•   +38 (048) 777-60-68
  • +38 (095) 638-61-79

Победители 2018

Елена Колинько, г. Полтава, проза для детей старшего возраста и юношества, украинские авторы

Елена Колинько, г. Полтава, проза для детей старшего возраста и юношества, украинские авторы

Бути людтною
 
Частина 1
 
Незатишно засвистів вітер. Шарпонув старий поліетиленовий пакет. З пакета просто на сміття вистромилася бліда нерухома рука. 
Ще один шквал вітру жбурнув на гору чорного птаха – і закручені пазурі вп’ялися в безжиттєву кінцівку. 
Тьмяним небом пливли хмари і гидливо поглядали вниз, на строкате плато серед сіро-зелених сосен. Час від часу гора вибухала похмурим феєрверком граків. Каркають, метушаться. Коло за колом. Крик за криком.
Насправді гора – лише сміттєзвалище, а рука тільки шматок пластику. Колись то була лялька, яку дівчинка з великими блакитними очима ніжно притискала до себе. «Тебе звати Леся. І мене звати Леся»… Дівчинка виросла, і лялька їй більше не потрібна.
Гайворон кліпнув. Випустив понівечену ляльку і смикнув довгим дзьобом інший пакет, з якого вивалилось ганчір’я. Дитяча сорочечка. Серйозний-серйозний хлопчик Данько якось замазурив її персиковим пюре. Данько виріс і більше не плямить одяг. Брудна сорочка йому вже не потрібна.
У купі мотлоху щось зблиснуло. Втративши інтерес до пакета, грак схилив голову, косуючи одним оком на розбите скельце. Окуляри. Такі міг носити вчитель. Скажімо, географії. А тепер він ходить в лінзах і окуляри йому не потрібні.
Поряд два птахи б’ються за тюбик губної помади. То була перша справжня косметика колишньої шестикласниці Рими. Тепер у неї багато помад. Кращих, дорожчих. Вона може собі це дозволити. А старий тюбик їй не потрібен.
Усе це – непотріб. Біла гора непотребу.
Птахи, як за командою, рвучко злетіли в небо. До смітника хтось наближався…
 
***
Це був один із тих котячо-весняних днів, коли хочеться згорнутися калачиком і вбирати в себе сонячні промені.
Леся, мініатюрна дівчина із великими блакитними очима, сиділа в розсохлій альтанці на подвір’ї старої п’ятиповерхівки. 
Зима видалася затяжною і Леся вперше цього року вийшла без колготок (нарешті!). Сонце лоскотало коліна крізь дірки на джинсовому комбінезоні. Долоні вбирали тепло дерев’яної лавочки. Це було приємно. Млосно. Лесі навіть не хотілося підіймати руку, щоб поправити футболку: широкий виріз постійно з’їжджав з лівого плеча.
Коли в тобі весна, не помічаєш дрібних прикрощів. Леся не бачила вивернутого пакетика з-під чіпсів, який сріблився нутрощами біля її ніг. Ніби й не було суміші недопалків, брудного піску та лушпиння, брязкоту каструль та хриплої лайки, що уривками долинали з найближчого вікна… 
Леся сконцентрувалася на теплих променях – і думки понесло в геть дивний бік. То вже не сонце пестило її волосся, шию, оголене плече, а чиїсь руки. Руки якогось абстрактного хлопця, який міг би їй сподобатись. Чому не Данько? Чому вона уявляє не Данька? Хіба це нормально: зустрічатися з одним хлопцем, а мріяти про пестощі когось іншого? Це схвилювало Лесю, але не відволікло цілком від уявних відчуттів. Теплий дотик долоні до шкіри…
Е-е-е! Стопе! Хтось і справді поклав долоню на її шию. Тільки не теплу й ніжну, а крижану, як у паралізованої жаби.
Леся підскочила. Обернулася.
Позаду реготав Гламурчик. Кадик йому підстрибував, як пінг-понговий м’ячик.
 
(Опубликован отрывок произведения)

Категория

Первая премия
Поделиться в сетях: