивуванням помітила, що кота перед нею вже немає, а дерево, яке тільки-що було за нею, тепер спереду.

– Ну от, я зійшла з розуму, – тільки й встигла подумати, як чіпка рука Хрумтика зірвала з  неї окуляри і шарпнула вглиб дерев.

– Хух, відірвались. Через тих клятих котів спокою нема ніде, – засапано сказав Хрумтик.

– Дай-но мені, будь ласка, свої окуляри, – попросила свинка, злегка отямившись. І продовжила, – Хрумтику, а коти їдять свиней?

– По-перше, для чого тобі мої окуляри? По-друге, думаю, що коти всеядні.

– Ну як це всеядні, людей то вони точно не їдять? – спантеличено перепитала Жоржетта, забувши на мить про прохання.

– Їсти, може, і не їдять, а от покусати точно можуть, – впевнено відказав друг.

– Так це я що – була за крок до загибелі?

– І горобчик, і я... – сумно додало мишеня.

– І для чого на світі злі коти?.. – й не чекаючи відповіді, повернулась до теми окулярів. – То даєш окуляри, чи ні?

– Навіщо? – знову перепитав Хрумтик.

– Ну що, тобі шкода, щоб я зайвий раз не напхнула їх на носа?

– Та ні, не шкода, але тобі вони ні до чого, – вперлось мишеня.

– А от вам, мишам, вони просто життєво необхідні, – Жоржетта відверто насміхалась.

Хрумтик зробив вигляд, що не помітив кпину, як завжди, взяв її за лапку і повів далі від небезпечного місця.  

– Знаєш, наше місто дуже гарне,  я його люблю і не уявляю себе без нього, але є ще й інші цікаві місця, які я хочу тобі показати. І знаходяться вони на околицях.

– А звідки ти знаєш, ти що, був там?

– Ні, але я бачив детально на мапі й одразу вирішив, що обовʼязково колись попаду туди. А найцікавіше  там влітку. Тож саме час все оглянути.

– І що за місця?

– Дивовижні. Поспішаймо, то сьогодні неодмінно щось побачимо.

І друзі енергійно закрокували узбіччям. Настрій був прекрасний, тож вони затягнули пісеньку:

 

На тоненькій павутинці сіло літо,

Погойдалось, покружляло поміж квітів.

Літо, літо – ми повторюєм, як мантру,

І збираємося з друзями у мандри.

 

До співу допліталося завивання вітру. Погода мінялась. 

– Потрібно встигнути до негоди, а то пропустимо все цікаве.

Але вітер як несподівано зірвався, так само і стишився. Жоржетта з Хрумтиком зупинилися край хатинки, поруч якої на галяві прилаштувались маленькі смішні будиночки. А за ними розпочинався страшний дрімучий ліс (свинка такий бачила лише в дитячих книгах).  

 

Поки мишеня роззиралося, в їхній школі пошуки Жоржетти продовжувались. І ніхто з людей, посвячених у подробиці шкільного життя, навіть не здогадувався, що разом з морською свинкою зник ще один повноправний мешканець дому премудростей – Хрумтик. Баба Валя, яка єдина з технічок, закріплена за живим куточком, мусила таки зізнатись:

– Десь поділась мала свинота, наче крізь землю провалилась.

– А ти що, свиню тримаєш? – щиро здивувалася тітка Клава.

– Та яке там тримаєш. Я про шкільну говорю. Справжню свиню мені підсунула своєю пропажею.

Сторож Федір, котрий допомагав сьогодні з ремонтом, і собі озвався:

– Геть ти нас заплутала тими свиньми.

– Знаєш що, – скипіла баба Валя, – якби ти не спав ночами, а дійсно-таки пильнував, то такого б не сталося, що свиня сама по собі випарувалась! І що я директору тепер скажу?

– А ти іншу свинку купи, – швидко порадила язиката Клава, – ніхто й не здогадається, що це не та.

– Легко говорити. Он Ліза Левак припленталася за нею і навіть сльозу пустила. Думаєш, вона не побачить підміни? Дівчина хоч тонкосльоза, але ж не сліпа, – сипала аргументами баба Валя. – І крім того, свиня грошей коштує. А скільки ж у нас тої зарплатні?

І прибиральниці  переключилися зі свинячої  теми на грошову.

 

А тим часом Хрумтик, стоячи на казковій поляні з дивними будиночками, розповідав:

– Ми  з тобою знаходимося в центрі проживання бджіл.

– Це справжнє бджоляче царство?

– Бджолине, – відразу виправив Хрумтик.

– Ой, яка різниця! – розратовано відрізала Жоржетта та подивившись на навколишні квіти й шоковисту травичку в ніжних обіймах сонця радісно завищала, – яка краса!

Хрумтик усміхнувся :

– Я знав, що тобі сподобається, тільки радій трішки тихіше, а то всіх бджілок розполохаєш.

– То й що, хай повеселяться разом з нами.

– Ніколи їм, працювати треба, – заперечило мишеня.

– Що, весь час? – зивовано запитала Жоржетта, округлюючи очі.

– А ти знаєш, скільки у них справ? – питанням відповів Хрумтик.

– Ну, я ж не така мудра, як ти... – тихенько зізналась свинка.

– Ти так  думаєш, як оса. Послухай:

 

Дзижчала оса на травиці

До бджілки, своєї сестриці:

– Спинись, накрутила вже милю,

Послухаєм радіохвилю.

 

Про стиль поведемо розмови,

Мої обговорим обнови:

Була на базарі, сестричко,

Купила собі черевички

 

І плаття до них ще у смужку – 

Тож заздрять тепер всі подружки.

Давай-но засмагнем для вроди,

Журнал переглянемо моди...

 

Послухала бджілка уважно:

– Ви, оси, такі легковажні,

Вам талію треба осину,

А нам треба дбать про родину...

 

Жоржетта було відкрила рота, щоб запитати, про що вони говорили далі, як Хрумтик завмер і шепнув:

– Тихо.

Вона роззирнулась і почула дивний гул біля одного з  будиночків. 

– Дивись, нахаба шершень хоче проникнути у вулик, щоб поласувати медом. А ще він може з’їсти бджіл чи їхніх дитинчат, – шепотіло всезнаюче мишеня, поки бджоли злякано голосили довкола медозбірні.

– І що, нічим не можна зарадити? – сумно спитала свинка.

– Спробую  допомогти, – сміливо кинув Хрумтик, спостерігаючи, як велетенський шершень галасливо зник у вулику. І сердито додав, – начувайся, злодюго!

Жоржетта дивилась, як він за звичкою поправив окуляри і кулею помчав до вулика, і – о диво! – зник з очей, мов крізь стіну провалився.

«А може так і є?» – подумала здивовано, а через хвильку побачила, як з іншої сторони будиночку, тримаючись за крила, прямісінько на шершні летіло мишеня. 

– Ну і дива! –  викрикнула Жоржетта.

А тим часом Хрумтик нарізав чимало кіл, а тоді на льоту зіскочив з переляканого шершня, гудіння якого почало стишено віддалятись. 

– І що, ти ні трішки не боявся? – хитро примружила до нього свої гарні оченята свинка.

Та не встиг Хрумтик відказати, як перед ними з’явились дві бджілки з  глечиком меду:

– Пригощайтесь, – продзижчали вони, – ми вам надзвичайно вдячні.

Мишеня ласувало медком, аж за вухами лящало, а Жоржетта скуштувала лише краплину.

– Який же  тягучий, липкий та солодкий. Краще я зʼїм конюшинку, тут вже є з чого вибрати.  Не хочеш спробувати?  –  і простягнула другові пухнасту фіолетову кульку.

– Ні, – заперечливо захитав головою Хрумтик, – мені достатньо меду. І замріяно продовжив, – от би оселитись у вулику, зробити собі  затишне кубельце і досхочу поїдати медок...

– І чим ти тоді будеш відрізнятися від злого шершня? – глузливо запитала свинка. – Знали би бджоли твої думки, нізащо медом не частували б.

– Та ні, це тільки моя солодка уява. А бджолам шкідників і так вистачає, – і мишеня взялося перелічувати, – щипавки, міль, мурахи, павуки, оси, шершні і навіть... миші.

– А чому ж тоді  вони не злякались тебе? – здивувалась Жоржетта.

– Ну глянь на мене, хіба можна мене боятися? – Хрумтик   мило усміхнувся.

– А ще твої окуляри кого хочеш заплутають, – додала подруга. Й відразу попрохала, – дай-но мені їх, будь ласочка.

– Ні, – вперлося мишеня. 

– Ну як завжди. І чого ти такий непохитний, коли справа стосується окулярів? І що за чудеса з шершнем? Як ти попав у вулик? А як вибрався? – сипала питаннями свинка.

– Давай не будемо вникати в подробиці, – стримано відповів Хрумтик. – Головне, що шершень сюди вже не скоро повернеться. Краще трішки відпочиньмо, це ж скільки шляху ми сьогодні здолали.

Друзі зручно вмостились на травичці і дивилися в небо. А там відбувалось щось дивне: серед акварельної синяви не було ані хмарини, лише по центру проглядалась якась фігура.

– Дивись, ця істота має крила, ти їх бачиш? – запитав Хрумтик.

– Так. Ти знаєш, напевно так виглядає ангел? – продовжила свинка.

Дивна хмаринка довго височіла в небі, а потім зникла, неначе розтанула.

– Шкода, що ангел зник, – засумувала Жоржетта. – А може він застерігав нас від чогось? Чи охороняв?

– Нічого, зараз набіжать інші хмарки, і знову будемо розгадувати, на кого вони подібні. Хочеш,  розкажу тобі про незвичайні хмаринки? – і, побачивши ствердний кивок, Хрумтик продовжив:

 

Хмаринки наче вата

Йшли небом мандрувати:

Повітряно-зефірна, 

Ірисна і пломбірна,

Солодка і цукрова,

Й молочно-мармурова

Були на променаді

У небі-мармеладі.

 

– Які цікаві хмарки!  Що, такі насправді бувають? – захоплено вигукнула свинка.

– Звичайно, все залежить від твоєї уяви, –  підтвердив Хрумтик.

Непомітно зібралися докупи сутінки, і у вікні великого будинку блимнув вогник. Друзі принишкли.

– А ти знаєш, хто живе в цьому домі? – порушила тишу Жоржетта.

– Напевно, пасічник. Думаю, це людина добра, бо злі природи не люблять. Але до нього ми все одно не підемо. Он бачиш дровітню, там і переночуємо.

І друзі поспішили облаштовувати свій нічліг. 

Ніч було неспокійна. Ухкали сови, безладно кричали сичі, навіть чулось завивання вовка. Чи просто здалось?.. Не кожного ж разу приходиться спати неподалік справжнього лісу, та ще й такого моторошного. 

Вранішнє сонце розігнало всі страхи. Жоржетта пильно оглянула дровітню, випустила на волю маленького метелика і стала будити Хрумтика. Той аж ніяк не хотів прокидатися. Тож вона вирішила нечутно стягти з нього окуляри, щоб добряче роздивитись і хоч щось зрозуміти. Та тільки-но доторкнулася до них, як почула вже геть не сонний голос мишеняти:

– Облиш!

– Добрий ранок! – як ні в чому не бувало, протягнула у відповідь.

Позазиравши біля будинку, друзі зрозуміли, що пасічник десь подався.

– Йдемо глянемо, як живуть бджолярі, – запропонував Хрумтик.

– А це нормально: йти в дім без запрошення?

– А ми нічого не будемо чіпати, – проказав він, переступаючи поріг. Схопивши шматочок сиру, який лежав на столі, додав, – ну, майже нічого.

Жоржетта весело засміялась і собі стягнула на сніданок гарненьку квіточку, що висіла серед велетенської кількості їй подібних на напнутій опорі. 

– А  це часом не запаси для морських свиней? – здивовано пискнула вона.

– Це трави  для лікування, для вас також  помічні.  Зжуєш зараз цілющу квітку, і ніяка застуда тебе не візьме, – ділився обізнаний Хрумтик.

– А навіщо  їх так багато?

– Бо на світі  є безліч немічних людей. Я ж говорив, що пасічник не може бути поганим. Він зцілює медом і травами, – Хрумтик радів, що не помилився у своєму припущенні. – Це добрий чарівник.

– Може, нам пора йти далі? – спитала свинка.

– Ет, не хочеться лишати ці медові місця, та дорога кличе, – підсумував друг.

Коли Жоржетта з Хрумтиком покидали пасіку, невтомні бджілки махали їм на прощання.  

 

Тим часом технічка баба Валя неймовірно зраділа Лізиному дзвінку:

– Слухай, мала, та не побивайся ти так за свинею, краще придбай нову. – І на голосні заперечення дівчини, що їй потрібна саме Жоржетта, невдоволено дивувалась сама до себе – ну що вона в ній знайшла? Хіба що обоє руді...

  

– Хочу показати тобі неймовірну красу... – загадково почало мишеня.

– А що саме? – зацікавилась подруга.

– Поки що триматиму це в таємниці, але скажу лише, що ти дуже здивуєшся, – усміхнувся Хрумтик. – Та тільки спершу здолаємо ліс.

– Щось мені страшно, як згадаю, які пригоди були в парку, а тут всюди дрімучі зарослі.

– Так ми ж підемо по лісовій дорозі, а не по хащах, – заспокоїло мишеня.

Жоржетта про всякий випадок пильно вдивлялась в глибину дерев.

– Дивись, яке страшне павутиння. Ой, а павук справжній велетень! – свинка зупинились і вказала на тремтячих мух, – он і здобич попала в липкі сіті.

А Хрумтик додав: 

– Точнісінько, як в цій історії.

 

Дзижчали мухи в павутинні:

— Ой, як тут бридко, як тут лячно,

У павука ще й хрест на спині,

Сюди ми влипли необачно. 

 

—Це ж треба так було засісти 

В кутку чорнючому й страшному,

А вже  хотілося б  поїсти,

А вже пора би нам додому!

 

— Якби тут досі не висіли,

Були б, де всі порядні мухи,

Бо гостювали б на весіллі

Й трощили їжу аж за вуха...

 

– Нещасні мухи, – забідкалася свинка, – треба їх терміново визволити.

– Так думаєш? А вони не такі добрі, як тобі здається.

– Але я не хочу, щоб цей павук-гігант їх зжер! – й Жоржетта шарпонула павутину, яка неохоче з тріском розчахнулася. Мухи миттю гайнули з пастки.

– Бачиш, навіть не подякували... – почав Хрумтик.

– Ой, цей павучисько зараз зжере мене, – перебила його Жоржетта. – Тікаймо!

Спинилися згодом – перевести дух. 

–  Чшш... – раптом шепнув Хрумтик і рвучко потягнув свинку за собою у сховок непроглядного плетива дерев. Там вони наче вклякли.

– Ой, глянь, – ледь чутно озвалась свинка, вказавши на дивне павутиння, яке зовсім поруч ледь помітно заснувалось між високою травою і кущами, – ще одна павутинка.Ти що, теж злякався павуків?

– Вслухайся. Чуєш? – міцно стискаючи в обіймах свинку, одними лише губами проказав Хрумтик.  – Ці голоси, що вже віддаляються вглиб лісу?

         І друзі завмерли, тривожно дослухаючись. 

– Дійсно, а мова така чудернацька, такої я ще не чула, – нарешті нетерпляче озвалась Жоржетта, коли людські обривки розмови ніби стихли.

– Хм, в школі так не говорять.

Хрумтик і досі не випускав Жоржетту зі своїх обіймів. Бо ця павутинка, що була зовсім поруч, виглядала дивно і неприродньо. Та й тягнулася надто далеко, до самого краю дороги. Свинка запручалася, намагаючись вислизнути з його  лап, але він відчув велику небезпеку. Загрозу життю, і не лише їхньому.

– Не рухайся! Замри! Питання життя і смерті! – владно кинув  і так нажаханій подрузі, врешті відпустивши її. 

А сам обережно взявся видивлятись крізь окуляри цю тонку “павутину”, схожу на натягнуту волосінь. Вона була настільки непомітною, майже прозорою, що якби вони не зупинились, злякавшись голосів, нізащо б її не зауважили. Окуляри таки допомогли Хрумтику переконатись, що його припущення на рахунок небезпеки правильне. Адже він був обізнаним, що хижі люди розставляють міни-розтяжки, такі собі приховані капкани на… людей. Один необережний дотик – і підірветься людина,  втратить руку чи ногу. Або й саме життя! 

Що  ж робити?.. Спершу прийшла думка, що варто написати й позначити з чотирьох боків попередження: «Увага! Небезпека! Заміновано!». Але чим писати? І на чому? Та й звірі навряд чи зуміють прочитати, зате потрапити на цю смертельну міну-розтяжку навіть зайці можуть, а всі, хто вищий за них, то й поготів.

– Якщо ми просто залишимо цю небезпеку, я собі цього ніколи не пробачу – підсумував Хрумтик, детально поділившись усім зі свинею.

Його думки напружено сплітались у велетенський клубок, заважаючи обрати з нього єдине правильне рішення, а діяти  треба було швидко. Він згадав, що у бджоляра бачив чималу шпульку волосіні – то була намотана на дощечку закидушка, яку ще називають кармак або вудочка-донка. 

– Прийдеться повернутись до хатинки пасічника, – врешті видав Хрумтик ошелешеній Жоржетті.

– А що, будемо благати бджоляра про допомогу? Так його і вдома навіть немає. 

– Ми і самі прекрасно справимось. Заради спасіння людей і звірів, –  мишеня було впевнене, як ніколи. – Тільки дещо прийдеться “позичити”.

– Я тобою пишаюсь! – захоплено видавила свинка, намагаючись якось прийти до тями.

– Ще зарано пишатись, – скромно кинув Хрумтик находу, обережно ведучи Жоржетту подалі від “павутини”, бо лишатись чекати мишеня вона навідріз відмовилась.

Коли друзі повернулися з волосінню, мишеня наказало залягти свинці у глибокій впадині, що нагадувала рівчак, і спершу підійшло до небезпечної розтяжки, обережно підчепило до неї за гачок свою волосінь, а вже потім повернулось до Жоржетти. Відстань до укриття складала метрів за сорок. Коли вони разом пригнули голови до землі, різко потягнуло волосінь на себе.

– Ба-ба-ба-бах! – вибух лунав неймовірно гучно і  доволі безкінечно.

– Я пишаюсь тобою! – згодом повторила Жоржетта і подивилася на Хрумтика як на справжнього героя-рятівника. Вона побачила його зовсім іншими очима. І те, що їй відкрилось, було просто прекрасне.   

 

– А ці люди такі ж вреднючі, як наша баба Валя? – згодом цікавилася свинка, знову мандруючи лісовою дорогою і залишивши страх далеко позаду. Їй нічого боятись з таким надійним другом.

– Ой, ну що ти, бабі Валі ще дуже далеко до них. А взагалі вона не така й погана, просто роботи в неї забагато, – усміхнувся Хрумтик.

– Ні, повертатись до неї  аніскілечки не хочеться.

– Бачу, тобі до смаку кочівне життя. Ось тут зробимо невеличкий перепочинок. – Хрумтик спинився серед моря кульбаб, які тримали вже напоготові свої сріблясті парашути. – Саме те, що треба.

Свиня не могла зрозуміти, навіщо він взявся обережно зривати пухнасті кульбабові шапки на довгих ніжках, складаючи їх докупи. 

– Маємо тепер справжню повітряну кулю, – похвалився. Підхопивши свинку, виліз на пеньок та наказав, – стрибаємо вгору. На  раз-два-три!

І от вони вже поволі набирають висоту. Жоржетта не стала приховувати свої вражаючі емоції, тож захоплено вищала зі всіх сил. Милуватися краєвидами з висоти – таке буває не кожного дня. А тим більше після  нещодавнього жахіття.

– Збиваємося з курсу! –  раптом зауважило мишеня, коли позаду лишився чималий шмат шляху, і почало поволі скидати кульбабки додолу – для плавного приземлення.

А воно було вражаюче: на барвистій галяві – ні душі, зате аж повітря тануло від  неймовірної музики.

– Божественна мелодія, – не втрималася свинка, на хвильку перервавши насолоду. – Зроду такої не чула.

– Еге-гей! – і собі озвався Хрумтик. – А де ж музиканти?

– Хм-хм! Не порушуйте сюрчання, – несподівано втрутилася невдоволена сова, миттю вигулькнувши з дупла. – Краще насолоджуйтесь, адже ви на унікальній галяві цвіркунів – єдиній на весь ліс. Тут ніхто не розмовляє, тим паче музиканти. Чуєте, як вони віртуозно грають  на скрипках? 

– Про кого мова? –  запитала свинка й собі втупившись у траву, бо туди спрямувало свій погляд мишеня. Аж раптом таки помітила дивних милих істот, які були творцями цих мелодійних звуків. – Оце так дрібнота, а як велично грає! 

– Дісно віртуози. Добре, що нас занесло на мелодійну галяву, – замріяно мовив Хрумтик.

Сова майже нечутно пробурчала щось про порушений сон і подалася досипати далі, а друзі насолоджувались звучанням. 

Мелодійну  галяву покидали неохоче. Але ж день не безкінечний. Тож путь лісовою дорогою продовжився. Щоб Жоржетта не розкисала від втоми, мишеня  раз у раз підбадьорювало:

– Лишилося зовсім трішки.

– Всі твої «зовсім трішки»  раазом складаються в цілу безкінечність, – відповіла йому свинка, коли вони присіли під крислатим дубом на перепочинок.

        Ліс закінчився раптово, і їх погляд зосередився на велетенській блакиті, що несподівано розпростерлась майже поруч. Було незрозуміло, чи це небесна синява відбивається у водоймі, чи все ж таки небо набирає лазурових барв у неї? 

– От і обіцяна краса – озеро Таємниче, – усміхнувся Хрумтик.

– Неймовірно гарно, і назва така, як у Лізиного села, – свинка була вражена.

– Так, це село неподалік.

– Виходить, я все одно потрапила б сюди? – здивувалася Жоржетта, на що мишеня стенуло плечима.

–Ти ж ніколи не говорила, де саме живе Ліза. Ідем скупнемось, – запропонувало воно.

– Ой, я ще ніколи не купалася. Краще почекаю тебе тут, – відповіла свинка. І стала з подивом спостерігати, як Хрумтик ступає у воду і щезає, а потім знову опиняється на березі сухий-сухісінький. 

Раптом з озера вилізла дивна зеленокоса істота, повністю обліплена  гидотними водоростями й риб’ячою лускою:

– О, ще одні приперлись...  І щоб ніякого нищення очеретів, виловлення риби, русалок чи іншої живності! Зрозуміло? Бо будете мати справу зі мною! –   й щезла так само несподівано, як і з’явилась.

– Хто це? –  не на жарт збентежилася свинка. –  Невже знову нависаюча небезпека?

– Та це ж водяник, споконвічний охоронець водного простору. Не бійся! Ми ж не ображаємо природи, адже й самі є її часточкою. Не зважай на нього. Він добре знає свою справу. Йому навіть відомо, що ми не несемо ніякої загрози озеру, але він має попереджати кожного. Водні багатства небезкінечні. А ти й сама бачила, якими жахливими можуть бути люди. Тримай краще окуляри, бо в них я  ніяк не можу скупнутися, – з явно видимим жалем простягнув їх подрузі.

А вона зраділа: поки він у воді, буде час розібратись зі скельцями – що тут до чого. І відразу начепила їх собі на ніс.

– Мамочко, я бачу геть усе: крізь землю! І крізь воду! І крізь небо! Це так страшно... – і, скинувши окуляри, вирішила краще приєднатись до Хрумтика.

Боязко ступила у воду і раптом почула до болю знайомий голос:

– Жоржетто,  ти? Зупинись негайно!  Стій! Зачекай на мене!

За мить біля неї постала Ліза. Її Ліза.

– Ось де моя дорогоцінна руда пропажа. Як добре, що ти знайшлася. Я звичайно нічогісінького не втямлю, як ти могла тут опинитись, але головне, що я тебе встигла врятувати. Морським свиням категорично заборонено купатись, – не на жарт розхвилювалася дівчина. – Особливо без нагляду дорослих. І все ж таки, звідкіля ти тут?

Жоржетта хотіла розповісти Лізі, що тепер їх двоє: вона і мудре мишеня в чарівних окулярах, надійний і перевірений друг Хрумтик. І що дівчина має полюбити і його, бо відтепер вони нерозлучні. І що світ неймовірно прекрасний, хоча й сповнений небезпеки. І що варто було здійснити цю подорож, щоб хоч раз в житті побачити таку озерну красу.  А ще хотілось  поділитися всім, що трапилось за ці насичені дні. Але вона поки що лише радісно вищала в обіймах дівчини, задоволено примруживши очі. 

«На вас чекає шалене літо...» – змовницьки шепотіли грайливі хвилі Таємничого озера,  обіцяючи Жоржетті, Хрумтику та Лізі нові фантастичні пригоди.




 Втеча Хрумтика й Жоржетти 

 

Літо, безперечно, – крута пора. Однак його настання Жоржетта панічно боялась. Адже закінчувалися уроки, а разом з ними і звичне життя. Попереду на неї чекали цілісінькі канікули в селі, куди забере її Ліза – смішне руде дівчисько з 9-Б. Жоржетта вже навіть встигла похвалитися радісною новиною перед Хрумтиком, однак той злякано пропищав:

– Ти що, яке село?! Там завжди ріжуть свиней! Живою звідти ти не повернешся!

Жортетта округлила очі й почала було опиратися:

– Навіщо ти так? Ліза дуже мила дівчина. Все найсмачніше завжди для мене приносить...

– Та, можливо, Ліза тут і ні до чого. Може, вона не знає, що тебе вирішать зарізати. Настійливо не раджу самій наражатись на небезпеку, – вперто стояв на своєму Хрумтик.

Жоржетта не не жарт сполохалась: залишатись у  школі на цілісіньке літо під наглядом технічки баби Валі – те саме, що лягати під ніж. Люто розмахуючи шваброю перед її носом, вона недвозначно проявляла істинні почуття до всіх живих тваринок.

– Так що ж мені робити? – неабияк  розхвилювалася свинка.

–  Що, що... Треба робити звідси ноги, – впевнено порадив Хрумтик і за звичкою поправив свої окуляри.

 

Як ви вже зрозуміли, Жоржетта – маленька свиня. Гарненька, руденька з білими латочками на грудях та мордочці. А ще вона не звичайна свиня, а морська. Оселилася в живому куточку восени й жила собі горя не знаючи весь навчальний рік. І навіть не здогадувалась, що на неї чекає підступне літо з порожньою школою й не дуже доброю технічкою бабою Валею. Або Лізине село, де ріжуть свиней. Ото вже є з чого вибрати...  

Та в Жортжетти був мудрий друг (недаремно ж він в окулярах) Хрумтик. На вигляд звичайнісіньке сіре мишеня, але воно набралося розуму в стінах рідної школи, уважно слухаючи уроки старшокласників і примудрившись жити тут абсолютно непоміченим. 

Окрім нього, мишей у школі зроду не водилося. Всі ці євроремонти з купою пластику, металопрофілю та іншого, неприємного на слух і особливо на смак,  були несприятливими для мишиного світу. Однак Хрумтик вибудував собі досить комфортні умови проживання, а головне – строго дотримувався правил: активне життя тільки вночі. Тоді можна було добряче розгулятись. Хочеш – в крутий спортзал на новенькі тренажери, хочеш – в корпус їдальні чи малої школи, де  шухляди парт і шафок наповнені залишками солодощів, що так полюбляють малюки. А хочеш – в поважний кабінет директора, де цікаво пробігтись велетенським шкіряним диваном, який чомусь завжди холодний на дотик. А ще там можна вмоститися на зручному кріслі, погасати по ньому, або навіть спробувати на смак шматочок цієї прохолоди, з якої воно зроблене. Мудрий Хрумтик вмів лишати сліди в абсолютно непомітному місці. Ще в директорській завжди незворушно лежала його улюблена енциклопедія, й мишеняті закралась думка, що крім нього більше ніхто не черпає з неї знань. Обкладинка книги була блідо-блакитного кольору і дуже пасувала до таких же стін. А штори, в яких любив ховатися Хрумтик, були більш насичені і неймовірно теплі. Цей кабінет Хрумтику подобався. Можливо і він, коли перетвориться з малого непосидючого мишенятка у велику поважну мишу, теж буде працювати директором у мишачій школі. Бо мати такий кабінет  – дуже хороша перспектива.

«А як же Хрумтик міг рухатися по школі?» – запитаєте ви. Уся справа в його окулярах. Адже вони були чарівні. Ще давно, коли його сім’я мешкала в тісній нірці під квартирою, в якій раптом появилось страхітливе пухнасте створіння, бабуся сказала:

– Хрумтику, пора тобі відправлятися в доросле життя.

– Ти що, ба, я ще зовсім малий, – опиралось мишеня, бо слова «доросле життя» були для нього незрозумілими й лячними.

– Але якщо ти залишишся, то точно вже не зростеш. Кіт Маркіз тут з’явився невипадково, – повчала бабця Сивета.

От саме тоді вона й подарувала улюбленому онуку окуляри, в яких він міг безперешкодно проходити будь-що: двері, стіни  і навіть водойму.

– А де ти взяла таке диво? І чому раніше ніколи не показувала? – допитувався Хрумтик.

– Всьому свій час. От він і настав – твій зірковий час. Ці окуляри в нашій родині передаються споконвічно через покоління від найстаршого до найменшого, – баба Сивета важко зітхнула й продовжила, – ти теж маєш їх подарувати наймолодшому онуку чи онучці. 

– А хіба бувають миші в окулярах, ба? – не вгавав малий.

– На світі, Хрумтику, буває все, що хочеш. Будь мудрим і розважливим. Бережи цю таємницю. Інакше чарівні скельця перетворяться на звичайні. Біжи!  – і, не приховуючи сліз, начепила подарунок йому на ніс й випхнула через стіну у великий незнаний світ.

Отак згодом і з’явилось у школі мудре мишеня. Бо тільки-но одягались окуляри, як Хрумтик відразу робився поважним. А школа – саме те місце, де можна набратися неабиякого розуму. 

Мишеня кілька разів навідувалось у дім, в якому народилось, однак крім хитрющого Маркіза, який, здається, виріс аж удвічі, нікого там не застало. Ані бабусі, ні мами, ні братів з сестрами. Отож і прийшлось потоваришувати з свинею. Як-не-як – компанія. 

Жоржетта дуже раділа цій дружбі. Бо з неговірким папугою чи задерикуватою ящіркою з живого куточку особливо не надружишся. А Хрумтик – те, що треба. І кмітливий, і розумний, і начитаний, і якийсь незвичайний. Он як з’являється ніби невідомо звідки. Але коли вона його про це запитувала, він завжди здивовано знизував плечима й говорив одне й теж:

– Тобі здалось.

 

Тікати зі школи вирішили вночі.  Хрумтик заздалегідь умудрився дістати ліхтарик, припас цілу корзину харчів і з’явився перед Жоржеттою ніби з-під землі, аж ящірка  Вертихвістка голосно зойкнула, й навіть завжди байдужий папуга Мовчун здивовано крутнув головою. Свиня звикла до таких несподіваних візитів друга, тож просто хмикнула. 

– Готова? – коротко уточнило мишеня.

Жоржетта в знак згоди радісно запищала, аж Вертихвістка демонстративно затулила вуха. 

– Прощай, моя хатко, – сумно прошептала, оглядаючи свій картонний дім. Затишна вітальня, завжди наповнена смаколиками їдальня і навіть невеличкий туалет – ну справжній тобі палац, майстерно зроблений школярами.

– Пішли, Жоржетто. Не хвилюйся, влітку переночувати можна під кожним кущем, – заспокоїв Хрумтик.

Свиня крадькома змахнула непрохану сльозу і взялась за простягнуту руку друга.  І тут раптом до неї дійшло, що вікна і двері повсюду зачинені.

– А як же ми виберемося звідси? – здивовано спитала, зойкнувши при цьому.

– Це я беру на себе. А ти просто міцно тримай мою долоню і заплющ очі, – порадило мишеня.

– А навіщо закривати очі, й так темно, аж лячно, – знову запищала Жоржетта.

– Зі мною не варто боятись, але потрібно слухатися, – твердо додав Хрумтик з наказовими нотками в голосі.

– Ой, який ти в мене розумний, – засміялася Жоржетта, проте закрила очі.

– Раз, два, три... – лічив Хрумтик. – Дивись.

Свиня побачила величезний простір. Безмежне небо з ледь-ледь жевріючими зірочками, про які чула від дітей – оце краса! Дерева своїми  велетенськими кронами теж зазирали увись. Вулиця, що вела у неосяжну  далечінь, гігантські будинки і двоє друзів, які на цьому фоні здавались надзвичайно крихітними. І Жоржетта завищала з переляку.

– Тихо! Це тобі не школа, де можна кричати скільки завгодно. Тут купа всіляких небезпек, так що поводитися треба обережно, – повчав Хрумтик.

– Вибач, просто все так несподівано. А як, до речі, ми все-таки вибралися зі школи?

– Нормально вибралися. Пішли, – коротко додав Хрумтик і впевнено ступив у темінь.

Жоржетта побігла слідом.

  

– Баб Валь, ну що ви зробили з нашою Жоржеттою? – слізно допитувалася Ліза Левак (та сама руда, про яку вже згадувалось).

Вона прийшла в школу з надією  забрати миле створіння додому на свіженькі кабачки та огірочки й різні городні смаколики.

– Далась мені ваша свиня. Я її навіть пальцем не чіпала. Вчора мила підлогу в кабінеті, так вона точно була, вищала до мене, як навіжена. Такого не забудеш. Звідкіля мені знати, де вона поділась?  Мо’, в кутку якому заховалась? Та не реви ти, як першокласниця. Ще, дивись, знайдеться.

І обоє кинулися на пошуки пропажі. Нахаба-ящірка шкірила зуби, а папуга байдуже спостерігав за дійством.

– Теж мені живий куточок, – не вгавала технічка, – папуга – один, глянь, який сумний, ящірка – самотня, знахабіла до решти, свиня теж без пари. Де ж таке видано, щоб звірі наодинці жили? Купили б до неї красеня свинтуса, тоді б точно не пропала.

Кабінет вже увесь перевернутий, а від Жоржетти й сліду не видно.  Бо він, її слід, був далеко за межами недавньої картонної домівки, до якої буквально на кілька годин не встигла Ліза.

Ех, якби дівчина знала, то обов’язково відговорила б свою підопічну від такого, бо морські свині так запросто вулицями міста не гуляють, хай воно навіть і невелике.

Тим часом Жоржетта з Хрумтиком вмостилися снідати. Під лопухами, які розкинули велетенське листя врізнобіч, тварини були як у сховку. Насолоджувалися хто чим: свиночка апетитно наминала морквину, а мишеня гризло шматочок хліба. 

Після закінчення трапези Хрумтик спив краплини роси на  лопуховому листі, доки ще сонце не висушило їх до кінця й бадьоро мовив:

– Рушаймо далі.

– Могли б ще хвильку поніжитися в  сонячних промінцях... – почала було перечити Жоржетта.

– Пора  тобі почати знайомство зі світом, – відказав їй на те Хрумтик й, зібравши свої речі, визирнув з лопухів. – Чисто. Ніяких загроз не бачу.

Друзі обережно рушили узбіччям дороги. Просувалися самісіньким краєчком, щоб не привертати  зайвої уваги .

Та не встигли пройти кілька хвилин, як почули несамовитий крик, що лунав з автівки поруч. Там сидів малий років трьох-чотирьох і немилосердно горланив так, що,  здавалось, шибки з автівки повилітають. А його мама (судячи з безпорадного  вигляду й наростаючої істерики) безуспішно намагалася добратись до нього. Вже й перехожі, що швидко назбиралися поруч, підливали олії у вогонь, голосно теревенячи, що не можна лишати ключі в машині, а дитину тим паче.

Жоржетта не встигла й кліпнути оком,  як залишилася одна, без Хрумтика. Його сіренький хвостик швидко майнув за легковиком і визирнув у салоні. Звичайно ж, маленьке мишеня не помітив ніхто, крім неї. Ось воно крутнулось біля малого, який узявся верещати ще голосніше – і двері відкриті. Поки здивована мама простягала до сина руки, Хрумтик вже знову був біля свинки, яка від здивування забула закрити рота.  

– І як ти це зробив? – запитала, оговтавшись.

– Та нічого складного, добрі справи завжди легко творити, – відповіло мишеня, загадково усміхнувшись.

– Ой, я б так не змогла ніколи. Мало не завищала з переляку, як побачила тебе біля малого.

– Він теж мене помітив, – додав Хрумтик.

– Це я зрозуміла з його реву. Добре, що інші тебе не побачили.

– Та їм було не до мене. Пішли далі, нічого тут стирчати, – й Хрумтик закрокував узбіччям.

– А куди ми прямуємо? – запитала Жоржетта.

– Куди шлях ляже. Спішити нам не потрібно, все літо попереду, – пролунала невизначена відповідь.

 

По обіді позасмагали на сонці, полягавши на траві у парку. Вже мало й не поснули, але якесь надто пильне дівча порушило їх спокій, помітивши Жоржетту:

– Мамо, мааам, глянь, там якась чудна тваринка, руда, наче білка, але це точно не вона.

І поки мама дівчинки хотіла допомогти їй у визначенні невідомої особини, від друзів й сліду не залишилось.

– Може, нам залізти на дерево, щоб побути у спокої? – подала ідею свинка.

– Та можна було б, але я ще зроду не бачив свиней, які лазять по деревах, – насмішливо проказав Хрумтик.

– Я теж не бачила мишей, які розуміються  в автомобілях, – ображено кинула Жоржетта.

– Не забувай, яку розширену програму я проходжу в школі. Плюс ігри на компі й смартфоні...

Свинка перебила:

– А мене таке не цікавить. Коли буде щось потрібно, то просто спитаю  у тебе.

– Завжди радий допомогти, – протараторив  скоромовкою Хрумтик.

– За що я тебе люблю! – радісно вигукнула Жоржетта, швиденько роззирнувись, чи не накликала знову когось своїм шумом.

Вирішили в парку лишитися на ніч.  Хрумтик  знайшов в траві нірку, однак свинка як не намагалася залізти туди, це їй не вдалося. Тож їжу  перенесли стараннями  миші у місце її нічлігу, а потім Жоржетта накинула  спорожнілу корзину  на себе.

Прийдешній вечір тихенько загасив денне  світло й увімкнув на небі чарівні зіркові ліхтарики, що час від часу мерехтіли і пробивались крізь дірчасте плетіння корзини. Свинка, усміхаючись, поринула в  сон.

Ранок прочинив двері у новий день.  Друзі з цікавістю спостерігали за життям парку. Ледь-ледь поскрипували верхівки сосен, перешіптуючись з вітерцем, птахи перегукувались між собою, мурашки, як завжди, метушливо працювали, метелики пурхали з квітки на квітку, гриби тихенько підростали під деревами. 

Тільки-но друзі зібралися поділитися сновидіннями, як раптом почули пронизливий крик сороки, що принесла на хвості новину і спішно хотіла розповісти її жителям паркового царства. Жоржетта з Хрумтиком зачудовано спостерігали за нею. Сосни на мить перестали скрипіти, мурашки метушитись, птахи замовкли, і навіть метелики склали прекрасні крильця, а квіти ще вище підняли голівки до білобокої  гості.

– Чек-чек, чек-чек, чек-чек! — тріщала пліткарка.

Ворона роз’яснила:

  – Кар-кар, вкрала, вкрала, вкрала!

Сойка перелякано зойкнула: 

  – Чжее-чжее, чуже-чуже? 

– Так-так, так-так! – переконливо підтвердив дятел і постукав в дупло до білочки, щоб вона визирнула й теж була в курсі паркових новин.

Одуд захитав головою:

– Ут-ут-ут, лихо тут! 

– Сі-сінь-сіррзь, скрізь-скрізь-скрізь! – тихенько додали  синички.

Дрозд запропонував викинути крадене:

– Фітью-фітью-фітью!

  Омелюх відверто засміявся:

  – Кхі-кхі, кхі-кхі! 

  – Спірідон-спірідон-чайпіть-чай-піть-вітью-вітью! – знову озвався дрозд. Горобинник відразу погодився: 

– Тра-ра-ра-ра, тра-ра-ра-ра!

– Тут-тут-тут, тут-тут-тут, – вказав на гарну галяву одуд і поважно розкрив свою корону-чубчик.

  І поки пернаті жваво спілкувались, свинка й мишеня вирішили йти далі, бо особисто їх на чаювання ніхто з птахів не запрошував.

Повернувши харчі назад в корзину і нарвавши жмут соковитої трави для Жоржетти, яку вона миттю взялася жувати, друзі рушили стежкою.  

– Цікаво послухати. Не те що нашого Мовчуна.  Наче в якомусь фільмі про живу природу, – не вгавала свинка під впливом недавньої розмови.

– Так, люблять вони побалакати.

– То, може, треба було лишитись? Ще чогось цікавеньке дізналися б, – знову  завелася свиня.

– Ет, не люблю я просто слухати, краще самому щось хороше зробити, – відповів їй Хрумтик.

– Ну добре, добре, вважай, що переконав, – Жоржетта вискнула й побігла  назустріч пригодам.

Та не  встигли пройти кілька хвилин, як побачили здаля чорного котиська. Хрумтик завмер, зупинивши свинку, і жестом наказав мовчати. Кіт й собі  зупинився, зазираючи під дерево.  Друзі спостерігали, затамувавши подих.

Раптом кіт  почав повзти, підбираючись до безтурботного горобчика, який  копирсався в землі.  Хрумтик не міг допустити біди. Одвічний ворог мишей не повинен робити безнаказано все, що  йому заманеться. 

– Тримай окуляри, – на ходу гукнув свинці, тицьнувши їй свій неоціненний скарб, і за секунду був позаду чорної загрози. З усієї сили потягнув за хвіст, вклавши в цей жест всю свою безмежну ненависть до будь-якої котячої породи. Кіт ошелешено вирячив і без того чималі очі й оскаженіло крутнув хвостом, намагаючись скинути невидимий баласт, який взявся невідомо-звідки. Хрумтик тримався що є міці, впиваючись ще й зубами.

Жоржетта завищала з переляку. Кіт озирнувся, вишкіривши зуби. Мишеня вправно зіскочило з хвоста й підбігло до роззяви-горобчика, який досі ще нічого не помічав довкола, окрім смачної поживи. Зиркнувши на Хрумтика, нарешті він збагнув, що пора злітати.  А кіт вже блискавично ринувся на звук, який нещодавно видала Жоржетта.

– Ой мамо, що тепер буде? – тремтячими руками свинка стискала окуляри і несподівано вирішила їх натягти собі на ніс. Крихітні лінзи налізли їй лише на самісінький кінчик, та крізь них вона побачила, як великий котисько заглядає  у високу траву, в якій вона завмерла.

– Ой мамо, – знову повторила вона і, задкуючи, втиснулася в дерево, що росло позаду. І раптом зі здивуванням помітила, що кота перед нею вже немає, а дерево, яке тільки-що було за нею, тепер спереду.

– Ну от, я зійшла з розуму, – тільки й встигла подумати, як чіпка рука Хрумтика зірвала з  неї окуляри і шарпнула вглиб дерев.

– Хух, відірвались. Через тих клятих котів спокою нема ніде, – засапано сказав Хрумтик.

– Дай-но мені, будь ласка, свої окуляри, – попросила свинка, злегка отямившись. І продовжила, – Хрумтику, а коти їдять свиней?

– По-перше, для чого тобі мої окуляри? По-друге, думаю, що коти всеядні.

– Ну як це всеядні, людей то вони точно не їдять? – спантеличено перепитала Жоржетта, забувши на мить про прохання.

– Їсти, може, і не їдять, а от покусати точно можуть, – впевнено відказав друг.

– Так це я що – була за крок до загибелі?

– І горобчик, і я... – сумно додало мишеня.

– І для чого на світі злі коти?.. – й не чекаючи відповіді, повернулась до теми окулярів. – То даєш окуляри, чи ні?

– Навіщо? – знову перепитав Хрумтик.

– Ну що, тобі шкода, щоб я зайвий раз не напхнула їх на носа?

– Та ні, не шкода, але тобі вони ні до чого, – вперлось мишеня.

– А от вам, мишам, вони просто життєво необхідні, – Жоржетта відверто насміхалась.

Хрумтик зробив вигляд, що не помітив кпину, як завжди, взяв її за лапку і повів далі від небезпечного місця.  

– Знаєш, наше місто дуже гарне,  я його люблю і не уявляю себе без нього, але є ще й інші цікаві місця, які я хочу тобі показати. І знаходяться вони на околицях.

– А звідки ти знаєш, ти що, був там?

– Ні, але я бачив детально на мапі й одразу вирішив, що обовʼязково колись попаду туди. А найцікавіше  там влітку. Тож саме час все оглянути.

– І що за місця?

– Дивовижні. Поспішаймо, то сьогодні неодмінно щось побачимо.

І друзі енергійно закрокували узбіччям. Настрій був прекрасний, тож вони затягнули пісеньку:

 

На тоненькій павутинці сіло літо,

Погойдалось, покружляло поміж квітів.

Літо, літо – ми повторюєм, як мантру,

І збираємося з друзями у мандри.

 

До співу допліталося завивання вітру. Погода мінялась. 

– Потрібно встигнути до негоди, а то пропустимо все цікаве.

Але вітер як несподівано зірвався, так само і стишився. Жоржетта з Хрумтиком зупинилися край хатинки, поруч якої на галяві прилаштувались маленькі смішні будиночки. А за ними розпочинався страшний дрімучий ліс (свинка такий бачила лише в дитячих книгах).  

 

Поки мишеня роззиралося, в їхній школі пошуки Жоржетти продовжувались. І ніхто з людей, посвячених у подробиці шкільного життя, навіть не здогадувався, що разом з морською свинкою зник ще один повноправний мешканець дому премудростей – Хрумтик. Баба Валя, яка єдина з технічок, закріплена за живим куточком, мусила таки зізнатись:

– Десь поділась мала свинота, наче крізь землю провалилась.

– А ти що, свиню тримаєш? – щиро здивувалася тітка Клава.

– Та яке там тримаєш. Я про шкільну говорю. Справжню свиню мені підсунула своєю пропажею.

Сторож Федір, котрий допомагав сьогодні з ремонтом, і собі озвався:

– Геть ти нас заплутала тими свиньми.

– Знаєш що, – скипіла баба Валя, – якби ти не спав ночами, а дійсно-таки пильнував, то такого б не сталося, що свиня сама по собі випарувалась! І що я директору тепер скажу?

– А ти іншу свинку купи, – швидко порадила язиката Клава, – ніхто й не здогадається, що це не та.

– Легко говорити. Он Ліза Левак припленталася за нею і навіть сльозу пустила. Думаєш, вона не побачить підміни? Дівчина хоч тонкосльоза, але ж не сліпа, – сипала аргументами баба Валя. – І крім того, свиня грошей коштує. А скільки ж у нас тої зарплатні?

І прибиральниці  переключилися зі свинячої  теми на грошову.

 

А тим часом Хрумтик, стоячи на казковій поляні з дивними будиночками, розповідав:

– Ми  з тобою знаходимося в центрі проживання бджіл.

– Це справжнє бджоляче царство?

– Бджолине, – відразу виправив Хрумтик.

– Ой, яка різниця! – розратовано відрізала Жоржетта та подивившись на навколишні квіти й шоковисту травичку в ніжних обіймах сонця радісно завищала, – яка краса!

Хрумтик усміхнувся :

– Я знав, що тобі сподобається, тільки радій трішки тихіше, а то всіх бджілок розполохаєш.

– То й що, хай повеселяться разом з нами.

– Ніколи їм, працювати треба, – заперечило мишеня.

– Що, весь час? – зивовано запитала Жоржетта, округлюючи очі.

– А ти знаєш, скільки у них справ? – питанням відповів Хрумтик.

– Ну, я ж не така мудра, як ти... – тихенько зізналась свинка.

– Ти так  думаєш, як оса. Послухай:

 

Дзижчала оса на травиці

До бджілки, своєї сестриці:

– Спинись, накрутила вже милю,

Послухаєм радіохвилю.

 

Про стиль поведемо розмови,

Мої обговорим обнови:

Була на базарі, сестричко,

Купила собі черевички

 

І плаття до них ще у смужку – 

Тож заздрять тепер всі подружки.

Давай-но засмагнем для вроди,

Журнал переглянемо моди...

 

Послухала бджілка уважно:

– Ви, оси, такі легковажні,

Вам талію треба осину,

А нам треба дбать про родину...

 

Жоржетта було відкрила рота, щоб запитати, про що вони говорили далі, як Хрумтик завмер і шепнув:

– Тихо.

Вона роззирнулась і почула дивний гул біля одного з  будиночків. 

– Дивись, нахаба шершень хоче проникнути у вулик, щоб поласувати медом. А ще він може з’їсти бджіл чи їхніх дитинчат, – шепотіло всезнаюче мишеня, поки бджоли злякано голосили довкола медозбірні.

– І що, нічим не можна зарадити? – сумно спитала свинка.

– Спробую  допомогти, – сміливо кинув Хрумтик, спостерігаючи, як велетенський шершень галасливо зник у вулику. І сердито додав, – начувайся, злодюго!

Жоржетта дивилась, як він за звичкою поправив окуляри і кулею помчав до вулика, і – о диво! – зник з очей, мов крізь стіну провалився.

«А може так і є?» – подумала здивовано, а через хвильку побачила, як з іншої сторони будиночку, тримаючись за крила, прямісінько на шершні летіло мишеня. 

– Ну і дива! –  викрикнула Жоржетта.

А тим часом Хрумтик нарізав чимало кіл, а тоді на льоту зіскочив з переляканого шершня, гудіння якого почало стишено віддалятись. 

– І що, ти ні трішки не боявся? – хитро примружила до нього свої гарні оченята свинка.

Та не встиг Хрумтик відказати, як перед ними з’явились дві бджілки з  глечиком меду:

– Пригощайтесь, – продзижчали вони, – ми вам надзвичайно вдячні.

Мишеня ласувало медком, аж за вухами лящало, а Жоржетта скуштувала лише краплину.

– Який же  тягучий, липкий та солодкий. Краще я зʼїм конюшинку, тут вже є з чого вибрати.  Не хочеш спробувати?  –  і простягнула другові пухнасту фіолетову кульку.

– Ні, – заперечливо захитав головою Хрумтик, – мені достатньо меду. І замріяно продовжив, – от би оселитись у вулику, зробити собі  затишне кубельце і досхочу поїдати медок...

– І чим ти тоді будеш відрізнятися від злого шершня? – глузливо запитала свинка. – Знали би бджоли твої думки, нізащо медом не частували б.

– Та ні, це тільки моя солодка уява. А бджолам шкідників і так вистачає, – і мишеня взялося перелічувати, – щипавки, міль, мурахи, павуки, оси, шершні і навіть... миші.

– А чому ж тоді  вони не злякались тебе? – здивувалась Жоржетта.

– Ну глянь на мене, хіба можна мене боятися? – Хрумтик   мило усміхнувся.

– А ще твої окуляри кого хочеш заплутають, – додала подруга. Й відразу попрохала, – дай-но мені їх, будь ласочка.

– Ні, – вперлося мишеня. 

– Ну як завжди. І чого ти такий непохитний, коли справа стосується окулярів? І що за чудеса з шершнем? Як ти попав у вулик? А як вибрався? – сипала питаннями свинка.

– Давай не будемо вникати в подробиці, – стримано відповів Хрумтик. – Головне, що шершень сюди вже не скоро повернеться. Краще трішки відпочиньмо, це ж скільки шляху ми сьогодні здолали.

Друзі зручно вмостились на травичці і дивилися в небо. А там відбувалось щось дивне: серед акварельної синяви не було ані хмарини, лише по центру проглядалась якась фігура.

– Дивись, ця істота має крила, ти їх бачиш? – запитав Хрумтик.

– Так. Ти знаєш, напевно так виглядає ангел? – продовжила свинка.

Дивна хмаринка довго височіла в небі, а потім зникла, неначе розтанула.

– Шкода, що ангел зник, – засумувала Жоржетта. – А може він застерігав нас від чогось? Чи охороняв?

– Нічого, зараз набіжать інші хмарки, і знову будемо розгадувати, на кого вони подібні. Хочеш,  розкажу тобі про незвичайні хмаринки? – і, побачивши ствердний кивок, Хрумтик продовжив:

 

Хмаринки наче вата

Йшли небом мандрувати:

Повітряно-зефірна, 

Ірисна і пломбірна,

Солодка і цукрова,

Й молочно-мармурова

Були на променаді

У небі-мармеладі.

 

– Які цікаві хмарки!  Що, такі насправді бувають? – захоплено вигукнула свинка.

– Звичайно, все залежить від твоєї уяви, –  підтвердив Хрумтик.

Непомітно зібралися докупи сутінки, і у вікні великого будинку блимнув вогник. Друзі принишкли.

– А ти знаєш, хто живе в цьому домі? – порушила тишу Жоржетта.

– Напевно, пасічник. Думаю, це людина добра, бо злі природи не люблять. Але до нього ми все одно не підемо. Он бачиш дровітню, там і переночуємо.

І друзі поспішили облаштовувати свій нічліг. 

Ніч було неспокійна. Ухкали сови, безладно кричали сичі, навіть чулось завивання вовка. Чи просто здалось?.. Не кожного ж разу приходиться спати неподалік справжнього лісу, та ще й такого моторошного. 

Вранішнє сонце розігнало всі страхи. Жоржетта пильно оглянула дровітню, випустила на волю маленького метелика і стала будити Хрумтика. Той аж ніяк не хотів прокидатися. Тож вона вирішила нечутно стягти з нього окуляри, щоб добряче роздивитись і хоч щось зрозуміти. Та тільки-но доторкнулася до них, як почула вже геть не сонний голос мишеняти:

– Облиш!

– Добрий ранок! – як ні в чому не бувало, протягнула у відповідь.

Позазиравши біля будинку, друзі зрозуміли, що пасічник десь подався.

– Йдемо глянемо, як живуть бджолярі, – запропонував Хрумтик.

– А це нормально: йти в дім без запрошення?

– А ми нічого не будемо чіпати, – проказав він, переступаючи поріг. Схопивши шматочок сиру, який лежав на столі, додав, – ну, майже нічого.

Жоржетта весело засміялась і собі стягнула на сніданок гарненьку квіточку, що висіла серед велетенської кількості їй подібних на напнутій опорі. 

– А  це часом не запаси для морських свиней? – здивовано пискнула вона.

– Це трави  для лікування, для вас також  помічні.  Зжуєш зараз цілющу квітку, і ніяка застуда тебе не візьме, – ділився обізнаний Хрумтик.

– А навіщо  їх так багато?

– Бо на світі  є безліч немічних людей. Я ж говорив, що пасічник не може бути поганим. Він зцілює медом і травами, – Хрумтик радів, що не помилився у своєму припущенні. – Це добрий чарівник.

– Може, нам пора йти далі? – спитала свинка.

– Ет, не хочеться лишати ці медові місця, та дорога кличе, – підсумував друг.

Коли Жоржетта з Хрумтиком покидали пасіку, невтомні бджілки махали їм на прощання.  

 

Тим часом технічка баба Валя неймовірно зраділа Лізиному дзвінку:

– Слухай, мала, та не побивайся ти так за свинею, краще придбай нову. – І на голосні заперечення дівчини, що їй потрібна саме Жоржетта, невдоволено дивувалась сама до себе – ну що вона в ній знайшла? Хіба що обоє руді...

  

– Хочу показати тобі неймовірну красу... – загадково почало мишеня.

– А що саме? – зацікавилась подруга.

– Поки що триматиму це в таємниці, але скажу лише, що ти дуже здивуєшся, – усміхнувся Хрумтик. – Та тільки спершу здолаємо ліс.

– Щось мені страшно, як згадаю, які пригоди були в парку, а тут всюди дрімучі зарослі.

– Так ми ж підемо по лісовій дорозі, а не по хащах, – заспокоїло мишеня.

Жоржетта про всякий випадок пильно вдивлялась в глибину дерев.

– Дивись, яке страшне павутиння. Ой, а павук справжній велетень! – свинка зупинились і вказала на тремтячих мух, – он і здобич попала в липкі сіті.

А Хрумтик додав: 

– Точнісінько, як в цій історії.

 

Дзижчали мухи в павутинні:

— Ой, як тут бридко, як тут лячно,

У павука ще й хрест на спині,

Сюди ми влипли необачно. 

 

—Це ж треба так було засісти 

В кутку чорнючому й страшному,

А вже  хотілося б  поїсти,

А вже пора би нам додому!

 

— Якби тут досі не висіли,

Були б, де всі порядні мухи,

Бо гостювали б на весіллі

Й трощили їжу аж за вуха...

 

– Нещасні мухи, – забідкалася свинка, – треба їх терміново визволити.

– Так думаєш? А вони не такі добрі, як тобі здається.

– Але я не хочу, щоб цей павук-гігант їх зжер! – й Жоржетта шарпонула павутину, яка неохоче з тріском розчахнулася. Мухи миттю гайнули з пастки.

– Бачиш, навіть не подякували... – почав Хрумтик.

– Ой, цей павучисько зараз зжере мене, – перебила його Жоржетта. – Тікаймо!

Спинилися згодом – перевести дух. 

–  Чшш... – раптом шепнув Хрумтик і рвучко потягнув свинку за собою у сховок непроглядного плетива дерев. Там вони наче вклякли.

– Ой, глянь, – ледь чутно озвалась свинка, вказавши на дивне павутиння, яке зовсім поруч ледь помітно заснувалось між високою травою і кущами, – ще одна павутинка.Ти що, теж злякався павуків?

– Вслухайся. Чуєш? – міцно стискаючи в обіймах свинку, одними лише губами проказав Хрумтик.  – Ці голоси, що вже віддаляються вглиб лісу?

         І друзі завмерли, тривожно дослухаючись. 

– Дійсно, а мова така чудернацька, такої я ще не чула, – нарешті нетерпляче озвалась Жоржетта, коли людські обривки розмови ніби стихли.

– Хм, в школі так не говорять.

Хрумтик і досі не випускав Жоржетту зі своїх обіймів. Бо ця павутинка, що була зовсім поруч, виглядала дивно і неприродньо. Та й тягнулася надто далеко, до самого краю дороги. Свинка запручалася, намагаючись вислизнути з його  лап, але він відчув велику небезпеку. Загрозу життю, і не лише їхньому.

– Не рухайся! Замри! Питання життя і смерті! – владно кинув  і так нажаханій подрузі, врешті відпустивши її. 

А сам обережно взявся видивлятись крізь окуляри цю тонку “павутину”, схожу на натягнуту волосінь. Вона була настільки непомітною, майже прозорою, що якби вони не зупинились, злякавшись голосів, нізащо б її не зауважили. Окуляри таки допомогли Хрумтику переконатись, що його припущення на рахунок небезпеки правильне. Адже він був обізнаним, що хижі люди розставляють міни-розтяжки, такі собі приховані капкани на… людей. Один необережний дотик – і підірветься людина,  втратить руку чи ногу. Або й саме життя! 

Що  ж робити?.. Спершу прийшла думка, що варто написати й позначити з чотирьох боків попередження: «Увага! Небезпека! Заміновано!». Але чим писати? І на чому? Та й звірі навряд чи зуміють прочитати, зате потрапити на цю смертельну міну-розтяжку навіть зайці можуть, а всі, хто вищий за них, то й поготів.

– Якщо ми просто залишимо цю небезпеку, я собі цього ніколи не пробачу – підсумував Хрумтик, детально поділившись усім зі свинею.

Його думки напружено сплітались у велетенський клубок, заважаючи обрати з нього єдине правильне рішення, а діяти  треба було швидко. Він згадав, що у бджоляра бачив чималу шпульку волосіні – то була намотана на дощечку закидушка, яку ще називають кармак або вудочка-донка. 

– Прийдеться повернутись до хатинки пасічника, – врешті видав Хрумтик ошелешеній Жоржетті.

– А що, будемо благати бджоляра про допомогу? Так його і вдома навіть немає. 

– Ми і самі прекрасно справимось. Заради спасіння людей і звірів, –  мишеня було впевнене, як ніколи. – Тільки дещо прийдеться “позичити”.

– Я тобою пишаюсь! – захоплено видавила свинка, намагаючись якось прийти до тями.

– Ще зарано пишатись, – скромно кинув Хрумтик находу, обережно ведучи Жоржетту подалі від “павутини”, бо лишатись чекати мишеня вона навідріз відмовилась.

Коли друзі повернулися з волосінню, мишеня наказало залягти свинці у глибокій впадині, що нагадувала рівчак, і спершу підійшло до небезпечної розтяжки, обережно підчепило до неї за гачок свою волосінь, а вже потім повернулось до Жоржетти. Відстань до укриття складала метрів за сорок. Коли вони разом пригнули голови до землі, різко потягнуло волосінь на себе.

– Ба-ба-ба-бах! – вибух лунав неймовірно гучно і  доволі безкінечно.

– Я пишаюсь тобою! – згодом повторила Жоржетта і подивилася на Хрумтика як на справжнього героя-рятівника. Вона побачила його зовсім іншими очима. І те, що їй відкрилось, було просто прекрасне.   

 

– А ці люди такі ж вреднючі, як наша баба Валя? – згодом цікавилася свинка, знову мандруючи лісовою дорогою і залишивши страх далеко позаду. Їй нічого боятись з таким надійним другом.

– Ой, ну що ти, бабі Валі ще дуже далеко до них. А взагалі вона не така й погана, просто роботи в неї забагато, – усміхнувся Хрумтик.

– Ні, повертатись до неї  аніскілечки не хочеться.

– Бачу, тобі до смаку кочівне життя. Ось тут зробимо невеличкий перепочинок. – Хрумтик спинився серед моря кульбаб, які тримали вже напоготові свої сріблясті парашути. – Саме те, що треба.

Свиня не могла зрозуміти, навіщо він взявся обережно зривати пухнасті кульбабові шапки на довгих ніжках, складаючи їх докупи. 

– Маємо тепер справжню повітряну кулю, – похвалився. Підхопивши свинку, виліз на пеньок та наказав, – стрибаємо вгору. На  раз-два-три!

І от вони вже поволі набирають висоту. Жоржетта не стала приховувати свої вражаючі емоції, тож захоплено вищала зі всіх сил. Милуватися краєвидами з висоти – таке буває не кожного дня. А тим більше після  нещодавнього жахіття.

– Збиваємося з курсу! –  раптом зауважило мишеня, коли позаду лишився чималий шмат шляху, і почало поволі скидати кульбабки додолу – для плавного приземлення.

А воно було вражаюче: на барвистій галяві – ні душі, зате аж повітря тануло від  неймовірної музики.

– Божественна мелодія, – не втрималася свинка, на хвильку перервавши насолоду. – Зроду такої не чула.

– Еге-гей! – і собі озвався Хрумтик. – А де ж музиканти?

– Хм-хм! Не порушуйте сюрчання, – несподівано втрутилася невдоволена сова, миттю вигулькнувши з дупла. – Краще насолоджуйтесь, адже ви на унікальній галяві цвіркунів – єдиній на весь ліс. Тут ніхто не розмовляє, тим паче музиканти. Чуєте, як вони віртуозно грають  на скрипках? 

– Про кого мова? –  запитала свинка й собі втупившись у траву, бо туди спрямувало свій погляд мишеня. Аж раптом таки помітила дивних милих істот, які були творцями цих мелодійних звуків. – Оце так дрібнота, а як велично грає! 

– Дісно віртуози. Добре, що нас занесло на мелодійну галяву, – замріяно мовив Хрумтик.

Сова майже нечутно пробурчала щось про порушений сон і подалася досипати далі, а друзі насолоджувались звучанням. 

Мелодійну  галяву покидали неохоче. Але ж день не безкінечний. Тож путь лісовою дорогою продовжився. Щоб Жоржетта не розкисала від втоми, мишеня  раз у раз підбадьорювало:

– Лишилося зовсім трішки.

– Всі твої «зовсім трішки»  раазом складаються в цілу безкінечність, – відповіла йому свинка, коли вони присіли під крислатим дубом на перепочинок.

        Ліс закінчився раптово, і їх погляд зосередився на велетенській блакиті, що несподівано розпростерлась майже поруч. Було незрозуміло, чи це небесна синява відбивається у водоймі, чи все ж таки небо набирає лазурових барв у неї? 

– От і обіцяна краса – озеро Таємниче, – усміхнувся Хрумтик.

– Неймовірно гарно, і назва така, як у Лізиного села, – свинка була вражена.

– Так, це село неподалік.

– Виходить, я все одно потрапила б сюди? – здивувалася Жоржетта, на що мишеня стенуло плечима.

–Ти ж ніколи не говорила, де саме живе Ліза. Ідем скупнемось, – запропонувало воно.

– Ой, я ще ніколи не купалася. Краще почекаю тебе тут, – відповіла свинка. І стала з подивом спостерігати, як Хрумтик ступає у воду і щезає, а потім знову опиняється на березі сухий-сухісінький. 

Раптом з озера вилізла дивна зеленокоса істота, повністю обліплена  гидотними водоростями й риб’ячою лускою:

– О, ще одні приперлись...  І щоб ніякого нищення очеретів, виловлення риби, русалок чи іншої живності! Зрозуміло? Бо будете мати справу зі мною! –   й щезла так само несподівано, як і з’явилась.

– Хто це? –  не на жарт збентежилася свинка. –  Невже знову нависаюча небезпека?

– Та це ж водяник, споконвічний охоронець водного простору. Не бійся! Ми ж не ображаємо природи, адже й самі є її часточкою. Не зважай на нього. Він добре знає свою справу. Йому навіть відомо, що ми не несемо ніякої загрози озеру, але він має попереджати кожного. Водні багатства небезкінечні. А ти й сама бачила, якими жахливими можуть бути люди. Тримай краще окуляри, бо в них я  ніяк не можу скупнутися, – з явно видимим жалем простягнув їх подрузі.

А вона зраділа: поки він у воді, буде час розібратись зі скельцями – що тут до чого. І відразу начепила їх собі на ніс.

– Мамочко, я бачу геть усе: крізь землю! І крізь воду! І крізь небо! Це так страшно... – і, скинувши окуляри, вирішила краще приєднатись до Хрумтика.

Боязко ступила у воду і раптом почула до болю знайомий голос:

– Жоржетто,  ти? Зупинись негайно!  Стій! Зачекай на мене!

За мить біля неї постала Ліза. Її Ліза.

– Ось де моя дорогоцінна руда пропажа. Як добре, що ти знайшлася. Я звичайно нічогісінького не втямлю, як ти могла тут опинитись, але головне, що я тебе встигла врятувати. Морським свиням категорично заборонено купатись, – не на жарт розхвилювалася дівчина. – Особливо без нагляду дорослих. І все ж таки, звідкіля ти тут?

Жоржетта хотіла розповісти Лізі, що тепер їх двоє: вона і мудре мишеня в чарівних окулярах, надійний і перевірений друг Хрумтик. І що дівчина має полюбити і його, бо відтепер вони нерозлучні. І що світ неймовірно прекрасний, хоча й сповнений небезпеки. І що варто було здійснити цю подорож, щоб хоч раз в житті побачити таку озерну красу.  А ще хотілось  поділитися всім, що трапилось за ці насичені дні. Але вона поки що лише радісно вищала в обіймах дівчини, задоволено примруживши очі. 

«На вас чекає шалене літо...» – змовницьки шепотіли грайливі хвилі Таємничого озера,  обіцяючи Жоржетті, Хрумтику та Лізі нові фантастичні пригоди.







  




  




  

Категория

Вторая премия
Поделиться в сетях: